На жаль, фразу «країна має знати своїх героїв» (її приписують і генералісимусу Сталіну, і «буревіснику революції» письменнику Горькому, які на початку 1930-х вимагали у статтях та промовах, щоб радянським людям постійно розповідали про найкращих передовиків праці) в нас давно вживають з іронією та сарказмом, говорячи про політиків, корупціонерів та злочинців. Однак насправді цей заклик є дуже правильним, особливо зараз, коли йде запекла боротьба за існування нашої держави. Ми дійсно маємо знати прізвища наших захисників, шанувати їх, розповідати про їхні подвиги, мужність та сміливість. А в нас з цією обізнаністю провал, що справедливо обурює військових.
Тому, щоб хоча б трохи закрити цей пробіл, «ФАКТИ» починають цикл інтерв’ю з Героями України. Перша розмова — з 35-річним командиром окремого взводу снайперів 58-ї бригади імені гетьмана Виговського молодшим сержантом Василем Бурмечем. Він повний кавалер ордена «За мужність». Звання Герой України отримав 23 серпня 2023 року. Це перше інтерв’ю, яке він дав ЗМІ.
«В анкеті я написав просто — „стріляю як боженька“»
— Василю, розкажіть спочатку трохи про себе. Де ви народились, в якій сім’ї?
— Де народився, сказати не можу заради безпеки родини.
Наша сім’я багатодітна — четверо братів і сестра. Батьки зараз на пенсії. Вони звичайні прості люди. Все життя працювали.
— Як вас виховували?
— Різниці між дітьми не було, що хтось краще, хтось гірше. Батьки нікого особливо не виділяли. В нас було дуже велике господарство, тому я з дитинства привчений до роботи.
— В школі як вчилися?
— Непогано, але ріс дуже шебутним і бешкетним. За пригоди карали, поки могли дати раду, потім перестали.
Пам’ятаю, коли мені було років вісім, проводжали в армію старшого брата (у нас різниця в десять років). Поки всі метушилися, я грався з сірниками. Догрався до того, що спалив все сіно та солому. Мені дали таких лупків, що довго не брав в руки сірники.
— Спортом займалися?
— Так. Спочатку самостійно, потім захопився тайським боксом. Зараз просто підтримую форму. На щось серйозніше і часу немає, і якщо мені за день іноді треба пройти 15−20 кілометрів у повній викладці, то вже не до спорту.
— Про що мріяли в дитинстві?
— Я був ярим фанатом кардіохірургів Бориса Тодурова та Миколи Амосова. Мріяв стати дитячим лікарем. Однак не довелося. Після школи навчався в коледжі шити жіноче взуття. А взагалі працював здебільшого на будівництві, ми робили євроремонти.
Потім настав 2014 рік. Навесні-влітку призвали моїх двох старших братів. Я теж почав збирати документи, щоб піти в добробат, але через помилку в паспорті з прізвищем та датою народження (у паспортному столі переплутали цифри) довелося все відновляти, на що був потрібний час. До цього в армії не служив.
Спочатку мав потрапити у 72-гу бригаду, але там не було місць, сказали зачекати два місяці. В цей період я поламав пальці на руці, бо впав з коня. Поки це все заживало, набір в цю бригаду закінчився. А в 58-му почали набирати снайперів. На той момент достатньо було заповнити анкету і вказати якісь особисті навички у військовій справі. Я написав просто — «стріляю як боженька».
— Достатньо самовпевнено.
— Стріляти мене навчив знайомий мисливець. На відборі дали спробувати. Виявилося, що в мене виходить краще, ніж в них.
— Коли й куди потрапили на фронт?
— Це був 2016 рік. Одразу в Авдіївку на так звану промку. На першому бойовому виїзді нас обстріляли з АГС. Було троє «трьохсотих», в тому числі я. Навіть допомагав виносити свого побратима, бо не відчував болю.
Поранення було не тяжким, але заморочливим — треба було витягувати дрібні алюмінієві осколки зі всього тіла. Це змогли зробити лише в Києві.
Потім повернувся на фронт. Наш підрозділ снайперів відправляли, мабуть, до всіх бригад Сухопутних військ — у 24-ту, 53-тю, 54-ту, 56-ту. Тобто повоювали майже скрізь на Донбасі.
— Де знаходилися увечері 23 лютого?
