“`html
— Це найліпша дорога у моєму житті! — із радістю констатує 57-річна Світлана Санжарова. — Тому що це шлях до ОСЕЛІ, якої я не мала п’ять років. Це власний прихисток! Мені перехоплює подих, коли я говорю про це. Житло нічим не заміниш.
До їхнього помешкання відсутній асфальт. Немає води у криниці, тому вони набирають її в пластикових ємності у Полтаві. Немає повноцінної кухні. Вбиральня на дворі. Оскільки це літній будинок.
Світлана стала законною власницею цього невеликого житла без вигод на дві кімнати загальною площею близько 40 квадратних метрів у садовому товаристві біля Полтави лише півтора місяці тому завдяки своєму коханню. Опинившись у Центрі адаптації для безхатченків та звільнених з місць ув’язнення благодійної установи «Світло надії», вона зустріла там Георгія — грузина, свого минулого товариша з Луганщини. І між ними спалахнули почуття.
Людині слід жити там, де їй мило
Жінка поїхала з окупованого зараз Лисичанська за два роки до великої війни. Її син Віталій одразу ж після Майдану пішов служити у ЗСУ, тоді йому було 27. Вслід за ним, залишивши дитину на сусідку, пішла на війну і невістка Альона. На жаль, Світлана нічого не знає про їхню долю — контакт з ними давно перервався.
ВІДЕО ДНЯ
У Полтаві оселилася тому, що це було досить близько від її рідного міста. Проте по дорозі її обікрали. Так без документів і без грошей вона опинилась у притулку.
Георгій Кокоашвілі, який з’явився на світ у знаменитій Алазанській низовині на сході Грузії, де живуть винороби, довгий час проживав з сім’єю у Луганську, де поселився ще на початку 90-х, професійно займався плеканням саджанців винограду. Виїхавши звідти на заробітки до Києва, додому після захоплення міста вже не повернувся. Дружина звала його до москви, куди вона вивезла дітей, однак чоловік категорично відмовився зраджувати Україні. «Людині слід жити там, де їй подобається, вірно? Тому я, розумієте, в Україні. Це дуже хороша, приємна країна з доброзичливими людьми», — каже.
Читайте також: «З моєї сім’ї четверо воюють. Після війни вони не можуть повернутися додому, тому що в них немає дому»: історія переселенки
РЕКЛАМА
З плином часу чоловік переїхав з Києва до Полтави, але, опинившись у матеріальній скруті, через те що працедавець затримував виплати, змушений був проситися до притулку.
Загалом Георгій вправний на всі руки, тому досить швидко спромігся побороти безгрошів’я. Тепер займається окремими ремонтами, переважно кладе кахель, і працює у майстерні з ремонту взуття неподалік БО «Світло надії», де Світлана працює нині кухаркою.
Нещодавно 58-річний Георгій зробив подарунок своїй коханій, оформивши на неї придбаний на виплату дачний будинок. А собі за 1000 доларів купив у кредит старенький автомобіль, за який кожного місяця сплачує невеликі суми грошей.
РЕКЛАМА
Тепер Світлана – нова власниця старого будинку
Журналістка «ФАКТІВ» зустрілася з парою в Центрі адаптації, що знаходиться у провулку Шевченка, 5-а. У кухні, де готує Світлана, смачно пахне свіжозвареним супом.
— Це мене Георгій Варламович навчив додавати до усіх страв багато спецій. Я раніше, відверто кажучи, крім петрушки та кропу, інших не знала, — посміхається жінка, помішуючи їжу у великій каструлі. — А він, як справжній грузин, завжди готує з великою кількістю приправ, тоді, каже, виходить смачно. Спочатку сам їх сюди купував, а згодом мешканці притулку почали купувати в складчину.
Меню у мешканців притулку доволі скромне. Зранку — лише чай з цукром, в обід і ввечері по буднях — суп, а у неділю — борщ. На свята Світлана пече булочки. Кошти на харчування безпритульних закладені у програмі соціального забезпечення та соціального захисту населення Полтавської міської територіальної громади «Турбота».
РЕКЛАМА
«Відчуваю себе тут на своєму місці», – каже Світлана про свою роботу у БО «Світло надії»
Кухарці зазвичай доводиться готувати на двадцять осіб, але іноді буває і на сорок. Кількість людей у Центрі адаптації змінюється. Вона збільшується, коли стає дуже холодно чи коли з місць позбавлення волі одночасно виходить певна кількість людей.
