Тероборонець Валентин Ткалич про лютий-2022: На тисячу місць в евакопотязі з Лисичанська було дві-три тисячі охочих Три лютих роки 04.02.2025 11:10 Укрінформ Мешканці Луганщини прагнули евакуюватися на захід, щоби не потрапити під російську окупацію
Валентин Ткалич пішов на велику війну 25 лютого 2022 року. Чому не 24-го? Тому що конче треба було десь прилаштувати кішку. Уже поважного віку Мону привезли йому з Луганська, коли в Сіверськодонецьку він, нарешті, купив собі мікроскопічну однокімнатну квартиру і в нього з’явився час доглядати за тваринкою. Оскільки за віком Ткаличу годі було й мріяти про лави ЗСУ, він напросився до 111-ї окремої бригади територіальної оборони, штаб якої розташовувався у Лисичанську. Враховуючи попередній досвід і звання майора, його призначили начальником відділення морально-психологічного забезпечення.
ДЕНЬ ПЕРШИЙ
У січні 2022-го Ткалич почав бити на сполох, допитуючись у місцевих начальників різного штибу, чому нічого не робиться на виконання Закону України «Про основи національного спротиву». Зателефонував, зокрема, комбригу 111-ї бригади, і той, – один із дуже небагатьох, – виявився готовим правильно реагувати на небезпеку, яка насувалась. Він погодився прийняти Валентина на військову службу. А потреба в цьому виникла за місяць.
– О 8:00 мені додзвонився друг із Києва, теж біженець із Луганська, з яким ми щодня спілкувалися телефоном. «Ти проспав війну! Вояка, твою мать!» – була перша його фраза. «Росія розпочала наступ…», – продовжив він. І я «поліз» в Інтернет: дійсно, вони увійшли в Щастя. Звідти їх вибили, відзначився в тому й мій рідний батальйон «Луганськ-1».
Валентин телефонував усім підряд, аби хоч якось усвідомити, що відбувається. Відповіді були невтішні.
– Прикордонники у Міловому пропустили війська, не вчинивши спротиву. С…!!! Навіщо їх держава і народ утримували та годували?!
Єдиний позитивний контакт був зі знайомим, який працював у обласному військкоматі. Він пообіцяв дати можливість знову воювати: річ у тім, що Ткаличу вже виповнилося повних 64 роки і він не підходив під критерії вступу ані в ЗСУ, ані в тероборону. Близько 10:00 він пішов до супермаркету купити кішці корм. За 100 метрів до крамниці пролунав потужний вибух, згодом – ще два.
– Люди розбігалися в паніці; жіночка присіла на перехресті і прикрила собою дитину; спрацювала охоронна сигналізація у декількох авто. То були ракети, якими «раша» обстріляла українські міста, у тому числі – й Сіверськодонецьк. Цілили в район аеропорту, де розташовувалась частина ЗСУ. В магазині було повно людей, які набирали все підряд: від їжі до побутових речей. Удома говорив із сусідами, переглядав Інтернет, займався кішкою. Вона також відчувала тривогу й поводилася незвично стримано: більше сиділа і дивилася прямо мені в очі, мабуть, відчувала, що скоро доведеться прощатися.
Ткалич прочитав у Фейсбуці повідомлення, що о 17:00 на головній площі міста відбудеться мітинг проти російської агресії. Почувши гуркіт бронетехніки, вибіг на вулицю, де побачив рух колони на схід. Радісно вказав на це двом перехожим, які відповіли, вказавши на військовий однострій: «А ти не боїшся отак ходити?»
– Чого боятися, тут все таки Україна! – сказав Ткалич.
– Ну, мало, що може статися…, – отримав у відповідь.
– Другий подібний випадок стався увечері. П’яний молодик біля під’їзду розповідав сусідкам, як він ненавидить усе українське. На що я сказав йому: «Росіян ще немає, а в’язи я тобі можу скрути вже зараз!». Він замовк. А на оголошений мітинг прийшло аж (!!!) семеро осіб, із яких – три жінки. Жах!!! Хоча незадовго до того на заклик Президента була кілометрова колона бюджетників із довжелезним українським прапором.
ПОЧАТОК БОЇВ
Узагалі-то у Валентина Васильовича звання підполковника поліції, але, щоб не муляти очі новим товаришам по службі, він занизив собі ранг на одну зірочку. Окрім виконання прямих посадових обов’язків, ходив у караули, виїжджав патрулювати місто, займався господарчими справами і навіть попрацював перукарем, хоч такого досвіду не мав. Каже, це допомагало зблизитися з бійцями.
