Фото: Факти ICTV
За 35 років існування незалежної України, громадяни пройшли шлях від урочистого проголошення суверенітету до глибокого розуміння держави як життєво необхідного інструменту для збереження існування та національної спільноти. 1 грудня 1991 року понад 90% населення на всеукраїнському референдумі висловилися за незалежність України, а вже через 35 років країна щоденно відстоює це право у повномасштабному конфлікті з Росією.
За минулі три з половиною десятиліття не лише сама держава зазнала трансформацій, але й змінилися геополітичні вектори, фундаментальне бачення громадянської ідентичності та сутність поняття незалежності й свободи для українців.
“Романтичний” 1991 рік та наслідки пострадянської системи
На референдумі 1 грудня 1991 року 90,32% учасників волевиявлення підтвердили Акт проголошення незалежності України. Проте, тоді зміст, який вкладався в цей історичний крок, був значно менш прагматичним, ніж сьогодні.
Зараз дивляться
– Українці у 1991 році висловлювали думки та мріяли, вкладаючи в це поняття відновлення державності без глибоких смислових навантажень. До цього часу так думала українська діаспора, так думали пізніше, на межі 1990-х, колишні дисиденти. Головною мрією було відновити сам факт української державності. Тоді недооцінювалися проєкти та стратегії розвитку, що призвело до стагнації, в якій опинилася Україна, та до створення деформованих моделей УРСР з додатком олігархії та всіх тих негативів, від яких ми не можемо звільнитися й досі, – зазначає доктор історичних наук, президент Української академії геополітики та геостратегії Павло Гай-Нижник.
Ідеалістичні настрої перших років незалежності зіткнулися з суворими економічними реаліями 1990-х років, що зруйнувало початкові очікування.
– У 1991 році існували доволі ідеалістичні уявлення про незалежність: що ми нарешті отримаємо власну державу, уряд, владу. Вони нібито з’явилися самі собою з розпадом Радянського Союзу. Але досить швидко всі проблеми, які почалися в бурхливі 1990-ті, обрушилися на нас: економічні спади, неврегульована економічна складова існування держави, зміни у професіях та житті загалом. Ми почали рух у напрямку європейської держави, але це супроводжувалося великою втомою, труднощами та розчаруваннями. Тому ідеалістичні уявлення про незалежність розвіялися доволі швидко, – підкреслив директор Соціологічної групи Рейтинг Олексій Антипович.
Це розчарування знайшло своє відображення у соціологічних даних. Згідно з дослідженнями КМІС, Фонду “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва та Центру Разумкова, якби референдум щодо незалежності проводився у 2001 році, то Акт проголошення незалежності підтримали б лише 51,3% опитаних. У 2008 році цей показник становив 52,1%, а у 2013-му — 56%.
Ситуація кардинально змінилася лише після початку російської агресії: у 2022 році підтримка Акта проголошення незалежності зросла до 87,5%, а у 2024 році залишалася на рівні 85%.
Прямий ефір ICTVLiveОстанні новиниПріоритет – ППО та захист енергетики: Зеленський про результати Коаліції бажаючихЗеленський спростував повне блокування Чорного моря: судна продовжують рухРосія витрачає на війну €340 млрд, Україна – €140 млрд – ЗеленськийБританія схвалила передачу Україні технологій виробництва Storm ShadowРепер Ярмак став батьком вдруге: перше фото з малюком
Як голосували б на референдумі про незалежність. Інфографіка: Факти ICTV
Історичні етапи переосмислення: від внутрішніх заворушень до революцій
Переосмислення радянського минулого також зазнало значних трансформацій. Згідно з опитуванням Соціологічної групи “Рейтинг”, проведеним 4-9 серпня 2026 року, 50% респондентів визначили роль Радянського Союзу як тоталітарного режиму, що чинив репресії та нищив українську ідентичність.
Водночас 45% зазначили як позитивні, так і негативні аспекти СРСР, і лише 4% вважають, що Радянський Союз сприяв розвитку України, її промисловості та соціальним гарантіям.
Шлях переосмислення незалежності не був прямолінійним – суспільство долав його через серію криз та внутрішньополітичних зрушень.