— А чому боязко серед них? — запитує Георгій. — Вони такі ж, як і всі. Завжди важливо бачити в особі добрі сторони.
— Тут живуть не тільки колишні в’язні, — додає Світлана. — Ось нещодавно у нас оселились батько з сином з Полтави, у яких згорів дім. У дядька Саші вчора був день народження, святкували сімдесятиріччя. Волонтери принесли торт, свічки, святкові страви. Ще й костюм йому подарували. Різні ж обставини в житті трапляються.
У притулку пахне супом зі спеціями, та ніхто нікого не засуджує
У Варламовича була схованка…
Згідно з внутрішніми правилами Центру, тим, хто сюди звертається, поновлюють документи, дають прописку. Тут є кілька кімнат адаптації. Ті, хто в них живе, мають пів року, щоб влаштуватись на роботу та відкласти певну суму із зарплати, щоб заощаджень вистачило на оренду житла та харчування на перший час. Якщо їм це не вдається, то мають право залишитися ще на якийсь час.
Гроші кожен клієнт віддає своєму соціальному працівникові, який їх враховує та кладе у сейф, ключ від якого є у керівниці притулку. А коли людина покидає тимчасовий притулок, їй віддають заощаджену нею суму.
— У Варламовича, як з’ясувалось, була ще одна схованка, тому міг дозволити собі трохи більше, — ніжно дивиться на свого цивільного чоловіка Світлана. — Отже, знайомлячи мене з Полтавою, пригощав смаколиками, дарував якісь дрібнички. Носив мене на руках… Мені були дуже приємні ці прояви уваги. До того ж, він спокійний, розважливий, у нього завжди можна попросити ради, якоїсь життєвої настанови. Та й загалом, з ним завжди цікаво.
— Світлана дуже щира жінка, гарна ззовні та внутрішньо, турботлива та надійна, — відповідає Георгій на питання, чому він закохався в неї. —Незабаром після нашого знайомства зі мною трапилася біда — виявили рак легені. То після операції Світлана не відходила від мого ліжка, буквально поставила мене на ноги. Дякую Богу, що він нас сюди привів.
Вони мають намір офіційно узаконити свої відносини. Але тільки після того, як закінчать ремонт у своєму помешканні. Поки що пристосували до життя одну кімнатку. А в передпокої облаштували щось на зразок кухні. У дачному будинку давно ніхто не жив, тому його та територію навколо слід привести до порядку, щоб не соромно було гостей на весілля запросити.
Квіти, подаровані коханим
— Все трапилось випадково, — розповідає Георгій про те, як йому вдалось придбати дах над головою. — Якось розговорились із соцпрацівницею Центру, Ольгою, і я сказав їй, що хотів би купити дім. Вона зайшла в інтернет і знайшла оголошення про продаж дачі за ціною сто тисяч гривень. Половину суми я заплатив одразу, а решту сплачую частинами. Ще шістнадцять тисяч залишаюсь винним.
Недорого придбав, бо там немає води. Доведеться пробивати свердловину, а це дорого зараз. Буде свердловина, тоді вже добудую душову кімнату.
Поки що переробив піч, це головне. Навіс вже зробив. А до ремонту приступлю навесні.
— Мати власне облаштоване житло — наша спільна заповітна мрія, яку ми будемо втілювати разом, — пригортається до чоловіка Світлана. — Біля будинку є кілька соток землі, сад новий посадимо…
Георгій мріяв також про власну автівку. Ось вже чотири роки він живе з однією легенею, тому не може швидко ходити — задихається. А від зупинки громадського транспорту до нового житла йти три кілометри. Важкувато пішки. Здійснити ще одну його мрію допоміг один товариш. Собі чоловік купив нову автівку, а Георгію продав стару, всього за 1000 доларів. У травні наступного року він вже повністю розрахується за покупку.
Читайте також: Моделі не дивляться по боках: переселенка з Луганщини у 48 вперше вийшла на подіум і говорить, що бути позитивною завжди вчасно
— Дехто не вірить, що так може бути, — посміхається Георгій. — Кажу таким: «Господь творить дива». Я чоловік віруючий, по неділях ходжу до церкви і за все завжди дякую Богові. І він посилає мені щирих і добрих людей, готових допомогти в будь-якій життєвій ситуації. Бог може багато зробити. Треба лише повірити.
