«Ось яке у мене бунгало. Просто апартаменти! Зробив для себе миле затишне гніздечко, — молодий військовий у бронежилеті й касці з маскувальною накидкою коментує на відеокамеру облаштовану засідку в лісовому масиві. — Зараз ми за кордоном, і я хочу похвалитися своїм житлом. Учора це кулеметне гніздечко робилось практично цілий день. В ньому повітря проникає через стелю й дуже багато вікон. Тож у будинку завжди свіжо.
У нас тут дворазове харчування. Якщо це когось не влаштовує, тоді можна спіймати жука чи таргана —додати в раціон протеїну. Тобто, здорове харчування. Все по фешн фьюжн. Включені також фізичні навантаження, щоб м’язи не застоювались.
По кордону взагалі питань не було. Пропустили нас…”
А під вечір на тій місцевості почався артобстріл, і військовий готується до бою: «У колгоспі розпочався „ранок“. Зараз українська десантура буде передавати вам привіт. Правда, „місіс Сьюзі“?»
«Місіс Сьюзі» 24-річний Віктор Медяник з Полтави, боєць 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, називав свій кулемет. У хлопця було прекрасне почуття гумору. Він ніколи не падав духом, був надзвичайним оптимістом. «Людина без страху», — часто говорили про нього. І навіть в останні хвилини свого життя, розуміючи, що підмоги не буде, поводився так, наче грає у кіно.
«Патронів не залишилось. Сусідню посадку зайняли п*д*р*си, обіцяють голову відрізати»
«Що, сука, останній бій Віті Медяника? — затягується стомлений військовий сигаретним димом. — Ну, як мінімум, трохи нам дадуть записати».
«Кіно», яке кулеметник Віктор Медяник активно знімав протягом останніх двох місяців до своєї загибелі, зупинилось о 18:46 22 серпня 2024 року. Заключний «епізод» тривав 8 хвилин.
Віктор, поставивши айфон трохи збоку, коментував те, що відбувається, міцними слівцями: «Бачу двох…, трьох…, чотирьох! Чую „Аллах Акбар“. Воюємо проти справжніх чеченів. Така х***я. Патронів ні х*я не залишилось. Сусідню посадку взяли п*д*р*си. Кричать: „Хохли, здавайтеся“. Обіцяють голову відрізати. Але ми вчора їм насипали нормально. Х*й ти мені, чеченець й*б**ий, голову відріжеш».
На жаль, «Місіс Сьюзі» підвела Віктора. Ворожа куля потрапила в кулеметну стрічку і та заклинила. Боєць намагався виправити несправність, а потім запис обірвався.
Айфон, на якому не було живого місця, але, на диво, у робочому стані, передали мамі бійця разом із тілом сина. Віктор раніше на всяк випадок повідомив їй усі паролі входу в свої соцмережі й до айфону. Таким чином, жінка отримала доступ до фронтового життя сина, яке він знімав для історії.
«Курська народна республіка. Полтавці на виїзді», — так підписав це фото сам «Мед»
— Думаю, я ніколи не побачила б цього «кіно», якби Вітя не загинув, — Олена Гаврилова відводить погляд убік. — Ну хіба що, може, маленький кусочок, щось незначне. Якби не ці відеозаписи, не мала б уявлення, в яких страшних умовах Вітя перебував. Тільки після його смерті я побачила, що таке реальна війна і наскільки це страшно. І яким хоробрим воїном і водночас турботливим побратимом він був. Я заново відкривала для себе сина, змужнілого в боях.
Віктор Медяник з побратимом
Ось іще відеокадри, що збереглися в айфоні солдата, записані ним під Торецьком. На фоні безперервних вибухів і пострілів звучить приглушений, але емоційний і чіткий голос Віктора.