Історик Гай-Нижник поділяє переосмислення незалежності на кілька етапів. Після 1991 року Україна пережила економічну кризу, бідність і період стрімкого становлення нової економічної системи, а згодом – олігархічної моделі.
Окремим політичним викликом стали події у Криму на початку 1990-х та сепаратистський рух під проводом Юрія Мєшкова. На думку історика, саме тоді розпочалося глибше осмислення соборності держави та усвідомлення ризиків для її територіальної цілісності.
Наступним значущим етапом він називає конфлікт навколо острова Тузла у 2003 році, після якого дедалі гостріше постало питання зовнішніх і внутрішніх загроз для країни.
– Помаранчева революція стала періодом усвідомлення внутрішніх загроз, який завершився Революцією Гідності, коли ми зрозуміли, що внутрішня загроза для держави може бути не меншою, ніж зовнішня, – зазначив Павло Гай-Нижник.
Оцінюючи роль Майданів у формуванні суб’єктності суспільства, історик зауважує, що кожна революція піднімала свідомість на новий щабель.
– Під час Помаранчевої революції виникло перше відчуття внутрішньої загрози, що державу можуть поглинути зсередини. Це була перша спроба усвідомлення та боротьби самим народом або його активною частиною, коли виявилося гасло “Разом нас багато, нас не подолати”. А Революція Гідності вже вийшла за межі активної боротьби, – вважає Павло Гай-Нижник.
Майдан став ключовим інструментом утвердження демократичного курсу. Опитування Соціологічної групи “Рейтинг”, проведене 4-9 серпня 2026 року, свідчить, що 60% респондентів оцінюють Революцію Гідності як боротьбу громадян за свої права, свободу та європейський вибір. Водночас 25% розглядають її як неоднозначну подію, наслідки якої важко оцінити сьогодні, а 13% назвали її державним переворотом, що призвів до втрати територій.
Визначальні моменти змінювали насамперед ставлення до власної активності та ролі влади, зазначає директор Соціологічної групи “Рейтинг”.
– 2014 рік — це більше про громадянську свідомість, про те, як громадянин може вплинути на владу. Тут не стільки про незалежність і державу, скільки про те, що влада може бути нелегітимною, і громадянин може її змінити. Подальша анексія Криму, події на сході України – усе це сприяло розумінню того, що Росія нам не друг і не брат, а ворог, який прагне знищити нас як державу. Тому цінність держави почала зростати, – підкреслив Олексій Антипович.
Визначальні події для формування нації. Інфографіка: Факти ICTV
Як зміцнилася українська громадянська ідентичність
Показову динаміку демонструє почуття гордості за власне громадянство, яке зафіксували Центр Разумкова та Фонд “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва.
Якщо у 2002 році дуже або скоріше пишалися тим, що є громадянами України, лише 40,9% респондентів, а 18,1% зовсім або скоріше не пишалися, то у 2014 році частка тих, хто пишається, зросла до 60,7%. У 2021 році вона досягла 72,4%, а у 2024 році сягнула максимуму — 87,9%.
Опитування Соціологічної групи “Рейтинг”, проведене 4-9 серпня 2026 року, свідчить, що найважливішим критерієм для того, щоб вважатися українцем, є власна самоідентифікація як українця. Такої думки дотримуються 95% респондентів.
– Але тут необхідно говорити про те, як суспільство усвідомило себе українцями та громадянами України. Наприклад, якщо до війни, у 2020-х роках, лише 8 з 10 українців відчували себе громадянами України, то з початком повномасштабної війни це було 10 з 10, а зараз – 9 з 10. Це якісна зміна, відчутна. Я не вважаю, що цей показник може повернутися назад. Адже війна – це дуже важка трагедія з великою кількістю смертей, болю, сліз. Це триватиме довго, назавжди, на покоління, – вважає директор “Рейтингу” Олексій Антипович.
Російська політика та війна після 2014 року надзвичайно швидко прискорили формування української політичної нації. Саме українська ідея незалежності та збереження держави перекрила регіональні та ідеологічні ідентичності. Це прискорило цей процес і усвідомлення цінності власної держави, вважає історик Павло Гай-Нижник.