В останній тиждень березня взяв участь у боях за Рубіжне, залишивши про цей епізод зі свого життя невеличку серію не надто виразних фото- й відеоматеріалів (коли по тобі шмаляють із «калашів» та гранатометів, вибирати ракурси та виставляти експозицію буває не зовсім зручно).
А спочатку, о 4-ій ранку 25-го, за давно заведеним розкладом, вигуляв, вичесав і нагодував кішку і почав видзвонювати командирів щодо мобілізації до їхніх підрозділів. Якби не попередня домовленість із комбригом ТрО, Валентин узагалі міг залишитись пересічним цивільним. Але командир бригади дотримав слова. Його оформили напрочуд швидко. Уже за 20 хвилин по прибутті до штабу бригади начальник відділення МПЗ приступив до виконання обов’язків.
– Я налагоджував стосунки з усіма у бригаді, розпитував, чи публічні вони, чи можна про них робити матеріал і виставляти фото. Потім почав шукати місце і можливість провести другу ніч у підрозділі. Виявилося, що в логістиці можна взяти каремат і спальник; також знайшов 50х200 см вільної підлоги, де і «відрубився».
Наступного ранку надійшли однострої та взуття, і Ткалич і зовнішньо вже нічим не відрізнявся від решти тероборонівців. У дворі бригади розпочалось нормальне воєнне життя: хтось робив «коктейлі Молотова», хтось колов дрова; кухарі порпалися біля плит…
– 27-го, в неділю, нашу територію вперше обстріляли зі стрілецької зброї. Але бійці діяли сміливо і злагоджено. Це вразило, я зробив гарне відео, хоча вони й кричали на мене. Пізніше, в Рубіжному, зрозумів таку поведінку військових: їм було страшно, і своїми вказівками іншим вони себе заспокоювали. 4 березня в складі групи виїздив на залізничний вокзал для забезпечення евакуації цивільних. Побачене нагадало фільми про Другу світову війну. На тисячу місць було дві-три тисячі бажаючих: жінки, діти, люди з інвалідністю… Крики, страх, розпач, хаос… Дітей подавали у кабіну машиніста; у тамбурах люди стояли, як оселедці у діжці. Після від’їзду потяга на перонах залишилися речі тих, хто зміг утиснутися, та решта розгублених цивільних, – згадує він.
Тож далеко не всі мешканці Лисичанська, Сіверськодонецька та навколишніх селищ чекали на «визволителів». А це ж був не перший ешелон на захід.
ВИЇХАВ ДО РУБІЖНОГО, КОЛИ ПОЛОВИНУ МІСТА ЗАХОПИЛИ РОСІЯНИ
Для Валентина війна з московитами не була чимось новим. Із ними він воював із травня 2014-го: спочатку – в складі добровольчого батальйону «Айдар», потім – у батальйоні поліції особливого призначення «Луганськ-1». Спершу був рядовим бійцем, доріс до майора, а по виході на пенсію додав на погони ще по одній зірочці.
До «Айдару» він міг потрапити ще в квітні, але як людина політично активна (свого часу очолював обласний осередок “Руху”) в розпал «русской весны» очолив одну з територіальних виборчих комісій Луганська. Про те, як він уникав спілкування з сєпарами, вберігаючи документи комісії, можна писати детектив (або бойовик). Документи треба було здати, за всіма правилами, до Центрвиборчкому, тому він трохи затримався, але встиг взяти участь у звільненні райцентру Новоайдар, потім Щастя. Згодом начальник Луганського головного управління внутрішніх справ переманив його до себе. Втім, новоспечений «мєнт» сидіти в кабінеті не захотів і продовжив воювати, тепер у батальйоні «Луганськ-1». Щоправда активність бойових зіткнень на той момент помітно вщухла, але залишилися патрулювання, зачистки, не кажучи вже про засідки й обстріли.
Тому, коли після повномасштабного вторгнення випала нагода взяти участь у безпосередньому зіткненні з орками, він не вагався. А до того довелось пережити перші втрати в бригаді. 10 березня стало відомо, що міна влучила в автівку на дорозі між Рубіжним і Кремінною. Один убитий і один поранений. 13-го березня – троє вбитих і двоє поранених. Будь-які втрати лягають великим вантажем на плечі людини, яка має посадовий обов’язок морально-психологічного забезпечення бійців, з яких мало хто обстріляний і, може, вперше приміряв на собі фронтові реалії. Ще тяжче – спілкуватися з рідними загиблих.