— Сиділи в режимі очікування в ДАПі в складі 53-ї бригади, бо передбачався варіант наступу по трасі через Київський район Донецька. ДАП був нічий, навколо стояли як наші, так і ворожі підрозділи.
Ранок почався, як і всюди, з ракетного обстрілу. Ми не знали, чим зайнятися, доки командиру взводу не подзвонив пан Залужний: «Давай збирай своїх і їдьте на Київ». Ми й поїхали. Трошки по Ірпеню поганяли, а потім звільняли село Мощун Бучанського району.
— Зараз ви на якому напрямку воюєте?
— На Харківському.
— Кажуть, що ви легендарний снайпер?
— Можна матюкатися? П**дять. Не можна самого себе хвалити і ставити вище за інших. Справжній снайпер має визнавати свої помилки. Але вчитися на чужих. Наші помилки можуть вартувати життя всім, хто нас оточує.
“Не можна самого себе хвалити і ставити вище за інших”, – розповів про свої принципи Василь Бурмеч
— Яких помилок припускаються снайпери?
— Більшість роблять одні й ті самі. Наприклад, коли людина вперше отримує зброю або виїжджає на полігон, починає фотографуватися і викладати все в соціальні мережі.
Друга помилка — розказувати усім поспіль «та ти знаєш, хто я?» Коли приїжджає додому або телефоном розмовляє через незахищений зв’язок, розповідає, де та з ким був. Людина ще не стала снайпером, це просто поки що добірний стрілець, але він абсолютно не контролює ані слова, ані емоції, і намагається всім донести, що він не такий, як інші.
От ви кажете, що про мене взагалі ніякої інформації не знайшли.
— Крім указу президента, де написано стандартно, що звання Героя України ви отримали «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народу», та кількох фраз у Вікіпедії.
— І це за стільки років перебування на війні. Значить, все правильно працює.
А більшість хизується. Є одна дівчина, яка по Києву частенько шарилась з гвинтівкою, в її TikTok понад сто тисяч підписників. Ніхто не чув, як вона виконує бойові задачі, але всі знають, що вона снайперка.
— Можна хоча б схематично описати, як ви їх виконуєте?
— Спочатку це визначення сектору та пріоритетної цілі. Якщо місцевість незнайома, треба провести дорозвідку, обрати висоту, обговорити позицію і т.д. Позицію і собі, й іншим вибираю я. Все залежить від калібру зброї, від цілі та дистанції до неї.
Йдемо як звичайна піхота — з автоматами, в бронежилетах та касках. Плюс у нас з собою далекомір і якась певна метеостанція. Так звану кікімору я жодного разу не вдягав. Зливаюся, як то кажуть, з природою.
Приходимо на місце й починаємо шукати сектор для ураження. Головне — бути в безпеці і відпрацювати належним чином.
— Вас багато йде?
— Зазвичай дві людини, тобто снайперська пара. А снайперська група — до п’яти осіб. Але в наш час, коли над тобою постійно висять FPV-дрони, пересуватися такою великою кількістю не бажано. А двом і сховатись набагато легше, і напарника починаєш розуміти з пів слова.
На позиції він повинен мене корегувати (може помінятися напрямок вітру, піти дощ, сніг і т.д., плюс снайпер може не бачити, що відбувається праворуч або ліворуч, а в коригувальника є підзорна труба з високою кратністю). Якщо я корегую себе сам, то його задача мене захищати.
Наші діалоги дуже короткі. За стільки років розуміємо один одного без слів.
— На яку максимальну відстань можете працювати?
— Приблизно на два з половиною кілометри.
— Це правда, що на вашому рахунку 400 вбитих ворогів?
— Це лише під час повномасштабки.
— А до того скільки?
— 152. А скільки непідтверджених, промовчу. Для того, щоб підтвердити кількість знищених цілей, треба зробити відеофіксацію (я придбав спеціальну військову камеру, працюю завжди з нею) або радіоперехоплення. Якщо цього немає, ціль не підтверджена.
На рахунку Героя України Василя Бурмеча 400 вбитих ворогів лише за період повномасштабного вторгнення
«Ми працюємо без емоцій. Дійшли кудись — добре. Закінчився бій, змогли вийти — ще краще»
— На снайперів на будь-якій війні завжди йде полювання.
