© Getty Images
Катерина Щоткіна
На дванадцятому році конфлікту та через три роки після всебічного вторгнення Росії в Україну керівництво Української Православної Церкви нарешті скористалося нагодою, щоб пояснити своїй пастві та широкій громадськості, «чому ми більше не є частиною МП». Митрополит Київський Онуфрій опублікував «Звернення з нагоди третьої річниці» Собору УПЦ МП у Феофанії. Це вже третє таке звернення. Цікаво, що ні перша, ні друга річниці не відзначалися подібним документом.
Ложка перед їжею – дорогоцінна річ, а час їжі в УПЦ МП відбувається за власним графіком. Не дивно, що нинішнє «Звернення» збіглося з терміном, встановленим законом для організацій УПЦ МП щодо «усунення ознак приналежності до іноземного центру керівництва». Нещодавно Віктор Єленський, голова Державної служби етнополітики та свободи совісті (ДЕСС), нагадав, що всі церковні організації, пов’язані з Росією, будуть розпущені. ДЕСС також оголосила про перевірку Київської митрополії УПЦ МП.
Дзвінок тривоги. А точніше, дзвінок, призначений для сповіщення. Протягом трьох років Київська митрополія утримувалася від надання роз’яснень. Більше того, останні дев’ять місяців, на жаль, були витрачені даремно — виходячи з формулювання «Звернення».
Цей документ справляє своєрідне враження. На перший погляд, він надає відносно просте пояснення подій, що відбулися на Богоявленському соборі. Однак він не усуває невизначеностей. Натомість він порушує численні нові питання.
Почнемо з того, як «Звернення» характеризує статус Собору. У ньому стверджується, що це був легітимний Собор, оскільки були представлені всі церковні сани – миряни, єпископи та ченці. Було дотримано всіх формальностей та правил. Однак, один термін, який би прояснив багато аспектів, помітно відсутній: замість того, щоб називати Собор «помісним» – що очікувалося б для автокефальної помісної церкви – його чомусь називали «повним».
Детально описуючи рішення Собору, які свідчать про «канонічну незалежність» УПЦ МП, у документі зазначається, що митрополит Київський припинив своє членство у Священному Синоді РПЦ. Це, безсумнівно, честь для нього. Однак, як показав досвід, це не поширюється на інших єпископів УПЦ МП, які продовжували брати участь у різних московських (включаючи антиукраїнські) заходах, відвідували Білокамінь і навіть не намагалися ухилитися від камер. Київська митрополія майже ніяк не відреагувала на ці очевидні порушення дисципліни та співпраці. Це зрозуміло: рішення Собору, здавалося б, стосувалися виключно Предстоятеля, тоді як єпископи, здавалося б, мали повну автономію.
Те саме стосується рішення «не вшановувати пам'ять Патріарха Кирила». Це викликало чимало пліток, але на практиці не призвело до жодних реальних змін. Кожна парафія зробила (і продовжує робити) свій власний вибір щодо того, чи вшановувати пам'ять патріарха чи ні. Однак такі рішення парафіян та священиків іноді стикаються з опором з боку єпископа. Відомий випадок, коли священики, які утрималися від вшанування патріарха, зіткнулися з проблемами для своєї парафії через цей вибір. Проте немає жодних повідомлень про те, що якийсь єпископ висловлював невдоволення тими, хто продовжував його вшановувати. Отже, рішення Собору «не вшановувати пам'ять» залишилося значною мірою символічним, оскільки церковне керівництво не змогло забезпечити його виконання. Це знову ж таки порушує питання щодо статусу Собору у Богоявленні: чи був це помісним собором, головним керівним органом церкви, рішення якого є обов'язковими до виконання? Чи це було просто «екстрене засідання», рішення якого могли бути відкладені залежно від розпорядження єпископа, священика чи церковної ради?
Ще один момент неоднозначності в «Зверненні» стосується створення парафій за кордоном для підтримки українських біженців. Таке рішення справді було прийнято. Хоча інші рішення можуть «відкладатися» (зацікавлені можуть їх реалізувати, а інші можуть ігнорувати), ініціатива «УПЦ МП у Європі» активно реалізується. У цьому задіяні окремі особи, ресурси та місця богослужіння. Хоча думки експертів щодо ступеня участі РПЦ у цьому розходяться, один факт очевидний: за кордоном УПЦ МП не просто «піклується про свою паству» – вона активно підтримує вірність цієї пастви «канонічній» (тобто «російській») Православ’ю. Вона підтримує «російський світ» у свідомості українських емігрантів. Незалежно від того, чи повернуться ці особи до України після війни, чи вирішать залишитися на Заході, вони залишаться пов’язаними зі «Святою Руссю».
Найбільш загадковим розділом документа є визнання з боку інших помісних церков: «Ми сподіваємося, що вся родина Автокефальних Помісних Церков морально підтримає нас, визнає нашу канонічну незалежність і відзначить її належною відзнакою». Тож, чи йдеться виключно про моральну підтримку? І що означає «канонічна незалежність»? Автокефалія? Однак цей термін ніколи не згадувався, що створює враження, що автори «Звернення» навмисно його оминають. Таким чином, «Звернення» не стосується прагнень УПЦ МП щодо статусу автокефальної помісної церкви, церкви-сестри в рамках «всієї родини» автокефальних помісних церков.
Залишається незрозумілим, яке визнання з боку світового православ'я в цьому контексті можна вважати «доречним». Чого саме очікує митрополит Київський, який підтримав це звернення? Також невідомо, чи було вжито будь-яких практичних заходів для виконання цих очікувань. Чи були якісь заяви, спрямовані на світове православ'я? Так, були звернення — до місцевих церков, до американської телевізійної аудиторії, до дорогих лондонських адвокатів та до американських лобістів — щодо «переслідувань», порушень прав та необхідності «захисту канонічної церкви». Але не було жодної згадки про визнання автокефального канонічного статусу УПЦ (не МП).
Справедливості заради, важливо зазначити
