Пропонуємо колекцію різнобічних текстів диктанту «Треба жити» від осіб різних сфер діяльності та країв України Вірусний радіодиктант: професійні та локальні версії текстів Першоджерело тексту
Треба жити!
Жити слід захопливо: переглядати книги, відвідувати театр, вишколювати пса Патрона…
Треба жити! Не ледь-ледь, не ледь-трохи, не потім, не згодом. По-справжньому! Тепер! Слід пестити котів, назбирувати печериці, доправляти цуценят з передової на "інтерсіті", відновлювати дім і дарувати радість тим, кого обожнюємо. Слід замовляти сукні з блискітками і віддавати кошти на армію, розшукувати засоби РЕБ та електрогенератори, а також — блукати надвечір у низині ботсаду, тому що на перше навчання треба принести плоди каштана.
Слід шанувати свій дім, навіть якщо він тимчасовий та далеко від справжнього будинку — того, що в душі. Слід віддавати кров, і, можливо, з нею ще в іншому серці оселиться прихильність до висловів: "допіру", "пітятко" чи "кияхи".
Слід обійматися, якщо трапляється можливість, і висловлювати те, що у свідомості. Відсутній час на напівтіні. Матеріальне — нетривке, існування плине між пальців. Істинним видалось тільки те, за що неможливо вхопитися долонями: спомини, регіт і ніжність.
Також слід ридати, коли є змога. За все те, що ніколи не повинно було трапитися з нами. За те, що ми не тільки знаємо, як пишеться "далекобійний дрон" або "балістична ракета", а й розрізняємо їх на слух.
Росіяни прагнуть, щоб ми перетворилися на них: животіли у вічному смутку. А ми будемо проживати активно — всупереч перебігу подій та заради тих, хто після нас спілкуватиметься нашою говіркою.
Євгенія Кузнецова
Харківсько-слобожанська пасивно-агресивна побутова версія (з вкрапленнями краматорських флешбеків дитинства)
Та ну, то що зараз – не жити, чи що?
Бо хто замість тебе буде? А то розтеклася ще, як капсулка з пурпуровим кремом. Запакуй харчі та йди вештатись в саду Шевченка. Або сідай в транспорт і гай на Барабан – придбай собі сукню там з паєтками чи що. Чого рамена в шафі незайняті стирчать? Скидай ту минулу кофтину, її вже слід в ролі підстилки для кота вживати. І, до речі, чого це він в тебе не навчений?
І поїж чогось, бо самі кістки. Візьми себе в руки, вилазь з хати – геть чисто у «Кулінічі». Біляш наверни. Або, я не знаю, батончик «Полюс» там чи тістечко «Союзне» (славабогу, вже по іншому звучить).
Ні, ну як зовсім не годен без горілки, то візьми «Рогань», але одну. Піди подихай трохи суттю існування біля Держпрому. І не хмур чола, бо й так зморшки лізуть.
Не нині. Коти в тебе ситі, вайфай працює, нагрівач не гепнувся – чого тобі ще, відзнаку?
І не треба мені оце «мені важко». Усім скрутно. Он сусідка поновлення вже третій рік закінчити не в змозі і нічого!
Так що давай, приготуй кави, вдихни-видихни, підфарбуй губи та йди жити. Бо що, не жити тепер, чи що?
Катерина Городнича
Галицький варіант
«Треба відчувати цікавість до життя: гортати часописи, ходити на боровики, але не з торбою, а з рушнИцею чи з пістолєм, і не бавитися дурно з псом Набоєм, а пускати *го на звук, так, щоби пес ліпше знав, де свій, а де московит.
Треба проживати! Не тільки-но, не лєдь-як, не якось, не пізніше. А так, як заведено, гарно, як Бог звелів! Сьогодні! Миттю! Треба привезти дитинча песеля з передової в “Червоній руті”, в суботу взяти кицьку за ніжку, повибивати килимки і навести порядок в хаті, попідливати герань і спаржу на лоджії, мовити “може бути” і “дай Боже” усім людям, а не тільки тим, кого любимо. Треба купувати блискучі плаття та не прикидатися навіженим, а переказувати кошти на армію, жертвувати на бофони і на ціль визвольну, пошити хлопцям сорочки до лісів і шляхетні забави. А ввечері, як стемніє, ще перебігти через канаву між людськими городами, щоб десь, можливо, відшукати зо три-чотири головки маку, щоб щонайменше було на Маковея тобі й до паляниці.
