«Іноді наче струмом б’є по пальцях або п’ятках, яких немає»: ветерану ЗСУ встановили унікальні остеопротези

Наша бесіда з 58-річним ветераном війни Ігорем Крупновим почалася з фрази «я щойно прийшов з прогулянки». Здавалось би, що тут незвичайного? Прогулялася людина вранці — це ж клас. Однак річ у тім, що в Ігоря немає обох ніг…

Про унікальну операцію, про повернення до повноцінного активного життя та інше Ігор Крупнов розповів «ФАКТАМ».

«Машина пролетіла в повітрі десять метрів, приземлилася на дах і загорілася»

— Ігорю, яку відстань ви зараз можете пройти?

ВІДЕО ДНЯ

— Пішки — десять кілометрів, на велосипеді проїжджаю двадцять. Коли подорожуємо Європою з дружиною, долаю за кермом до тисячі кілометрів на день.

— Чим займалися до війни?

— У мене був свій бізнес у Дніпрі — з 1997 року будував плавальні басейни. За фахом я інженер-будівельник. Народився в Кам'янському (колишній Дніпродзержинськ), а в Дніпрі жив з 1983 року, коли вступив до інституту.

Я підтримував курс України в Європу ще з часів Помаранчевої революції, бо мені імпонував західний стиль життя, я завжди поділяв європейські цінності. Звісно, що був на стороні Революції гідності. Однак, коли почалася війна, сказав, що, хоча маю бойовий досвід (з 1984-го по 1986-й воював в Афганістані), піду в окопи тільки разом з нашими олігархами. Вважав, що саме вони в першу чергу мають захищати країну, яка дала їм все. У десантників було гасло «ніхто, окрім нас», а я думав: «Що, знову ми маємо гинути?» Така позиція у мене була.

Але я підтримував військо. Ми віддали свій офіс волонтерам на чотири роки. Возив на фронт продукти та теплі речі. Добре знаю райони Новолуганського, Світлодарська та Дебальцевого. З Дебальцевого ми буквально за три дні до російського наступу вивезли маму мого афганського побратима. Бо він на заробітках знаходився, а жінка була зовсім безпорадна.

Тобто не сидів склавши руки. А для себе визначив: якщо путінські танки підійдуть до Дніпра, піду на війну, бо тоді вже буде нікуди діватися. Коли почалося повномасштабне вторгнення, зрозумів, що треба швидко діяти, інакше ми втратимо Україну.

— Наскільки складно було прийняти рішення піти на фронт? Ви ж розуміли, що таке війна.

— Звісно, розумів. Однак і розумів, що не всі на передовій гинуть. На терезах була небезпека окупації країни. Я особисто мав щось зробити, щоб цього не відбулося.

Дружина не хотіла, щоб я йшов на війну, але й не чинила активний спротив. Коли вона вирішила їхати за кордон, відчув, що у мене вже руки розв'язані, бо сім'я в безпеці. Старша дочка з чоловіком за півтора року до цих подій переїхала в Івано-Франківськ (до речі, зять теж сам пішов у військкомат), а молодша мешкала в Бельгії.

Безпосередньо на лінію зіткнення потрапив 1 травня 2022 року. Воював на Херсонщині.

Щодо страху, я ще з Афганістану знав, що війна — це страшно. Але треба працювати з цим страхом. Деяким способам мене навчила дружина ще у 2014 році. Вона теж як волонтер їздила до хлопців. Дружина — лікар за освітою. Хоча на той час працювала в бізнесі, однак свої навички з психіатрії, психології, психотерапії не втратила і дуже успішно застосовувала в роботі з військовими. Вона бачила, що буває з людьми, коли працює важка артилерія.

Читайте також: «Одного бійця привезли на евакуацію як загиблого. А медики його воскресили»: захисник України про війну «на нулі»

— Яку посаду обіймали у війську?

— Був начальником розвідки 105-го батальйону 63-ї бригади, а через деякий час став заступником начальника штабу.

Щодо звання, тут вийшла смішна історія. Коли пішов на війну, вже був капітаном, про що було написано в особистій справі у військкоматі. А у військовому квитку цього запису не було. Тоді ніхто на ці розбіжності не звернув увагу. Тобто потрапив у бригаду як старший лейтенант. Одного разу начальник штабу сказав: «Будемо подавати тебе на капітана». Відповів: «Зачекай, бо я вже капітан». Однак отримав звання, а потім прийшли документи з військкомату. Тепер дружина мене називає двічі капітаном.

— Коли та як ви отримали поранення?

