Цього літа росія знищила понад 10 мільйонів примірників книг від українських видавців. Важко назвати видавництва, чиї тиражі не постраждали від атак. На жаль, деякі з них зазнали збитків двічі, а то й тричі. Якщо ви давно планували придбати книгу – зробіть це саме зараз.
Три книжки про війни, репресії та силу вижити
Журналістка та упорядниця родинних спогадів Зоя Нікітюк розповідає про видання, що знайомлять з періодами, коли свідки подій думали: «Це ніколи не скінчиться!» На щастя, в деяких випадках вони помилялися.
«Поля смерті. Камбоджійська Одіссея», Хейнґ НҐОР, «Бородатий Тамарин»
Коли побачила це видання, насторожила обкладинка. Черепи та змучені люди на фото не надихали читати, відверто кажучи. Але книголюби, які завершили читання, щиро радили й казали, що «Поля смерті», попри весь трагізм автобіографії, можна віднести до творів про силу духу та надію. Тож вирішила ризикнути. Цього товстунця на 550 сторінок ще продовжую читати, але вже можу рекомендувати. Книга детально (інколи аж надмірно) описує всі етапи приходу комуністів до влади в Камбоджі та геноцид місцевого населення. Всі жахи тих змін автор та його родина відчули на собі.
У докомуністичному житті Хейнґ працював лікарем, тільки-но почав зустрічатись із дівчиною, також мав власний бізнес і навіть трохи злитків золота в квартирі. «Світле майбутнє по-камбоджійськи» позбавило не лише статків, а й окулярів. Червоні кхмери вважали, що це пережиток капіталізму, тому від них слід відмовитися. Як і від книг, зошитів, навчання, роботи лікарем чи вчителем. Лише фермерство, лише проживання в селі – ось те, чого справді потребують камбоджійці. Рівень тих, хто отримав владу та зброю, мав промиті пропагандою мізки, чудово описують кілька епізодів. Ці люди нерідко не знали, як користуватися унітазом у будинках, бо ніколи їх не бачили, або як відкрити кран. Місцеві заможні родини від відчаю та втрати статків усі разом сідали в автівку й чинили самогубство в місцевому водоймищі. Деякі родичі, яким роками допомагав грошима батько Хейнґа, зі зміною влади стали колаборантами й відплатили за добро зовсім не тим.
Я ще не дійшла до моменту, де книга дає надію. Але, судячи з того, що Хейнґ Нґор зіграв роль другого плану в драмі «Поля смерті», йому вдалося вибратись із Камбоджі. І навіть отримати «Оскар». До речі, він став першим актором азійського походження, який здобув цю нагороду. Ця книга точно корисна, оскільки дозволяє більше дізнатися про далеку країну, її історію та побачити, чим і як завершуються тоталітарні режими.
«Жанна батальйонерка», Гео Шкурупій, «Віхола»
Твори Гео Шкурупія не те, що ніколи не читала, але й не чула про цього українського письменника. І мені дуже шкода, бо у нього прекрасне слово! Народився у сучасних Бендерах на Молдові, але все його життя пов’язане з Києвом. У «Жанна батальйонерка» красиво пише про місто: «Осінь у Києві – це примхлива вигадка естетів, бо ти відчуваєш, що живеш лише в краєвидах сезаністів, а не у звичайному, реальному місті».
Головний герой Стефан не хоче йти на війну, бо в Першій світовій українці вбивають один одного у складі двох імперій: Російської та Австро-Угорської. Росіянин Голуб’ятніков бачить у війні можливість розправитись із суперниками за серце жінки. Жанна долучається до жіночих «батальйонів смерті», бо їй лестить можливість побачити власне фото в газетах, пройтися вулицями в однострої та зробити якийсь героїчний вчинок. На 235 сторінках письменнику вдалося показати весь трагізм життя трьох молодих людей. Як війна ламає, як пропаганда створює з неї красиву картинку, яка зникає в перші хвилини обстрілів. Бо «гармати й кулемети дезінфікують мозок, отруєний відозвами та промовами, якими б вони не були».
Жіночі «батальйони смерті» – це реальні військові угруповання під час Першої світової. «Мусять бути прикладом для всіх боягузів, солдатів, що кидають шанці й тікають з фронту!». Як описує Шкурупій, до них входили як доньки професорів, отруєні пропагандою, так і повії, які подібним чином могли втекти з будинків розпусти.
Письменник прожив дуже коротке життя, всього 34 роки. У 1937 році йому присудили смертну кару й розстріляли. Але Шкурупій встиг написати твір, який дозволив зазирнути за лаштунки маловідомого історичного факту.
«Ти наче камінь їла», Войцех Тохман, «Човен»
Що ви знаєте про війну в Боснії та Герцеговині? Я майже нічого, але мала б. Ця книга – репортажна оповідь через 30 років після трагічних подій. Польський журналіст приїздить до Сребрениці, де триває ексгумація тіл. «І, якщо пощастить, їх поховають». Це невеличка, але важка книжка. Концентрація болю, торжество несправедливості та віра рідних у те, що вони зможуть поховати хоча б «одну кісточку» брата, чоловіка, матері.
Одна з головних героїнь репортажної оповіді – доктор Єва Кльоновська, антропологиня. Літня жінка, яка велику частину життя присвятила пошуку… кісток – єдиного, що залишилося від жертв війни. Таким чином вона знайшла дві тисячі тіл. «Виловила з криниць, викопала на звалищах, часом з-під свинячих кісток». Рідні, які сподіваються поховати померлих хоча б таким чином, дивляться на доктору Єву, як на Бога.
Войцех Тохман супроводжує експедицію, учасники якої сподіваються знайти близьких в одному з могильників. Водночас вони в розповідях повертаються до подій 1992-1995 років. Про сусідів, які раптово перетворювалися на звірів, про знищення святинь, про заволодіння житлом «ворога». Про світ, який був «глибоко стурбований». Про те, що пробачити звірства неможливо – скільки б років не минуло.
Пов’язані теми
Книги Коментарі Сортувати: Нові Старі Популярні Надіслати