Треба щиро любити свою оселю, навіть якщо ти далеко від неї, десь на журавлині в Польщі чи на будівництві в чехів. Повинно робити так, щоб гаряча кров залляла всіх, хто ще й досі не знає, що то означає “ледащо”, “курчатко” і “качки”, а також — “лавку”, “валізу” і “годинник”.
Треба цілувати губи малинові та все говорити тільки правду, що маєш в думках. Бо нема часу гратися в хованки. Бо то не злива йде, а існування біжить між пальцями. Бо правдивим є тільки музика й вино, а ще те, що не можна відчути: пам’ять, розваги та ніжність.
Ще треба випускати сльози, коли є змога. За все те, що ніколи не повинно було з нами відбутися. За те, що ми не тільки знаємо, як то зараз звуть те всяке металеве лайно, але і впізнаєм по звуку, що то за зараза францовата летить на наші бідні дурні голови.
Московити, сволота, прагнуть, щоб ми стали подібними до них: згасали у вічному гніві. А насеруматтери! Ми будемо жити так, щоб грім вдарив ту прокляту москалото (мама їх нехай буде проклята!), аби їх холера неждана напала, і щоб після нас на наших землях ніколи не було чутно ані звуку тієї брудної гадючої мови. Слово даю!»
Богдана Квятковська
Диктант покутсько-буковинською групою говірок
Тря жėти!
То тря цикаво жėти: вчитиси, на проходку ходити, доглядати худобу…
Тря жėти! Ци не такоє-во без пуття, ци не такоє ша тілько кіт наплакав, а й ци не на дітє. Тако насправди! З вірою в Бога, скілько то має чоловік утнутиси, ош жėти! Тря погладити котів, бо знудили, піти в гори по боровики, малих псюків бездомних повезти в район, в хаті шпалери пошліфувати та ї ше крєвних й колєґів кимсь порадувати. Тря купитиси вбирю з баєчками, а й на військо офірувати тря, та й за всьо цілосно на сезон треба' заздалегідь, до того ше й обмацувати кожним проваллям огрудка, бо дé ше на дідька маму ті каштани в школу найти?
Тря й до хати мати прихильність, най би то була така хижа побілена, ци не правдиво твоя, котру в серцю носиш. Тря гостити других тим, шо сам маєш, та й биз то може і другі зачнуть казати «вивчено», «сапка» ци «ґраса». Й цілюватиси тря, єк вже так сталоси, і ци теліпати дурної, а єк слідує мовити. То є ци не перебільшено розмисляти. Шо вишло – то загубилось, був би-с неотесаний якби випробував забратиси до рук жикє. Лиш то шо забрати не годен – спомнити, реготати, та й шо другі люде за тебе подумают – видає си правдивим.
Та й, коли здатен, ше мож поскуглити. Бо їке то в ціх терпляче жикє, а в нас такой їкес як найтяжче. Ще того шо знаємо, їкий звук подає далекобійний дрон ци балістична ракета, то ше й в диктанті во за них тря виписати.
Москальови їдна гадка: усрав би си, аби лишень другому добре ци було. Ну то й срав би пес його матері – нам своє по-своєму балакати й за своїх дітваків турбуватиси, а ні за тую поганеньку.
Остап Українець
Полтавський диктант
Жить треба вміло!
Усе.
А вміло – воно про все, і про гарно, і про добре, і про радісно, і про щасливо. Вміло, це коли ти ранком по росі женеш каченят в берег, і тобі забавно як вони чіпляються в траві і котяться з пагорба, як жовтопузі мʼячики.
Вміло – це коли ти в спеку роздягаєшся і стаєш босим в прохолодний спориш.