Закохані забрали на нове місце проживання і Боцмана — кота, якого вони прихистили, ще коли і самі не мали власного дому. Його завдання — ловити мишей, яких вистачає на дачі.
— Тут безпритульна кішка якось привела кошенят, і ми з Варламовичем взяли собі «хлопчика», — розповідає Світлана. — На долоні поміщався. Але диким був: шипів, кусався. А потім так до нас звик, що спати вмощувався лише у Георгія під рукою. Ми хвилювались, що після переїзду Боцман злякається нової обстановки і може кудись втекти. Він і справді два дні десь блукав. Мабуть, вивчав і мітив свою територію. Потім повернувся. Тепер вже не боїмося відпускати його на вулицю, якщо проситься.
У притулку багато хто починає відроджуватись душею
У дачному кооперативі постійно мешкають зараз тільки Георгій зі Світланою. Нещодавно тільки познайомилися з родиною сусідів, які навідались до свого заміського будинку. Посиділи за кавою з печивом і цукерками. Спиртного в їхній компанії ніхто не вживає.
— А де б ви жили зараз, якби не купили власного будинку? — питаю своїх співрозмовників.
— Орендували б квартиру, — відповідає Світлана. — Ми ж не завжди жили в притулку — винаймали житло. Але зараз у Полтаві це «задоволення» коштує все більше і більше. Та й господарі різні трапляються: часто змінюють умови в односторонньому порядку, збільшують ціни. Бувало, коли ставало важко, знову поверталися у притулок. Тут ніколи не відмовляють тим, хто потребує житла і тарілки супу. Особливо покращились умови після того, як керувати закладом стала Марина Миколаївна Переверзова.
Багато хто тут починає відроджуватись душею. Тому що в цих стінах ніхто нікого не осуджує, всі один одного підтримують. Тут є не тільки ліжка для сну, душ, а й кімната для спілкування. Там можна подивитися телевізор. Звідси хлопці і на війну йдуть. Один, на жаль, загинув, а ще один зник безвісти. Їхні портрети висять у коридорі. Дуже хороші хлопці були. Вони мали тут сім’ю. І тут про них пам’ятають.
Читайте також: «Це не про бідність, а про можливості»: дім у формі яйця збудували із шин, соломи та глини переселенці з Харкова на Хмельниччині
Спокійно говорити про захисників Світлана не може. Каже, завжди перед очима стоїть син.
— Коли Віталій сказав, що йде в АТО, я і плакала, і скандали влаштовувала, — згадує. — Але, врешті-решт, погодилась з його рішенням і відпустила з Богом. Він рідко телефонував, говорив коротко: живий-здоровий, просив мене берегтися. Я навіть не встигала запитати, де він і як. А в 2015 році зв’язок перервався. І я досі не знаю ні його долі, ні долі невістки, ні долі свого онука. Не знаю, де їх шукати. Тільки Бога прошу, щоб усі були живі.
На окупованій території у жінки залишилися також дві старші доньки. З ними теж немає ніяких контактів.
Світлана всього п’ять років прожила у шлюбі — чоловік Олександр працював далекобійником, на жаль, помер молодим. Вона сама піднімала трьох маленьких дітей-погодків. Бралася за будь-яку роботу, аби тільки мати якусь копійку.
У Полтаві теж перепробувала всякі заробітки: була і доглядальницею для старенької бабусі, і прибиральницею у супермаркеті. Але з радістю повернулася у Центр адаптації, коли її запросили готувати для бездомних. Хоч тут і платять мінімальну зарплату, хоч і доводиться працювати без вихідних, тому що немає змінниці, але жінка відчуває, що тут вона на своєму місці.
— Не знаю, чи повернусь колись додому в Лисичанськ… Коли згадую своє минуле життя, починаю плакати, — витирає сльози Світлана.
Георгій пригортає її до себе і заспокоює:
— Наш дім — Полтава. І щастя наше тут.
Раніше в інтерв’ю «ФАКТАМ» письменниця Зоя Казанжи сказала, коли в країні війна, кожен має робити те, що в нього найкраще виходить.
На фото у заголовку Світлана Санжарова та Георгій Кокоашвілі з котом Боцманом
Фото автора та Георгія Кокоашвілі
“`
Джерело
