«У полоні мені наснилася покійна мати, і я сказав: «Синку, йди додому»» 19.06.2025 10:50 Укрінформ Морський піхотинець Владислав Петренко потрапив до полону російських військ з важким пораненням, але не втрачав надії, що його обміняють
Він був єдиним, хто вижив у бліндажі під час одного з протистоянь у Курахівському районі. Він провів чотири місяці в російському полоні, відчуваючи сильний фізичний біль, водночас чіпляючись за надію возз'єднатися з дружиною та дочкою. Владислава Петренка було звільнено під час обміну полоненими 19 квітня та доставлено каретою швидкої допомоги з кордону до лікарні.
Кореспондент Укрінформу поспілкувався з Владиславом та його дружиною Наталією, досліджуючи емоційний тиск, який полон переживають військовослужбовці та їхні родини, а також що зміцнює їхню рішучість в очікуванні вирішального телефонного дзвінка.
“ОДНОГО ПОГЛЯДУ БУЛО ДОСТАТОЧНО, ЩОБ ЗРОЗУМІТИ, ЩО МИ ЗАКОХАНІ”
Маленька дівчинка кидається до мене, стискаючи іграшкового котика. Дворічна Даринка отримала його від батька, який щойно повернувся з російського полону. Вона ще занадто мала, щоб усвідомити весь масштаб жахів війни; для неї безпека знаходиться в присутності матері та батька. Коли когось із них немає, настає тривога.
Поки я знайомлюся з її батьками – Владиславом та Наталею Петренко з Любарської громади Житомирської області – мала метушиться навколо нас. У якийсь момент батько з посмішкою зауважує: «Дарино, якщо ти будеш погано поводитися, я відправлю тебе до командира батальйону. Він навчить тебе дисципліни». Потім він піднімає доньку на плечі, і вона ніжно гладить його по волоссю.
Спочатку Владислав дещо стриманий. Його дружина схильна більше говорити. Наталія час від часу плаче, згадуючи болісні спогади про часи перебування чоловіка в полоні, але водночас висловлює радість з приводу його повернення. Вона розповідає, що Владислав — її найдорожча людина. Будучи сиротою, Наталія та її брат виховувалися бабусею, яка померла минулого року.
— Ми познайомилися у 2021 році. Одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти, що ми закохані. Ми почали зустрічатися, і протягом трьох тижнів я дізналася, що він має намір зробити мені пропозицію. Я зателефонувала бабусі, щоб повідомити новину, і вона наполягла, щоб я привела його до неї. Їй одразу сподобався Владислав, — розповідає Наталія.
Пара одружилася на початку повномасштабної війни. Наталка згадує, як отримала повістку про призов лише за кілька днів до цього. Як кваліфікований парамедик, вона була зобов'язана проходити військову службу. Вона плакала, коли отримала повістку, але наречений запевнив її, що він піде на війну замість неї, якщо її мобілізують.
«Я зареєструвалася, і одразу після цього ми оперативно підписали свідоцтво про шлюб», – згадує жінка.
У 2023 році в родині Петренко народилася донька. У той період брат Наталії отримав серйозні травми під час конфлікту та досі проходить реабілітацію. Згодом у будинку їхньої бабусі, де проживало подружжя, сталася пожежа, що змусило їх переїхати до іншого села.
У жовтні 2024 року Владислав отримав повістку про призов. Він з'явився до ЦКК наступного дня після свого 25-річчя. Після навчання на базі 37-ї окремої бригади морської піхоти став матросом і кулеметником.
«НАС ЗАЛИШИЛОСЯ ДВОЄ, ВИЖИВ ТІЛЬКИ Я»
– Я був командиром роти. Ми прибули на наше перше завдання на машині, і щойно я вийшов, мене поранили в праву ногу. Я швидко наклав на себе джгут, а коли кровотеча вщухла, викинув його. Не було часу зосереджуватися на болю. До речі, я досі ношу ту кулю в собі. Мої навички цивільного полювання виявилися безцінними в той час. На жаль, під час того завдання частина нашого екіпажу загинула, – ділиться Владислав.
Він розповідає, що кожна локація, де він бився, була позначена запеклими битвами.
«Я подивився на ворога і зрозумів, що це підлітки віком 18–20 років. У мене був обмежений вибір: або я знищуватиму їх, або вони знищать мене. Мій раціональний розум переміг. Я не відчував страху. Він рухався вперед», – зазначає він.
Серед усіх боїв, у яких він брав участь, Владислав чітко згадує Курахівський напрямок, де його взяли в полон 8 січня 2025 року. За його словами, росіяни спочатку відкрили вогонь з мінометів, потім з артилерії, а потім з безпілотників.
– Була зима, у січні, але нас оточувала спека через бомбардування. Коли вони (росіяни, – ред.) зрозуміли, що не можуть нас вибити, почали запускати в бліндаж протитанкові міни з вибухівкою. Двері вибило, а потім почалися удари безпілотників. Я також чув звук наближення танка. Пізніше вони застосували димові шашки, і один товариш задихнувся. Двоє поранених і я, з осколками в тілах, продовжували стріляти у відповідь. Зрештою, нас залишилося лише двоє, і я був єдиним, хто вижив. Мені довелося вирватися з палаючого бліндажа, закурив сигарету і почав тікати. Я ненавмисно натрапив на мінне поле; я дивуюся, як не підірвав його, – згадує солдат.
У тому зіткненні він отримав поранення плеча, осколкові поранення та опіки обличчя та рук. Владислав не мав жодних шансів вирватися з оточення ворога.
«Мене захопили, побили та піддали психологічному тиску, намагаючись отримати інформацію. Я нічого не розкрив. Я приховував свою позицію, щоб перенаправити вогонь подалі від моїх товаришів та захистити їхнє місце розташування», – додає морський піхотинець.
Источник: www.ukrinform.ua
