10 фактів про російсько-українську війну 20.02.2024 12:00 Укрінформ Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки підготував 10 фактів про російсько-українську війну
1. Російська агресія проти України триває не два роки, а ціле десятиліття (і навіть довше)
Росія напала на Україну не в лютому 2022-го, а на вісім років раніше – у лютому 2014 року. Все почалося з Криму. І відсутність широкомасштабних бойових дій тоді не повинна нікого вводити в оману. Гібридна агресія не перестає бути агресією.
Дата 20 лютого 2014 закарбована на відомчій медалі Міноборони РФ «За возвращение Крыма». Також цей день визначений початком збройної російської агресії у Заяві Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків». У Криму ЗСУ зазнали і перших людських втрат від окупантів. 18 березня вбито прапорщика Сергія Кокуріна.
Наступним етапом агресії була гібридна окупація низки районів Луганської і Донецької областей навесні 2014 року. Як і в Криму, на Донбасі участь в агресії брали не лише місцеві бойовики, а й регулярні російські війська. Фактично частиною збройних сил РФ були і так звані 1-й і 2-й корпуси «народної міліції ДНР і ЛНР».
Третім етапом російської агресії стало повномасштабне вторгнення, яке розпочалося 24 лютого 2022 року. Втім, до першої практичної спроби порушити територіальну цілісність України Росія вдалася ще в 2003 році, коли спробувала заволодіти островом Тузла у Керченській протоці.
Російські військові у Криму. Джерело: ВВС-Україна
2. «Державний переворот на Майдані» як вигаданий casus belli
Коментуючи причини війни, російська пропаганда як папуга завжди згадує так званий «державний переворот», тобто втечу президента Януковича після розстрілів учасників Революції Гідності.
По-перше, ніякого «державного перевороту» в Україні не було. В момент самоусунення Януковича (і перетворення його на маріонетку путінського режиму) легітимність та спадковість влади підтримував український парламент. У тому ж 2014 році були оголошені дострокові президентські і парламентські вибори. Якби переможці Януковича були узурпаторами, то навряд чи б вони так легко розпрощалися з владою, яку передали новій команді. У 2019 році влада в Україні оновилася знову. Попри всю свою пропагандистську риторику, офіційно Москва ніколи не ставила під сумнів легітимність органів влади України після 2014 року.
По-друге, внутрішньополітичні процеси в Україні не давали Росії жодних законних підстав для інтервенції. Військове втручання Москви не було санкціоноване ООН, воно не спиралося на жодні міждержавні угоди України з РФ. А чинність підписаного Януковичем «запрошення російських військ в Україну», яке демонстрував представник Росії в ООН Чуркін, оспорювали навіть адвокати президента-втікача в українському суді.
3. «Російська весна»: окупація під димовою завісою фейків
До 2022 року Росія всіляко приховувала і заперечувала, що вона є учасником збройного конфлікту з Україною. Тому цей етап війни зазвичай називають «гібридним», у сенсі – замаскованим під дещо інше, ніж російська агресія.
Своїх солдатів у Криму Кремль довго і вперто називав «місцевими загонами самооборони», які придбали військове спорядження у воєнторзі. Повалення легітимних інститутів влади у Луганській і Донецькій областях відбувалося під гаслами місцевого сепаратизму, проте провідну роль в подіях весни 2014 року зіграли російські спецслужби і найманці. Наприклад, захоплення Слов'янська у квітні 2014 року здійснила диверсійна група під керівництвом співробітника ФСБ РФ Ігоря Гіркіна, який згодом став «міністром оборони ДНР».
Російська пропаганда весь цей час розповідала про «громадянську війну в Україні», «народне повстання на Донбасі» тощо. Коли у серпні 2014-го в український полон потрапили кадрові військовослужбовці 98-ї повітряно-десантної дивізії ЗС РФ, Путін заявив, що «вони просто заблукали». Так само у лютому 2015 року під Дебальцевим «заблукали» танкісти з Бурятії. Ще більше російських військових на Донбасі зафіксували розслідування InformNapalm та інших команд осінтерів.
Без російської організаційної, кадрової та ресурсної підтримки режими так званих «ДНР» і «ЛНР» просто не могли б існувати.
Ігор Гіркін (справа) у Донецьку, 2014 рік. Джерело: Twitter
4. Мета Росії – не «миротворчість» і не повернення «історичних територій», а упокорення всієї України. Або її знищення.
Заяви Путіна про те, що напад на Україну був потрібний для «захисту» мешканців Донбасу, або що Росія просто прагне повернути свої «історичні території» не відповідають дійсності.
Бойові дії на території Луганської та Донецької областей почалися саме внаслідок російського вторгнення у 2014 році. До цього нічого життю українських громадян не загрожувало. Чим більше Кремль втручається для «захисту», тим більше цивільних людей гине.
Поняття «історичних територій» взагалі є юридично нікчемним, на відміну від міжнародно визнаних державних кордонів України, котрі Москва прагне свавільно змінювати відповідно до власних імперських амбіцій. «Історичність» тих чи інших територій малює людська уява. Вчора «історичними землями» Путіна був Крим, сьогодні – Запоріжжя, завтра – Київ. З такою аргументацією немає підстав сподіватися, що Росія коли-небудь добровільно зупиниться у своїй експансії.
Всі ці «новоросії» та «народні республіки» були потрібні Кремлю тільки для того, щоб нав’язати Україні конфедеративний устрій, коли через одного підконтрольного собі суб’єкта «конфедерації» можна було визначати політичний курс всієї розколотої таким чином країни. Проте у 2022 році терпець Москви урвався. Тепер Путін веде війну на повне знищення української державності і стирання української національної ідентичності. І цю мету не приховують ані професійні пропагандисти, ані політичний істеблішмент, на кшталт заступника голови Ради безпеки РФ Медведєва і навіть самого кремлівського диктатора.
5. Саме Росія зруйнувала механізми політичного врегулювання і зірвала Мінські угоди
Від самого початку російського вторгнення Україна шукала політичних шляхів врегулювання конфлікту з метою уникнути ескалації і людських жертв. Сподіваючись на дипломатію, Київ не став розпочинати бойові дії у Криму навесні 2014 року.
Під час АТО Україна неодноразово ініціювала перемир’я. А у вересні 2014-го було підписано Мінський протокол – угоду, яка мала покласти край кровопролиттю. Росія порушила Мінськ-1, коли відновила бої за Донецький аеропорт і Дебальцеве. В результаті у лютому 2015-го з’явилася угода Мінськ-2.
Це дало початок довгому і складному переговорному процесу із залученням ОБСЄ, а також лідерів Німеччини і Франції. Проте всупереч Мінським угодам 21 лютого 2022 року Путін визнає незалежність так званих «ДНР» і «ЛНР». Менш ніж за тиждень до повномасштабного вторгнення Росії в Україну, постійний представник США при ОБСЄ Майкл Карпентер був змушений констатувати, що «Росія ще не виконала повністю жодне зобов’язання за Мінським пакетом заходів. Вона не втілила негайне та всеосяжне припинення вогню, не відвела важке озброєння і не забезпечила доступ для ефективного моніторингу та верифікації цих кроків. Найголовніше, що вона не роззброїла незаконні збройні формування та не повернула Україні контроль над українською стороною міжнародного кордону».
Як свідчать подальші події, Росія використала добру волю України проти неї: поки представники Москви імітували переговорний процес у Мінську, російські генерали планували «бліцкриг».
Источник: www.ukrinform.ua