25-го Ткалич виїхав до Рубіжного, – на той час половину міста вже захопили московити.
ПІД ВОГНЕМ
Валентин Васильович передав свій щоденник, у якому місцями коротко, а місцями – більш розлого описав події, в яких брав участь із 24 лютого по 31 березня 2022 року. Геть без пафосу, навіть якось буденно, що дозволяє відчути колотнечу, коли цивільні люди неочікувано для себе опинились на межі життя і смерті.
“У Рубіжному приїхали до якоїсь будівлі з вибитими вікнами, розвантажилися і пройшли всередину. Там уже були наші бійці з роти контрдиверсійної боротьби та заступник командира бригади. Виявляється, тут стався «бунт»: «контрдиверсійники» відмовилися переміщатися на лінію зіткнення, мотивуючи це тим, що їм говорили про патрулювання тилів воюючих підрозділів. Їхнього командира арештували, а мене привезли на його місце, і ми разом із заступником командира бригади мотивували бійців виконати поставлене завдання”.
Ці тероборонівці морально-психологічно не були готові до війни, що розгорілася поблизу їхніх домівок. І їх можна зрозуміти. Навіть у нинішній редакції Закону України «Про основи національного спротиву» немає положення про обов’язкову участь підрозділів Тероборони в бойових діях. Та війна швидко внесла свої корективи в організацію війська. За короткий час 111 бригада стала повноцінною частиною Сил оборони. А поки що…
“Наступного ранку о 4:30, поки бійці ще спали, я вирішив вгледітися та розім’яти спину (спати довелося сидячи). У напівзруйнованій кухні порався маленький на зріст боєць, який сказав, що «орки» тут довкола в руїнах, і суцільної лінії зіткнення немає, хоча ми маємо тримати вулицю Енгельса. Вірніше, її парну частину, а непарна, «офіційно», їхня. Він ЗСУшник і тут більше 10 діб, крім того, що воює, ще й готує їжу. Перекусивши сухпайком, пішов по зруйнованому двору. Одразу – лайка від чергового у «секреті», бо я наступав на битий шифер. Надалі це відбувалося постійно: кожен повчав, зауважував і давав вказівки. Гадаю, що молодим хлопцям було страшно, а так вони ставили себе у положення досвідчених і бувалих. Нас, новоприбулих, розподілили по секторах, і я потрапив ліворуч від місця ночівлі на 30 метрів у зруйнований будинок до трьох контрактників ЗСУ”.
Опісля години чергування облаштували позицію, місця захисту від обстрілів і відпочинку, готували їжу на імпровізованій кухні, також викроїли годинку на сон.
«Заруба» розпочалася десь о 15:00, це була не моя зміна, і я вискочив зі схованки до вікон і побачив, що «орки» бігали навпроти в руїнах. Стріляв одиночними, не відкидаючи прикладу АКС. Один упав, але його відтягли за стіну. Бачив, як «рашка» перебіг вулицю ліворуч, але мені було його не дістати з-за дерева, саме він обійшов нашу позицію й обстріляв збоку: його закидали гранатами”.
«Щоденник» Ткалича задовгий, аби викладати його бодай у скороченнях. Можна лише зазначити, що (його автор, мабуть, і сам не помітив) під вогнем бійці ТрО якось стали більш розсудливими, вже не метушились, як у перші дні. Можливо, крім зусиль «замполіта», цьому посприяла співпраця з бійцями ЗСУ та нацгвардійцями, які оцінювали ситуацію більш професійно.
* * *
Все-таки вікові обмеження наздогнали Валентина Васильовича. Ексміністр оборони Олексій Резніков видав наказ про звільнення військовослужбовців віком від 60 років, згодом надійшов наказ комбрига. Більше року Ткалич шукав шляхи повернення на військову службу. У цих намаганнях він дістався навіть кабінету секретаря РНБО Олексія Данілова. Але й це не допомогло.
На цьому війна для Ткалича закінчилась. А може й ні. Він донині веде у Фейсбуці сторінку «Війна», започатковану ним у перший же день служби в бригаді №111 Територіальної оборони.
Михайло Бублик, Черкаси
Фото й відео автора та Валентина Ткалича
Луганщина Військові Тероборона Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