«Підтягуйтесь, підтягуйтесь, хлопці! — командує він, шикуючи побратимів, яких має завести на позиції. — Готуйтесь продовжувати рух. Встаємо. За мною. Формуйтесь у колону. Дистанція 3−5 метрів. Тут уже недалеко. Сюди, тут є укриття. Давай руку, братан, швидше! Давай-давай-давай! Рухаємось, рухаємось. Хлопці, нам не можна тут затримуватись. Разом до перемоги!»
В іншому місці він спілкується з тими, хто знаходиться в окопах.
«Тримайтесь, хлопці. Може, ще добу тут побудете. Пацани деякі сиділи по одинадцять діб. Я сам уже восьмий день ношу рюкзаки з їжею і водою. Обіцяли поміняти, бо вже не вивожу, але реально немає людей. Капець, який я зморений. Перебігаю кілька метрів полем й уповільнююсь. Ноги просто підкошуються…»
І трохи згодом звертається до мами: «Мамулю, привіт. Шість груп завів, шість вивів, ще дві лишилось».
— Тоді він був «Мойсеєм», — коментує Олена. — Так військові на своєму сленгу називають людину, яка заводить людей на позиції і виводить з них, заодно доставляючи їжу, воду, батарейки, сухий спирт тощо. Це входило у його додаткові обов’язки раз на місяць. Навіть важко уявити, за яких умов усе те відбувалось. Влітку температура до сорока піднімалась, а він у повному обмундируванні, під мінометними й артилерійськими обстрілами… І треба бігти, бігти, якщо потрапляєш на відкриту місцевість. Ротний говорить йому по рації: «Давай п’ять коротких перебіжок через поле», а Вітя відповідає: «Ні, мені, як мінімум, десять коротких треба».
Зняте сином відео розкриває його людяність і любов побратимів до нього. Мене вразив епізод, коли він говорить хлопцям на крайній позиції: «Я старого тут лишаю (а „старому“ всього 45 років), бо йому важко далі бігти. І там небезпечно». А сам летить далі, на передні позиції.
Хлопці його завжди радо зустрічали і навіть вже прикурену сигаретку протягували…
Мама «Меда» Олена на презентації документального фільму «Всіх люблю, ні про що не шкодую»
«Якщо тобі скажуть, що я пропав безвісти, знай, що я загинув і не чекай мене»
Віктор Медяник з юних років мав бунтівний характер і загострене почуття справедливості. В 14-ть рвався на Майдан. У 17-ть, відстоюючи інтереси містян на громадській акції, яку назвали згодом «Кривавою аркою», отримав переломи ребер і носа. В 19 років ходив із балончиком фарби — замальовував на стінах міських будівель адреси телеграм-каналів з наркотиками й «закладок».
Захоплювався історією, цікавився націоналістичним рухом, багато читав. Шкільні предмети йому давалися легко, але вчитися не любив, у старших класах іноді прогулював уроки. Ставши ультрас полтавської «Ворскли», постійно пропадав на якихось заходах. В армію йти не хотів, але мама була впевнена, що на війну він піде обов’язково. Бо не бажав, щоб історія пройшла мимо нього.
— За рік до повномасштабного вторгнення Вітя закінчив Полтавський університет економіки і торгівлі за спеціальністю «Менеджмент», працював у компанії з переробки зернових, яка належить мені. У перші дні великої війни ми постачали крупи на волонтерських началах у прифронтові міста. Був великий ажіотаж, у мене було багато роботи, і я навіть не одразу помітила, що один з моїх співробітників — Віктор Медяник — десь зник. Він жив окремо від нас з чоловіком та молодшою донькою. А за кілька днів знайшла його фото в Instagram — у цивільній кофті й військових штанях. Так я дізналася, що син вступив у тероборону на Київщині, оскільки там був його друг.