Вміло – це коли ти можеш одломити шкоринку від паляниці, не очікуючи, коли вона зачерствіє.
Вміло – це, коли тебе старші брати катають в простирадлі, як в гамаку.
Вміло – це, коли ти робиш комусь, щось гарне, не тому що зобов’язаний, не для того щоб тобі якось віддячили, а просто так, бо тобі вміло і ти хочеш, щоб комусь теж стало вміло.
Вміло – це одягатися як тобі подобається, хоч і в блискуче плаття чи леопарда і ходити з думкою, що ти королева. Вміло – це обніматися вночі, коли дзижчать комахи, так солодко пахне липа і ти не пам’ятаєш ні про минуле, ні про майбутнє, в тебе тільки те, що зараз.
Вміло – це коли собачка приходить облизувати твої сльози і тобі від цього робиться трошки краще і ти обіймаєш її і переказуєш про все, що з тобою сталося і вона тебе розуміє по-справжньому.
Вміло – пахнуть голови у дітей, навіть тоді, коли вони вимахують на дві голови вищі за мамку.
Вміло – це чути свій дім, за тисячі кілометрів, у тому, як хтось інший може так само як і ти вимовить "Пирятин" і дуже цьому радіє, так, начебто тобі душу медом намазали, так начебто ти знову дома.
Вміло спостерігати, як за пшоном ховається сонце, і знати, що ти завтра прокинешся і зможеш ще щось зробити, щоб у цьому світі було краще.
Вміло – це коли з війни телефонують найліпші в світі котики, і кажуть, що те дороге лайно, яке ти їм купив за великі гроші, врятувало їм життя, а рускім – ні. Вміло – розповідати про це усім, хто хоч якусь копійку дав на ту штуковину.
Вміло, це коли люди, які народяться за багато років після нас будуть розмовляти по-нашому і зможуть про нас сказати хоч якесь тепле слово.
І цей-той-як-то живіть вміло, бо існування складна річ, і часу постійно не вистачає, тому живіть – мені вміло, коли ви всі живі!!!
Татуся Бо
Запорізький варіант
Треба жити!
І життя має бути захопливим, з дивовижами: слід переглядати книги, ходити в театр, виховувати пса Патрона, бо почав вередувати…
Треба жити! Не через п’ять років, а в цю мить. Зараз!
Слід пестити котів, збирати гриби, відсилати песиків з передової на «інтерсіті», робити ремонт у альтанці та дарувати радість тим, кого кохаємо.
Слід віддавати добру сумму на плаття з блискітками і ще більше на військо, купляти РЕБи і дирдикалки, а також — колупатися в городі, ніби перукарка в зачісці.
Треба любити свій дім, якщо він тимчасовий і далеко від правдивого будинку — того, що в серці. Отой гарний дім з альтанкою та кукургудзами, який лишився в Гуляйполі. Колись знову туди вернемося і будемо надвечір в піджак кутатися, чай пити, говорити по-місцевому, махлювати в карти.
Треба здавати кров, і, можливо, з нею ще в чиєсь серце увійде любов до слів: «тіліхвон», «дубак», «товчонка».
Слід обіймати коханих і давати прочухана нахабам. Нема часу на півтони. Життя коротке, завтра можна відкинути копита. Справжнє не можна відпускати.
Також слід ридати, коли вдається. За все те, що ніколи не мало трапитися з нами. За те, що ми в Запоріжжі, Гуляйполі, Оріхові, Кушугумі розрізняємо звук КАБа від дрона, РСЗВ — від балістики та інших дзеленчалок.
Росіяни прагнуть, щоб ми стали схожими на них: зморилися та змарнувалися ні на що. Та ну їх до дідька — наше життя є та буде хороше й захопливе! А ще ми неодмінно повернемося в рідні Оріхів та Гуляйполе, Бердянськ та Токмак.