– Це створило той фундамент, стрижень або основу, на якій українська нація почала розпрямлятися. І так розпрямлятися, щоб її побачив світ. На жаль, такою ціною. Але саме політична нація розпочала трансформацію не в космополітичне уявлення про так звану націю на території, а в політично усвідомлену націю саме українського народу, – сказав президент Української академії геополітики та геостратегії.
Скільки людей пишаються, що є громадянами України. Інфографіка: Факти ICTV
Усвідомлення ворога: руйнування ілюзій про “братні народи”
Зміна сприйняття Росії стала одним із найважливіших маркерів остаточного розриву з імперським минулим. Агресія з боку Росії прискорила консолідацію українського суспільства.
– Українська політична нація поступово формувалася з 1991 року, але темпи були більш прихованими. А от загострення двох революцій і особливо війна, коли це стало не просто очевидним, а відчувалася через кров реальна загроза зникнення, – ці події більше об’єднали націю в усвідомленні того, що ми всі є єдиною родиною. І що важливо, попри наші політичні погляди чи світоглядні відмінності, саме українська ідея незалежності та збереження держави перекрила регіональну та ідеологічну ідентичність – єдиною ідентичністю українського народу, – сказав історик Павло Гай-Нижник.
Соціолог також дотримується думки, що повномасштабне вторгнення 2022 року принципово відрізняється за своїм впливом від усіх попередніх подій.
– Війна 2014 року торкнулася лише частини населення — тих, хто воював, мешканців Донецької та Луганської областей, переселенців з Криму. А 2022 рік — це зовсім інша історія. Ця війна стосується кожного. Кожен підпадає під ризик загибелі, бо немає різниці, чи ракета з неба летить у тилу, чи у прифронтовій області. Насамперед зникли регіональні відмінності. Пересічний мешканець Харкова та Львова думають про війну, державу, майбутнє та цінності однаково, – стверджує Олексій Антипович.
Усвідомлення загрози з боку Росії вже стало фундаментальним зрушенням, переконаний соціолог.
– Точно довгострокові зміни – це розуміння Росії як ворога, європейський вектор розвитку та цінність власної незалежної держави. Стовідсоткове єднання навколо прапора, яке відбулося у 2022 році, виявилося певною мірою короткостроковим. Але в довгостроковій перспективі ми маємо стратегічні здобутки: ми є європейською нацією, незалежні та розуміємо, що Росія – ворог і навіщо нам, власне, потрібна держава, – підкреслив він.
Дані опитувань КМІС ілюструють стрімке зникнення ілюзій щодо сусідньої держави. Якщо у квітні 2008 року позитивно до Росії ставилися 88% українців, то після анексії Криму та початку війни на Донбасі у травні 2014 року цей показник впав до 52%, а у травні 2015 року – до 30%.
Повномасштабне вторгнення стало остаточним переломним моментом у ставленні українців до Росії. У травні 2022 року позитивно до РФ ставилися лише 2% опитаних, тоді як 92% – негативно. У вересні 2025 року це ставлення практично не змінилося: 91% українців і надалі негативно оцінювали Росію.
Динаміка ставлення до Росії. Інфографіка: Факти ICTV
Європейський та євроатлантичний вектор як частина незалежності
Зовнішньополітичний курс України за 35 років еволюціонував від необов’язкового декларування до одного з ключових елементів збереження суверенітету.
– Ми завжди усвідомлювали себе європейською нацією — географічно та історично. Але з подіями останніх років і з війною ще більше усвідомилося, що ми – невід’ємна частина Європи. ЄС створювався насамперед як економічний союз. І в цьому контексті більшість українців усвідомлює, що є наші національні цінності, а є загальноєвропейські цивілізаційні цінності: свобода слова, демократія, рівність перед законом, невідворотність покарання. От до цього прагне український народ, – зазначив історик Павло Гай-Нижник.
За даними Центру соціальних та маркетингових досліджень “Socis” за серпень 2026 року, якби референдум щодо вступу України до ЄС відбувся сьогодні, то 69,2% респондентів проголосували б “за”.
Проти висловилися б 22,2%, не брали б участі — 3,1%, а 5,6% не змогли надати відповідь. Динаміка свідчить про високу стабільність євроінтеграційних настроїв: у жовтні 2024 року підтримка становила 69,9%, у вересні 2025 року досягала 74,5%, а в грудні 2025 року залишалася на рівні 73,6%.