— Це сталося 19 листопада 2022 року. Вже звільнили Херсон, і нам командування поставило задачу зайняти нові рубежі оборони. Ми з комбатом на звичайному цивільному позашляховику поїхали на рекогносцировку. Коли поверталися на базу, натрапили на протитанковий мінний бар'єр. Спрацювали одночасно дві міни. Машина пролетіла в повітрі десять метрів, приземлилась на дах і загорілася. Добре, що за нами через деякий час приїхали наші хлопці. Вони нас і витягували. Комбат, на жаль, не вижив.

Однак я цього всього не пам'ятаю, оскільки одразу втратив свідомість. Мені вже потім розповідали, що там було, як надавали першу допомогу, як відправляли в Миколаїв. Отямився вперше через три доби, коли реанімобіль віз мене з Миколаєва до Львова. Зрозумів, що лежу абсолютно безпорадний і не можу навіть порухатися. Але мозок працював. Попросив у лікарів телефон, щоб повідомити друзів. Не хотів їх засмучувати. Сказав їм, що загубив телефон, тому дзвоню з чужого.

Шанси вижити були мізерні. По-перше, травми дуже серйозні. По-друге, надання допомоги було неадекватним через лікарські помилки. Дружина говорить, що, якби я залишився в Миколаєві, просто помер би.

Коли заступник комбата зателефонував їй і розповів, що сталося, вона одразу приїхала з-за кордону й організувала мою евакуацію до Львова. Там вона мене зустріла разом з волонтеркою, яку я ще знав з часів АТО, вона теж лікарка. Саме вона скерувала мене у львівський реабілітаційний центр UNBROKEN, де займаються усім — від політравм та опіків до психологічної роботи, бо знала, що там класні спеціалісти, які можуть витягнути мене з лап смерті.

У перші хвилини зустрічі побачив в очах дружини радість, що я живий, та водночас сильну тривогу. Вона потім сказала, що у мене була маска Гіппократа. Медики вживають такий термін, коли людина вже одною ногою на тому світі. Таке оніміння м'язів обличчя, що воно стає як маска. А я не відчував, наскільки все погано.

Далі була операція з ампутації правої ноги. Прокинувся, подивився на сонце у вікні й зрозумів, що живий. Бо під час подорожі до Львова думав: ну, блін, мабуть, це кінець. Але страху не було. Як буде, так і буде.

Після чергової операції. Всього їх було дев’ять, розповів Ігор Крупнов

Читайте також: «Поранений військовий з відсутністю дванадцяти з половиною сантиметрів кістки вже проходить реабілітацію»

— Кажуть, що людина в такі моменти шкодує, що чогось не зробила, могла десь вчинити інакше, чогось не встигла.

— Такого не було. Я постійно знаходився як в тумані. Знаєте, в надскладних ситуаціях люди часто просто покладаються на волю Божу. При цьому я не дуже релігійна людина, хоча знаю, що Бог є, що цей світ і кожен з нас — це його творіння. Зі мною на війні завжди були хрестик і іконка Божої Матері на ланцюжку. Вважав їх своїм оберегом. Однак їх, а також гроші та документи вкрали після поранення, що мене дуже обурило.

«Болю було забагато»

— Ви стали першою людиною в України, якій встановили протези в кістки ніг. Це була унікальна операція.

— Взагалі було дев’ять операцій, з них чотири основних — ампутації та реампутації. Хірург, який мене оперував, наполягав на ампутації коліна на правій нозі, оскільки воно працювати не буде. Однак напередодні цієї операції до Львова приїхав австралійський спеціаліст з остеоінтеграції. Цей хірург подивився на мою ногу і сказав, що збереже мені коліно, а через деякий час приїде і поставить остеопротези. І зробив це, за що я йому дуже вдячний. 19 грудня 2022 року провели складну операцію, поставили пластину на зламану велику гомілкову кістку й т.д. Це була підготовка до остеоінтеграції. Але нога погано загоювалась. Йшли деструктивні процеси, тому проводили чистки та реампутації, потім була операція зі зняття цієї пластини.

— Це ж суцільний біль.

— Так, болю було забагато. І цей біль дуже виснажував. От операцію зробили, в тебе ніяких сил нема. Антибіотики, наркотики, інша фігня. Потім потроху відновляєшся, майже приходиш в більш-менш нормальний стан. І знову операція, знову ти падаєш і знову вигрібаєшся звідти. І знову постійний біль. Треба було мати неабияке терпіння.

— Що вам давало сили це все витримати?

— Підтримка сім'ї та друзів. Приїжджали дочки, дружина контролювала й відстежувала всі процеси та тримала руку на пульсі, була цілодобово на зв’язку з головним лікарем та хірургами, дбала про належний догляд, який має дуже велике значення. Воно все само собою не відбувалося.

Дружина мене добре знає. Вона відчувала, коли я зневірювався. Я відвертався до стінки, в мене пропадав апетит, мене нудило, було запаморочення, нічого не хотілося. Пару моментів було, коли дійсно знаходився на краю прірви. Вона навіть нашу собаку в реанімацію привозила, щоб якось мене витягувати з тієї депресії.