Сєда Власова
Диктант східнополіським діалектом
Тря жить! Жиздь як видєння, да нє трать час дарма! Тря хоть мало дє заглядаті в кніжкі. Да тіатрев із сиола нє доберєсьсє, дак хоть дівітца якесь дєтєктівне кіно па інтернеті. Тря вігулювать сабаку Бурана. Щодня пасти да навчать звичаїв, щоб на чужиє городи нє наділісь.
Тря жить! Тря жить, як набіжіть! Да й нє патроху, а на повну силу! Нє завтре, нє післязавтре, бо ноди нє будє колі, а зараз і па-справжньому! Нє змучувать нюхом котів, шо плутаютца пуд ногамі лє рундука, а трохі заспокоіўшись да іх звернутца да їх пожалувать. Збіегать з кошикам в ліес па абабкі. Хоча єкіє зараз абабкі, як уже пора апенькам з-пуд пнюов рости. А як гарненько пригледєтца, дак можна побачить шо пуд листєм стрімяніють ще й свінаркі або редуовкі.
Замазувать на зіму димоходи, підмазать у хаті комин і хлів. Ащаслівлювать тих, кого мі любима. Тря справити платті з баєчками, данатіть на армію, нашукувать РЕБі да гєнєратори. Днямі стоять навколєначках, навкорпушках ті сагнувшись у три горба збирать волоськіє горіхи, щоб їм трохі ладу давєсті да аддать туди, діе вани буолєй потрібнїей.
Тря любіть сваю дамуовку даже єкшо вана нє руодна й душа да їїє нє лежить. Тря здавать кров і може з єю оживе в чийуомсь сєрци любов да слуов «докуль», «пулєнята», «кієхі».
Тря цалаватца, як трапляєтца гарний випадок, і казать теє, що їдє з душі. Розмовлять дурниці нєма калі. Матер'яльне — крихке. Жиздь тіче як вада круз пальці. Настаяшим видалось туолькі теє, за що нєльга ухопить рукамі: споміни, сміх да любов.
Тря й поплакати, калі хочетца да калі може. За всє теє, що нє должна було з намі случац'тца. За теє, що мі нє туолькі знаєм, як пішетца «далекобіойний дрон» або «балістічна рекета» , а й можемо розпізнавать їх на слух.
Варегі хочуть, щоб мі булі схожимі на їх: гібіелі у вієчной гризніе. Забулісє про теє, що хто з чим да нас прийдє, з тим і пуойдє. Роззявілісє на чужеє нахалюгі да ладиругі. Хай вани нє дождуть! Хай їх тамакі сорочка нє чіпає! А мі тутакі будама жить гарно супроті історії і зараді тих, хто послі нас будє жить і по-нашому спілкуватись.
Юрій Дахно
Чернігівський варіант
Нада жить!
Жить нада цікаво: бігати на річку босим, вранці вставши, випивши кухоль сирадойчику вранєшнього, добрих блінців тільки з печі штуки три улупивши, хльобнувши три пампушки зі сметаною топленою і запивши водою крижаною з колодязя, такою, що аж зуби болять, — а як прибіжиш з річки (дивісь тільки кропивою не обіжрася і в гівно не вступи, знаю я тебе), дак сісти на сонєйку, дивитися, як смородина схиляється до самої гарячої землі, як порічки висять буйні, сам смак, підставляй рот і збирай зубами, як вишні поналівалися соком, вот-нє-вот репнуть, як ябліна, єкую ще прабаба саділа, сей год добрих яблук дала…
Не як попало треба жить, не лінуючись, не завтра, а сьогодні, не скоро, а зараз. Так, щоб і правди було зрозуміло, що жить тобі подобається! Гладить котів товстих, сірих, рудих, усяких, єкіх тільки побачиш!
У гриби йти, коли дощ проллє, шукати білі, абабки, польськія, та хоть і сираєжкі чи піддубніки, з тих так само гарних котлет можна наробить, маслюки шукати, щоб потім сидіти до самого вечора з ножиком, пакуль спина колом не стане, і пальці чорния одчищать лімонною кислотою.