— Це правда. Але до снайперських дуелей, щоб один проти одного, не доходило.
Наприклад, ми приїжджаємо туди, де працював ворожий снайпер. Нам показують напрямок, де він влучав по бійцях. Спочатку збираємо інформацію, щоб проаналізувати його роботу, потім висуваємося на місце. Але не на позицію, де були «трьохсоті» та «двохсоті», а десь в бік, вперед, назад. І вже там його чекаємо. Таким чином ми їх трошки наловили.
Москалям повидавали СВДшки (снайперська гвинтівка Драгунова) або ORSIS T-5000 (високоточна снайперська гвинтівка), з якими вони бігають. Але річ у тім, що, якщо тобі дали зброю, це ще не означає, що ти є снайпером.
Безумовно, ворога не можна недооцінювати, але їхня підготовка бажає найкращого. Вони працюють на дуже коротких дистанціях — до 400 метрів, і зазвичай по нашій піхоті.
Дрони допомагають нам бачити, як вони пересуваються з тими гвинтівками. Але за таким снайпером легше відправити FPV-дрон, щоб його знищити, ніж групу. Тому що для досвідченої групи, яка працює десять років, якийсь бурят з тайги, який лише три дні як стріляє, це недоцільність використання. Це те ж саме, що з HIMARS стріляти по зграї голубів.
— Колись прочитала книгу «Американський снайпер». Це спогади Кріса Кайла, визнаного найуспішнішим снайпером у військовій історії США. Він багато пише, що найскладніше у вашій роботі це годинами чекати, коли поворухнутися не можна. А для вас що найскладніше?
— Та можна і ворушитися, якщо правильно підготовлена позиція. Я з однієї позиції у 2018 році працював дев’ять місяців.
— Ого!
— І ніхто не знав. У мене тоді було, здається, 28 підтверджених.
— А що таке правильно підготовлена позиція?
— Це коли ти приходиш на позицію, робиш постріл і йдеш, і про тебе ніхто навіть не здогадується.
Коли на околицях Бахмута йшли бої, ми з напарником протягом чотирьох діб нищили з гвинтівок ворожі штурмові групи. Я з денної оптики зробив 96 пострілів, а з нічної 58. Ми не давали їм можливості ні підійти, ні вийти, ні закріпитися. Вони танками та мінометами працювали по сусідніх будівлях, засипали їх «Градами» — рознесли все навкруги, окрім нашої позиції, тому що вона була правильно вибрана й підготовлена.
Тому чекати дві-три години в порівнянні, наприклад, з одинадцятьма добами, це дрібниці.
— Це байка, що іноді в памперсах працюєте?
— Один боєць нашого підрозділу пробував. Але, коли ти свідома доросла людина, змусити себе сходити в туалет таким чином дуже непросто. Тому ми не користуємося. Всі потреби заздалегідь обдумуємо і плануємо.
Щодо їжі та води. В холодну пору п’ємо каву, какао або гарячий шоколад — те, що зігріває. Чисту воду намагаємося пити мало, щоб зменшити відволікання на оці походи в туалет. Беремо з собою буквально пару пляшок.
Їжа вся суха. Це м’ясні снеки, солоні крекери (сіль потрібна, щоб при низьких температурах в організмі не знижувався рівень йоду) і т.д. Щось те, що можна довго жувати й що притупляє відчуття голоду. Ще беремо мед. Але все по мінімалці.
— Ви курите?
— Вже ні. А до того курив на позиції, й мені було байдуже.
— А як хлопці викручуються?
— Дуже легко. Можна фільтр від сигарети покласти собі за щоку. Дехто використовує снюс. Гидота ще та.
— Що робите, щоб не заснути?
— Вживаємо енергетичні гумки та батончики, п’ємо енергетичні напої.
А коли працюємо, то вже все йде на адреналіні. Під час викиду адреналіну не відчувається ані холод, ані тепло, ані біль — нічого.
— В яких випадках кажете щось на кшталт «от я сьогодні непогано попрацював, я молодець» або «я сьогодні проґавив»?
— Взагалі таких випадків не пам’ятаю, щоб ми самі себе хвалили. У нас сувора самодисципліна і холодна голова. Ми працюємо без емоцій. Дійшли кудись — добре. Закінчився бій, змогли вийти — ще краще.
