- 1 Змушував сестру гратися у “війну”: про мрію стати військовим
- 2 Вискочив і почав дострілювати окупантів: про неймовірний бій на Харківщині
- 3 Не міг лишатися в тилу: як таємно долучився до ГУР
- 4 Повертався із завдання, але його “вполював” дрон: про останній бій
- 5 Більше немає радості: про життя після втрати сина
- 1 Змушував сестру гратися у “війну”: про мрію стати військовим
- 2 Вискочив і почав дострілювати окупантів: про неймовірний бій на Харківщині
- 3 Не міг лишатися в тилу: як таємно долучився до ГУР
- 4 Повертався із завдання, але його “вполював” дрон: про останній бій
- 5 Більше немає радості: про життя після втрати сина
Мама Віталія Смольковського згадує: син завжди прагнув бути військовим. Вона сподівалася, що з часом це захоплення зникне, але сталося навпаки – мрія, що зародилася ще в дитинстві, визначила все його майбутнє.
Навіть маючи можливість перебувати в тилу через проблеми зі здоров’ям, Віталій прагнув потрапити на передову, де, на його думку, був найнеобхідніший. А мама могла лише чекати телефонних дзвінків та коротких повідомлень від сина про те, що він у безпеці.
У рамках проєкту “Життя після втрати” Марина Жураховська розповіла 24 Каналу про дитячу мрію сина, яка перетворилася на справу всього його життя, службу в Збройних Силах України та Головному управлінні розвідки, останній бій Віталія та своє життя після його загибелі.
Не пропустіть жодної важливої новини Підпишіться на 24 Канал у Telegram Додати Змушував сестру гратися у “війну”: про мрію стати військовим
Змалечку Віталій мріяв про військову кар’єру. У дитинстві він вирізав з дерева зброю для себе та своєї молодшої сестри, яку переконував грати з ним у “бойові дії”. Він відвідував молодіжно-спортивну організацію патріотичного спрямування, брав участь у походах і твердо заявив, що стане військовим.
Після дев’ятого класу юнак вступив до коледжу, щоб здобути спеціальність електрика, але одразу повідомив матері: як тільки йому виповниться 18 років, він укладе контракт і піде служити до армії. Пані Марина зізнається, що була здивована таким бажанням сина, адже в їхній родині не було військових. Вона намагалася відмовити Віталія, але він був непохитний у своєму виборі військової професії.
“Я, звісно, сподівалася, що він передумає, охолоне. Можливо, подорослішавши, він зацікавиться чимось іншим. Але ні, він закінчив навчання, і 2 липня (2019 року – 24 Канал) йому виповнилося 18, а вже 29 липня він підписав контракт”, – пригадала Марина Жураховська.
Віталій прагнув стати десантником і обрав 95 Окрему десантно-штурмову бригаду, яка базувалася в Житомирі. Пані Марина згадує, з яким захопленням син розповідав про стрибки з парашутом, навчання в Австрії та своїх побратимів.
“Про саму війну він майже нічого не говорив – не бажав, щоб я хвилювалася, і постійно запевняв: “Мамо, в мене все гаразд, у мене все добре”, – пригадала Марина Жураховська.
Віталій з сестричками / Фото надане 24 Каналу
Вискочив і почав дострілювати окупантів: про неймовірний бій на Харківщині
Побратими згадують Віталія як відмінного і надійного воїна. Він завжди зберігав позитивний настрій, навіть у найскладніших і найнебезпечніших ситуаціях. Його найкращий друг, який служив пліч-о-пліч з Віталієм майже три роки у 95 ОШБр під позивним “Айс”, розповів, що той завжди ніби готувався до бою і ніколи не відступав.
“Айс” пригадав, як вони разом обороняли позицію поблизу Сулигівки на Харківщині, яку атакували російські війська. Вони закидали противника гранатами, а потім Віталій вибіг з укриття і почав вражати ворогів, які намагалися втекти.
Він вискочив на поле і почав їх добивати, а тоді підбіг до мене, посміхається і говорить: “Ти бачив, як я їх розклав?”. Тобто, він не відчував страху. Він був відданий своїй справі до кінця і ніколи б не підвів. Надійний, хоробрий, правильний. На таку людину можна було б покластися, навіть якщо б ви її не знали,
– підкреслив “Айс”.