Їздити возом, підводою, по селу, розсістись, кухвайок накидать, шоб м'якше було, вожками хльоснуть, нно, пашла! І приносити щось добрея тим, хто приносить щось добрея тобі, або проста тим, каму хочеш! Рвать чорнобривці чи айстри в садочку, купить у лавці чогось смашного, мороженага, ковбаси, сітра, на базар піти хустку купить і штани красивія, як на храм, — і нести! Но й на армію тоже треба оддать трохі, а як є багата, дак і багата, бо не в каждага багата є, так шо аддай за тих, у каго сама нема.
Треба любіть сваю хату, дивитися, шоб у хаті було чиста й кала хати тоже, двори своє замітать, снєг одкідать, щакети мінять, шоб кури не перелітали куди попала, дяроўя садіть треба, кала хати обєзатєльна, і ягади, можна клубніку чи смородину, буде як знахідка.
Треба здавать кров, і, може, з йою хтось віўчить слава "щакет", "кікі", "сонєйка" чи "каліва". А як не віўчить – дак і клопати!
Цілуватися треба так, шоб іще хатілося. Смашна, доўга і дабренна. Разказувать треба ўсє чалавєку ў вочи, не пазавугаллю каму попала, не вайтять па селу. Хочаш жаліцца — приді пажалься дадому.
Жизнь адна, як єє ўсю прамаўчиш, дак грош тобі цена.
Спамінай, як калісь рабілі, і єслі рабілі добра, дак і ти так рабі.
Паплакать калі плачецца — лучче за усяго. Приді паплач, віплачся, вітрись і дальше рабі щось добрея. Щас багата хто плаче, бо астаюцца старіє, а маладиє калєчацца, ваюють, мучацца, і ўсє аттаго, шо адін дуравати рускі ніяк не ўспакоїцца.
Їм хочацца, шоб мі паздихалі? Сраку сабаччу їм! Будам рагатаць, жить як можам – і дасть Бог, даживєм, калі тия ўсє шельміния Путіния паздихають.
Олександр Стукало
Бойківський варіант
Так, треба жити!
Бо, кажу, той, хто не жиє, то або помер, або щось слабкий.
Тай жити треба завзято, так щоби всі навколишні гори гуділи: танцюйте як в останній раз, моліться щонеділі і при кожній нагоді, Бог то вам запамʼятає і до доброго зарахує. Ага.
Треба жити! Як Бог звелів, а не як мокре горить! Не з понеділка, не по святах, не по Великодні, але відразу: нині і враз! Гладьте котиків, садіть квочку та й будете мати курчат, йдіть на гриби, по підпеньки, квасьте капусту і огірки! Рятуйте котів і собак, як моя сваха. Лиш най вас Бог вбереже якого москалика рятувати, бо за то би чорти вас у пеклі довіку крутили! А людям добре робіть – коли можете і чим можете. Бог все бачить. Хочете собі купити сукенку, то гайда на базар і як казала одна письменниця, нічого собі не жалійте! Хочете з лелітками, хочете з пацьорками , а хоч вишивану на повні груди. Лиш глядіть, не поверніться з порожнім гаманцем, бо ще треба щось трохи і задонатити: одне во зима на носі, треба генератори, у небі гуркоче, як поламаний пилкоріз, то треба засоби РЕБ. І не будь задрипанцьом, не нишпорь по кишенях, ані у хащах, лиш чуйся гордим газдою чи господинею, тягни великі гроші, бо наше військо того варте. Ага!
Ну по міжʼярʼю – то як тобі ся вдасть. Скоріше по міжгірʼю – та й легше на їден апостроф.
Свою хату ти любиш, то нема що й казати. Огорожа виметена, паркани зведені, що інколи тої халабуди з-за паркана й не видно. Та вже як є. Не треба тепер ті гроші, вкладені в паркан, ще раз рахувати. Бо нічого не дасть. Люби вже ті свої паркани, і тих, хто за парканами. Та й тебе хтось за то полюбить, бо хліб – відданий. Здавай кров. Свою, не цукрову. Як не знаєш де, то нині в інтернеті все пише. Читай! Як підеш здавати, то кажи відверто, а не мороч людям голову: чи не слабий на що, чи не вживав вчора нічого… Сам розумієш.