— Ви повний кавалер ордена «За мужність» і Герой України. За які подвиги вас нагородили?
— За результат низки виконаних місій. Я кілька разів в різні періоди пройшов Бахмут, потім були бої за Красну Гору, Пречистівку, Ягідне, звільнення Херсону (ми ж туди перші заходили, мене з багі на радощах так витягували, що аж курточку порвали), знову Київщина, Нова Басань, Кремінські ліси.
Просто в один момент старші командири зацікавилися, скільки доповідей я зробив за весь час, скільки сплановано місій і операцій, в яких я брав участь, скільки здійснено виходів і знищено цілей. До речі, всі завдання були виконані так, що навіть жодного «трьохсотого» не було.
І от вони почали збирати інформацію і нарахували якусь енну кількість знищених ворогів. Я їх рахував до повномасштабного вторгнення. Тому що тоді це було цікаво. Тепер не рахую.
На запитання, що відчуває людина, яку нагороджують найвищою нагородою країни, Василь Бурмеч відповів коротко: “Сором. Перед тисячами хлопців, які її також заслуговують”
— З якою зброєю ви працюєте?
— У мене чотири одиниці американської зброї й одна канадська.
— Це найкраща зброя?
— Для мене найкраща. Тому що вона моя. Ставлення до зброї як до коханої людини.
— Який у вас позивний?
— Я дуже хитра людина. У мене його немає. Кілька випадків підтвердили, що це правильно.
Це було ще до повномасштабної війни. Знайомі побратими передали, що там-то вороги ходять просто відкрито. Ми приїжджали на позицію — вони припиняли рух. Тобто їх хтось попереджав, що буде працювати снайпер. Тому я на одній позиції представлявся: «Позивний «Рубін». На другій «Янтар», на третій «Алмаз».
В нас була підключена до росіян рація. Ми по радіоперехопленню чули, як їх попереджали: «Всем внимание, заехал „Янтарь“». І я такий — де я це казав? Ага, на тій позиції. Так ми вичислили, хто з наших нас здає.
— У відпустці буваєте?
— Іноді буваю. Скажу, що нас дратує те, що відбувається в тилу. Я дуже добре пам’ятаю Київ на початку повномасштабного наступу. Коли всі, бачачи людей у формі, були готові нам черевики цілувати. Не можу згадати назву ресторану, з якого нам привозили їжу. Вони всіх намагались нагодувати.
А зараз шарахаються від військових. Або ти ТЦКшник, або якийсь незрозумілий тип з ПТСР. Військовий приїжджає додому. Його можуть поранити або застрелити, бо він не поступився на дорозі якомусь типу на крузаку. Або побити, підпалити йому автівку. Випадків сотні.
Наприклад, на Харківщині хлопці, виїжджаючи з позицій, не вдягають форму. Тому що, як тільки поблизу міста бачать скупчення військових автомобілів, то гарантію даю, що протягом тижня-двох туди прилетить ракета або «шахед».
«На фронті зараз все йде шкереберть, незлагоджено та безвідповідально»
— Які картинки цієї війни будете пам’ятати все життя?
— Погані моменти не запам’ятовую, хоча маю фотографічну пам’ять. Навчився контролювати себе в цьому сенсі. А хороші моменти пам’ятаю.
Це подарунок, який мені зробили на тридцятиріччя. Я дуже люблю собак, особливо ротвейлерів. У мене до них свої почуття. І от отримав цуценя ротвейлера. Ми разом вже п’ять років. Він виріс в дуже великому колективі військових.
Це коли ми вивозили «трьохсотих» з Бахмута. Міст був зруйнований, тому ми під щільними обстрілами поїхали танковою директрисою. Не думав, що моя машина та ще й з людьми зможе переплисти річку Бахмутку.
Це, безумовно, знайомство з коханою.
Одна з картинок це Кремінний ліс. Після артобстрілу були рознесені всі наші позиції. А ми з хлопцями лазили поруч по лісах. Почули, що потрібна допомога, й пішли туди. Правда, зайшли трошки в тил ворога, тому вернулись назад. І от побачили, що на позиції сидять якісь діди. Настільки старі, що я навіть подумав: може, вони той ліс і садили. Хоча це не були місцеві мешканці, просто літні мужики, які прийшли на війну. Вся молодь, яка там була, відступила, тому що злякалася. А вони ні.