“Витримати це все допомогла підтримка сім’ї та друзів. Дружина контролювала й відстежувала всі процеси та тримала руку на пульсі”, – розповів ветеран ЗСУ Ігор Крупнов

— Всі, хто втратив кінцівки, кажуть, що найбільше виснажує фантомний біль.

— Так, біль був страшний. Треба було й медикаментозно виходити з цього стану, і психологічно. Лікарі різні способи радили, як з цим працювати. Добре, що це в минулому. Зараз це вже не біль, а якісь постійні відчуття в тих кінцівках, яких немає. Іноді як струмом б'є по пальцях або в п'ятку. Або одночасно і стискає ноги, і розпирає зсередини. От в мене немає стоп. А таке відчуття, наче вологий пісок на них тисне. І ввечері цей тиск збільшується. На погоду теж реагую. Але з цим можна жити.

Читайте також: «Найжахливіше місце для ампутованого — це метро», — тренер з акробатики, який втратив ногу на фронті

— Однак повернемось до цієї унікальної операції. Яким чином вам вживили цей протез? Вкрутили в кістку як зубний імплант?

— Саме так — великий імплант вкручують в кістку ноги, й він там з часом приживається. Тепер я на нього прикріплюю протез. Це вже чиста механіка. Просто прикручую гайковим ключем. І все. Це дуже легко. Займає пів хвилини. Вранці прикрутив, ввечері викрутив.

Спочатку я радів, що можу дійти до туалету, до кухні, до ванної. Зараз для мене це буденність і дрібниці. Я веду повноцінне життя. Єдине, що не можу бігати. В мене перший розряд з легкої атлетики, я займався бігом. У 53 роки пробіг повний марафон — понад 42 кілометри. І зараз зі спортом дружу. Нещодавно повернулися з дружиною з Болгарії. Там через день їздив на велосипеді, довів дистанцію поки що до двадцяти кілометрів, але розумію, що можу проїхати більше.

“В мене перший розряд з легкої атлетики, я займався бігом. У 53 роки пробіг повний марафон – понад 42 кілометри”, – розповів Ігор Крупнов

— Супер!

— А у вересні плавав в морі, не знімаючи протезів. Чим ці протези класні, що їх можна цілий день носити й ніяких незручностей немає. Хлопці, в яких звичайні протези, скаржаться, що треба їх періодично знімати, бо кукса втомлюється, що нога пітніє, що треба за тією куксою стежити.

— Навіть кажуть, що вагу треба тримати, бо схуднеш і протез буде бовтатися.

— У мене таких проблем немає. І в цьому великий плюс саме цього способу протезування.

— Які яскраві картинки цієї війни будете пам'ятати все життя?

— Це кілька епізодів, коли міг загинути, оскільки снаряди падали буквально поруч. Таке ніколи не забудеш.

Це спілкування з побратимами, дуже сміливими й мужніми людьми.

Часто згадую моменти, коли у період катастрофічної нестачі боєприпасів, телефонували з бригади: «Даємо вам „пушку“ попрацювати». Як я тоді біг до своїх розвідників, які підіймали дрони для корегування вогню. І стояв поруч з ними й бачив, як наша артилерія працює по кацапських позиціях. Це дуже надихало. Почувався причетним до дійсно доленосних подій в історії нашої країни.

Пам'ятаю відчуття ейфорії, коли звільнили Херсон. Емоції тоді просто зашкалювали.

Дуже прикро, що я вибув з цієї гонки. Але хочеться хоч чимось допомагати хлопцям. Ми закупили якісний дрон дальньої розвідки й кілька «мавіків» для мого підрозділу, а також одяг з підігрівом від Power Bank. Зробив для них кілька автівок, бо на фронті вони як витратний матеріал, Коротше, роблю для побратимів все, що можу.

На жаль, з першого складу батальйону небагато хлопців залишилося, не буду озвучувати цифри.

— Ви працюєте?

— Так. З 2023 року трохи повернувся до своєї попередньої діяльності. До речі, уявіть: в Дніпрі, за 150 кілометрів від лінії фронту, люди продовжують будувати маєтки з басейнами, купувати нерухомість за кордоном, елітні автівки й навіть літаки. Левова частка цих придбань — за гроші, які нам дають західні партнери для Перемоги у війні. Виходить, в українців є вороги зовнішні, яким ми непогано даємо по зубах, і внутрішні, боротьбу з якими ми поки що програємо. Вважаю, що це велика недоробка нашої влади й нашого президента. Бо таких явищ під час війни не має бути. Країна має працювати на Перемогу. А то для одних війна, а для решти — спокійне життя.