Вступ України до ЄС: як голосували б на референдумі. Інфографіка: Факти ICTV
Щодо вступу до НАТО, за даними Rating Group станом на червень 2026 року, 63% опитаних проголосували б “за” на референдумі, 12% — “проти”, 22% не брали б участі, а 4% вагаються з відповіддю.
Пік підтримки євроатлантичного курсу спостерігався у лютому 2023 року, коли за вступ до НАТО виступали 82% громадян. Після піку в 2023 році підтримка поступово знижувалася: 79% – у вересні 2023 року, 75% – у вересні 2024 року, 70% – у липні 2025 року.
Як голосували б на референдумі щодо вступу України до НАТО. Інфографіка: Факти ICTV
Війна за виживання: зміст незалежності у 2026 році
Станом на серпень 2026 року, 51% респондентів вважають, що нинішня війна є для України визвольною боротьбою за існування та незалежність держави. Про це свідчить опитування Соціологічної групи “Рейтинг”, проведене 4-9 серпня.
Незалежність перестала бути правовою абстракцією, перетворившись на єдиний спосіб зберегти фізичну присутність народу на земній кулі. Оцінюючи головні чинники для збереження незалежності у серпні 2026 року, 54% респондентів першочерговим завданням називають перемогу у війні.
Водночас, порівняно з липнем 2025 року, суттєво зросла вибагливість суспільства до внутрішніх процесів у державі: важливість відсутності корупції як чинника збереження суверенітету зросла з 35% до 40%, а єдності суспільства – з 30% до 37%. За часи повномасштабного вторгнення в українців сформувалося нове відчуття державної приналежності.
– Ми ставили абсолютно відкрите запитання: як би українці описали майбутнє України? Вони відповідали: вільна, незалежна і багата. Перше слово – вільна. Воля – це те, що в крові українців. З огляду на війну, це надзвичайно чутливе питання і резонує у душах громадян, – зазначив директор Соціологічної групи “Рейтинг” Олексій Антипович.
Проте, повномасштабне вторгнення додало остаточного осмислення ролі держави.
– Незалежність або державність – це не лише декларативна конституційна чи правова норма. Це не лише розташування на карті світу. Це насамперед усвідомлення власного “Я” серед багатьох інших. І важливим є розуміння того, що без цієї колиски не буде й самого народу, тобто кожного з нас. Саме державність, соборність, історична спадкоємність, пам’ять дають можливість зберегти націю в антропологічному, національному та культурному сенсі, – заявив Павло Гай-Нижник.
Розмірковуючи про майбутнє та залишки радянської системи, історик звернув увагу на необхідність глибоких внутрішніх трансформацій після війни.
– На сьогодні позбавлення суспільством пострадянського світогляду ще не завершено. В Україні ще не позбулися самої конфігурації влади, яка була створена за зразком УРСР. Ця вертикаль дуже приваблива для того, щоб будувати “демократичну тиранію”. Нам головне остаточно цього позбутися. Із закінченням війни на нас чекає кардинальне переосмислення самої моделі держави Україна — яка держава нам потрібна, щоб вона не зникла навіть без війни або щоб вона не програла битву з майбутнім. Повномасштабна війна додала розуміння, що незалежність – це не просто норма в Конституції чи точка на карті. Головне усвідомлення: держава є гарантом збереження цілого народу в історичному та культурному вимірі, – наголосив він.
Еволюція, яку пройшло українське суспільство від референдуму 1991 року до випробувань 2026-го, перетворила саме розуміння суверенітету на фундамент національного виживання. Незалежність перестала сприйматися лише як наслідок розпаду СРСР чи політична декларація. Вона дедалі більше стала особистою цінністю громадян, гарантією збереження держави та народу.
Попереду на Україну чекає не менш складний виклик: не лише відстояти себе у війні з Росією, а й продовжити трансформацію самої моделі держави, позбуваючись пострадянських рудиментів. Боротьба з корупцією, розбудова дієвих інституцій та євроатлантичний курс дедалі більше стають частиною сучасного розуміння незалежності та умовою безпечного майбутнього.
Пов’язані теми:
Війна в Україні День Незалежності України Опитування Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.
Завантаження