Коли сказала кільком знайомим, що планую брати інтерв’ю у військового-гея, почула щось на кшталт «фу, гидота, навіщо воно тобі, невже нормальних хлопців не вистачає?» І це в часи, коли нас по-справжньому має хвилювати лише одна тема — просування росіян на фронті й, не дай Боже, втрата державності. Дивно, що ми завжди підкреслюємо свою вдячність кожному, хто захищає країну, причому акцентуємо, що не мають значення їхні віросповідання, національність та інше, однак тих, хто трошки відрізняється від нас, намагаємося не помічати.
Про ставлення до цих людей в армії та в суспільстві «ФАКТИ» поговорили з головою об’єднання «Українські ЛГБТ-військові за рівні права» й лідером руху «ЛГБТ-військові та наші союзники» Віктором Пилипенком.
Віктору 37 років. Народився в Рівному у сім’ї спадкових військових, починаючи з прадіда. У Київ переїхали до батькової родини, коли хлопчик навчався у третьому класі. Закінчив гуманітарну гімназію № 117, потім факультет лінгвістики КПІ, фах — науково-технічний переклад. Вільно володіє французькою й англійською, тому його позивний «Француз». Завжди мав активну політичну позицію, брав участь в Помаранчевій революції та в Революції гідності. Восени 2014 року пішов добровольцем на фронт. Воював до літа 2016-го. Вдруге довелося взяти в руки зброю 24 лютого 2022 року. Донедавна служив у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців.