Коли окупантів погнали до їхніх кордонів, Вітя пройшов гарний військовий вишкіл у спецпідрозділі Головного управління розвідки «Стугна». Навіть виїжджав на бойові завдання, не будучи ніде офіційно оформленим. Дуже хотів воювати у «Стугні», однак не пройшов за віком — туди брали з 27 років. Зрештою, в серпні 22-го підписав контракт з 93-ю ОМБ, де був оператором дронів та аероскопів спецпідрозділу «Сенека».
— Вітя, як військовий, міг робити все, — продовжує Олена. — Він успішно «літав» на мавіках під Бахмутом. Але це було не його. Адже там потрібна велика витримка. Ну, не з його характером. Хоча то був найщасливіший рік у його житті. «Мамо, ти не уявляєш, які там герої!» — захоплювався він побратимами. «Я такий радий, що потрапив у армію!» — часто говорив мені. Син просто кайфував від військової служби.
Згодом «Сенеку» перевели до 78-го окремого десантно-штурмового полку. В його складі «Мед» захищав Соледар і Бахмут, брав участь у наступальних операціях під Роботиним на Запорізькому напрямку.
За два місяці до загибелі він став таки штурмовиком, про що давно мріяв, у 95-й бригаді. Своє перше завдання у складі легендарної бригади виконував у Торецьку. Сім діб з ним не було зв’язку.
— Звісно, я вся на нервах. І коли якось увечері зателефонували з чужого номера, у мене все всередині обірвалось, — розповідає Олена. — «Вітя Медяник ваш син?» — спитав мене чоловічий голос. Моє серце стиснулось і завмерло. «Він просив передати, що з ним усе нормально», — почула і тоді тільки відступила тривога.
«Мамо, я фартовий!», — заспокоював Олену син. А вона просила його не промовляти цього вголос, щоб не зурочити.
Хоча так воно й було, напевне. За два роки служби Віктор отримав лише невеликий осколок від КАБу в ногу, який сам і витягнув.
Іноді здавалося, ніби вищі сили відводять його від смертельної небезпеки.
Якось під час рейду «Мойсея» на бойові позиції групу, яку він вів, накрила черга з 120-міліметрового кулемета. Одна з мін розірвалася буквально у чотирьох метрах від групи. Двоє отримали контузії, а решта обійшлись переляком.
Є відео, від якого у мами досі мурашки по шкірі. Разом з бойовими товаришами Віктор іде полем, засіяному мінами, і сміється.
А в листопаді 2022 року під Соледаром група військових, у якій мав був й Віктор Медяник, потрапила під ракетний обстріл. Кілька людей отримали поранення, хтось — смертельні. Його ж самого за день до цього командування відправило до Полтави лікувати запалення зубів.
— Син важко переживав втрати друзів і побратимів, — зітхає Олена. — Якось він мені подзвонив пізненько ввечері, і ми з ним довго розмовляли. Він усе згадував своїх полеглих побратимів: Артема Мєдвєдєва, Сашу Сокола, Вітю Ткаченка, який вважається безвісти зниклим, «Мінуса», «Тринадцятого», «Дока»… Згадував і казав: «Мам, я усе віддав би, аби вони були живі. Ти не уявляєш, як це важко»…
А коли повернувся із завдання в Торецьку, заговорив про те, де і як він хотів би бути похований. Я, якщо чесно, з першого разу його не почула. Не хотіла цього чути! Через деякий син знову повернувся до цієї теми, почавши з того, щоб я його не чекала, коли його оголосять безвісти зниклим. «Знай, що я загинув. У полон я ніколи не піду. Просто тобі не повернуть мого тіла, бо не зможуть його дістати, і тобі не буде до кого приходити на могилу. А ще тобі не буде виплат», — наче вилив на мене відро крижаної води. Розумієте, йому було не все одно, як я житиму без нього…
Дав пароль від Інстаграму. Розказав, що написати на його сторінці, якщо раптом станеться непоправне. Обов’язково: «Всіх люблю, ні про що не шкодую». І щоб на надгробку були вибиті ці слова…