Далі. Треба цілуватися. Бо то є життя. Цілуй, поки ще серце не зупинилося, бо потім буде запізно. Жінку, дітей, сусідку, куму, корову. Ага, корову два рази, бо такої молока дає. А тоті лиш пʼють. Ну та й поміж то подумай про справжнє. Бо порядний бойко має знати, що то є любов, свої гори і свої люди. Бо це є вічне, все інше – минає.
Хочеш плакати, плач. Але що то тепер дасть? Плакати треба було, як ішов голосувати останній ото раз. А то ж тішився, ніби тебе хтось найняв. Ну тепер хоч плач, хоч скачи. Не соромся. Буде того доброго. Закочуй рукави і берися до роботи. Бо робити є що, поки москаль не здох до останньої лаби.
Кажуть, хоче, щоб ми стали москалями?! А не дочекається! Може сконає скоріше, ніж обернеться. А ми будем! І будем собі співали: «Тече річечка невеличка в ній москальська кров. Москаля ми били, будем бити знов».
Галина Лицур-Щадей
Диктант з одеським колоритом
А я вам скажу, шо таки треба жити красиво: переглядати всякі розповіді про ніжність, ходити в оперний, тренувати Шарика, щоб він у вас був здоровий, франт хвостик.
Треба жити! Не абияк, не трохи, не так, що зле, косо, аби тільки животіти. Ні! І не потім колись на Великдень. Цить, тиша, давай жити прямо зараз вже на вчора. Щоб я так проживав!
Пестити коте, куштувати бринзу, готувати таку ікру з синеньких, шо хер де випробуєш. Щоб у них руки не боліли, хто вміє в таку ікру. Треба відправляти цуценят з Херсона на кабріолеті, бо їх там затопило по самі помідори. Робити шикарний ремонт по системі бікіцер: люрексом відполіруєм, фасочкой врівень і де той Версаль, він скромно курить! І того кого кохаємо, тим треба щоб від нас був хоч трохи прибуток, а не те, шо один збиток.
І шмотки треба брати людські, не щоб вдивлятися потім як обірванець з Молдаванки, що без сліз не поглянеш. Ну ще чого! Треба ходити як мадам з прибулим добром і щоб весь Привоз запитував, на честь чого ви сьогодні така розфуфирена. А самій тихо потихеньку скидати на підводні дрони. Робити тривогу на германських сайтах через колишніх колег, бо колишніх не буває, і хапати там оптичні приціли, світ не бачив, майже безкоштовно, і через інших людей, нівроку через польського консула доставляти їх якраз пацанам на передок. А самій водночас шмонати бульвар вздовж і впоперек, бо потрібно в школу ті каштани з дивацтвами і позолотою, шоб їм кисло в борщ.
Треба любити свою хатинку і робити в ній гарно, навіть якщо в ній вічна метушня в пританцьовку і взагалі вона далеко від моря. Треба здавати кров і, я знаю? Може, з нею вдасться ще комусь занести любов до слів "кандибобер", "казьонити" і "халоймес на рожевій воді".
Треба обійматися скільки влізе і казати, що думаєш, а не вдавати з себе дівчину-невидимку. Дурниці відводити нема коли. Те, шо за гроші купується, воно ж як швейцар – от воно є, а от ф'ють і як не було. Справжнє тільки те, шо не доторкнешся: те відчуття, коли сидиш на волнорізі до берега спиною і навколо тільки море і небо. І воно все – твоє. Все наше.
А як зможеш поплакати в куточку, так і давай. Плач, бо моїм ворогам все те, що з нами сталося. Моїм ворогам всі ці шлюхеди, блохольоти, кинджали грьобані, кабі-херабі і все те, що аж муляє запхати їм назад по саме дишло і ще провернути три рази.
Вони прагнуть, щоб ми були як вони: здихали в тихий жах і світла ясного не бачили. Але ми їх
Источник: osvita.ua