Віталій Смольковський / Фото надане 24 Каналу
Не міг лишатися в тилу: як таємно долучився до ГУР
Повномасштабне вторгнення Віталій зустрів під Горлівкою на Донеччині. Згодом брав участь у боях в інших гарячих точках: Ізюмі на Харківщині та Слов’янську на Донеччині. А у 2023 році, після отримання контузії, його визнали обмежено придатним і перевели до роти охорони у його рідному Іванкові на Київщині. Однак хлопець не бажав залишатися в тилу.
Мені було так спокійно, коли він повернувся. Він був удома, я розуміла, що він, приблизно, в безпеці. Але він не зміг… Він казав мені: “Мамо, я не можу тут перебувати”,
– поділилася Марина Жураховська.
Він прослужив близько року в Іванкові, а потім перевівся до Інтернаціонального легіону Головного управління розвідки. Про своє бажання перейти до ГУР він матері нічого не сказав – повідомив лише після переведення.
У складі групи ГУР “Афіна” він воював у Торецьку, де восени 2024 року зазнав поранення в шию. Після місяця лікування в госпіталі та реабілітації він знову повернувся до строю. А у травні 2025 року був відправлений на ротацію до Запоріжжя.
Повертався із завдання, але його “вполював” дрон: про останній бій
Востаннє пані Марина бачила свого сина 30 березня 2025 року – перед його ротацією. Проте він намагався підтримувати постійний зв’язок, щоб мама не хвилювалася, і попереджав, коли вирушав на завдання, де не було можливості зв’язатися.
У квітні під час обміну полоненими повернувся однокласник Віталія. Він дуже хотів зустрітися з ним і планував приїхати до Києва на кілька днів. Віталію потрібно було лише на один день вийти на завдання, але назад він уже не повернувся. Увечері 12 травня 2025 року він загинув.
“Я завжди переживала, і тут 13 травня, а він не пише і не телефонує. Але я подумала, можливо, він просто втомився чи ще щось. Ближче до півночі мені зателефонували і повідомили, що він отримав поранення, несумісне з життям. Я не надто добре пам’ятаю ту розмову. Я лише запитала, чи змогли його евакуювати”, – пригадала Марина Жураховська.
З побратимами сина з ГУР пані Марина познайомилася лише на його похороні. Тоді хлопці, які залишилися живими, розповіли, що сталося під час останнього завдання Віталія.
Того дня він був з трьома товаришами: “Тоні”, “Добрим” і “Херсоном”. Вони поверталися після успішно виконаного завдання, але в цей момент їх виявив російський дрон. Хлопці сховалися у підвалі, але по них почали вести вогонь. Від першого влучання загинув Максим Вілісов з позивним “Добрий”. Від другого влучання загинув Віталій.
“Тоні” та “Херсон” вижили. Вони продовжують підтримувати зв’язок з пані Мариною, приїжджають на річницю загибелі Віталія та іноді зустрічаються з нею. Саме вони допомогли облаштувати місце пам’яті про Віталія на Майдані Незалежності.
Більше немає радості: про життя після втрати сина
Найскладніше, зізналася пані Марина, – це змиритися з тим, що сина більше немає. Ще у 15 років він поїхав на навчання і додому повертався лише на вихідні. Вона звикла до того, що Віталія просто немає вдома, що він може будь-якої миті зателефонувати або надіслати повідомлення.
Віталій з родиною / Фото надане 24 Каналу
Після загибелі Віталія матері повернули його мобільний телефон. Іноді вона переглядає світлини на ньому і пересилає собі у Telegram. А потім бачить повідомлення від сина. Вона розуміє, що це не він, але її серце щоразу розривається від болю.
“Мені так боляче без нього. Ніби вся радість з життя зникла. Ніщо мені не допомагає. Я вже зверталася до лікарів, але не можу впоратися з цією порожнечею, що залишилася після його загибелі, нічим не можу її заповнити”, – поділилася пані Марина.
Віталій Смольковський – хлопчик, який вирізав дерев’яні пістолети та грався з сестрою у “війну”, – здійснив свою дитячу мрію і став військовим. Та ціною цієї мрії стало його життя, а для його близьких – нескінченний біль. Як і пам’ять про нього, що зігріватиме їхні серця.
Джерело: www.24tv.ua