Реабілітологиня, очільниця об’єднання «Горді в Україні», активістка ЛГБТІК+ Ольга Оніпко від самого початку повномасштабної агресії знала, що їй слід робити. Всі заощадження, які були накопичені для особистого бізнесу, вона передала на придбання військового спорядження. Особисто, не зважаючи на переляк перших місяців війни, надавала допомогу травмованим у столичному госпіталі. Ольга запевняє, що за роки вторгнення жах вже минув, залишились лише непохитна віра в перемогу, прагнення справедливих законів для ЛГБТІК+товариства та люта ненависть до супротивника.
У ексклюзивному інтерв’ю для «ФАКТІВ» Ольга Оніпко поділилася розповіддю про розрив зі своєю партнеркою-військовослужбовицею, змагання за рівноправність ЛГБТІК+ком’юніті та подолання стереотипів.
«Якби не вони, я вже була б у 1-му медбаті»
— Олю, що відчуваєте наприкінці четвертого року агресії?
ВІДЕО ДНЯ
— Певно, все існування зазнало змін. І враження, що війна ось-ось завершиться, вже давно минуло. Натомість є сприйняття та бажання вижити. А також величезна повага до кожної особи, яка досі має сили жити та боротися в цих обставинах.
— Що вам допомагає триматися?
РЕКЛАМА
– Просто віра, що ми повинні вистояти. Якщо цього не станеться, то заради чого все це було? Я згадую, як на початку вторгнення відчувалося безліч емоцій — ентузіазм, острах, сподівання. У мене були зібрані кошти на започаткування власної справи, які я використала на підтримку військовим та придбання амуніції. Просто усвідомлювала, що вони необхідні саме в тому місці. До війни я навчалась остеопатії, освоювала масаж, але ніколи не припускала, що стану реабілітологинею. Все змінилося під час агресії. Якщо кожна людина докладатиме максимум зусиль у тому, що може, вона сама відчує себе потрібною. Бо всі ми, хто в тилу, все одно відчуваємо провину за те, що не на передовій. Вся країна у провині. Якби не мої друзі-військові, які запевняють, що я більш корисна тут, та собаки, яких немає на кого залишити, я б вже давно приєдналася до війська.
Собаки завжди поряд з Ольгою
— Обмірковували таку можливість?
РЕКЛАМА
— І досі про це думаю. Але один мій пес старенький, йому 16 років, а іншому лише чотири. Вони дуже хвилюються, коли чують вибухи, і вже постійно приймають заспокійливі. Якби не вони, я вже була б у 1-му медбаті. Хочу саме туди.
«Ми не хворі і нас не потрібно соромитися або лікувати»
— Знаю, що ваша партнерка вступила до війська.
— Так, але ми рік тому розійшлись. Вона приєдналася до лав ЗСУ на початку 2023 року. Але настав час, коли ми просто обрали різні шляхи.
— Відомо, що не всі представники ЛГБТІК+спільноти, які потрапляють у військо, наважуються відкритися.
РЕКЛАМА
– Це зрозуміло, бо у нас і до вторгнення були питання до толерантного ставлення до спільноти. Звичайно, зараз дещо змінилося на краще, і мене це надихає. У суспільстві з’явилося визнання того, що ми є, що ми не хворі і нас не потрібно соромитися або лікувати. Бо раніше я відчувала себе наче із захворюванням. Суспільство стало більш поінформованим, хоча зрозуміло, що до ідеалу ще далеко. Поки не буде прийнято закон про заборону цькування чи переслідування ЛГБТІК-людей, ми завжди перебуватимемо під впливом людського фактору. Лише юридичне визнання може запобігти нашій стигмі.
«Я вдячна родині за те, що не відчувала на собі осуд з їх сторони», – каже Ольга
– З якими проблемами ви стикалися під час перебування партнерки у війську?
— Вони переважно стосувалися моментів, коли нам треба було зустрітися. Юридично ми ніхто одна одній, тому доводилося викручуватися, щось вигадувати. Я живу досить відкрито, всі сусіди розуміють, яка я людина, але такі моменти змушували знову і знову почувати себе «іншою». Це повертало мене в роки юності, які я провела в Запоріжжі, де ставлення до ЛГБТІК+спільноти було дещо іншим, ніж у столиці.
«Проходила внутрішні етапи прийняття гомофобії»
— Давно звідти виїхали?
– У 2019 році. Мама, сестри, тітки — всі там залишились, нікуди не виїжджають. Так, там небезпечно, багато прильотів. Рідні, які вже у поважному віці, просто терплять і вірять, що скоро все завершиться. Ми підтримуємо один одного, і я вдячна за те, що не відчувала на собі засудження з їхнього боку. Звісно, двадцять років тому було багато стереотипів, але рідні мене прийняли. Ми не говоримо про це, просто мама намагається завжди бути толерантною.
«У суспільстві з’явилося прийняття того, що ми є, що ми не хворі і нас не потрібно соромитися або лікувати, але до ідеалу ще далеко», – каже Ольга
Я сама проходила внутрішні етапи прийняття гомофобії і деякий час не була відкритою особистістю. А потім змінила сферу діяльності, звільнилася з банку, де працювала, переїхала до Києва. Стала самозайнятою людиною. Коли ти незалежна, з’являється більше свободи, відваги, і я відкрилася. Крім того, в Києві я відчуваю менше страху за те, що мене поб’ють чи щось трапиться. Але для повної безпеки, особливо в регіональних містах, потрібні закони і визнання спільноти на рівні держави. Тому у нас немає іншого шляху — тільки йти та «довбати ту скелю».
— Ви так і не відкрили свою справу?
— Ні. На початку вторгнення я витратила всі свої гроші, а потім не було впевненості, бажання, часу. Я продовжую волонтерити, працюю як реабілітологиня з пораненими хлопцями та дівчатами, їжджу по лікарнях. Деякі речі просто поставила на паузу. Бо наше життя зараз непередбачуване, таке кисло-солодке. Але незважаючи на війну, треба сподіватися, мріяти та відкладати на майбутнє хоча б якісь кошти.
— Вам буває страшно?
– Вже два роки як не страшно. А ось на початку вторгнення було, не хотілося помирати. Пам’ятаю, тоді я волонтерила у військових лікарнях, і коли починалася тривога, здавалося, що прилетить саме туди. А потім страх став забирати занадто багато енергії… Зараз хочу, якщо щось трапиться, щоб смерть прийшла до мене разом із собаками. Або вижити разом, або — загинути. Бо без мене їм не жити. А страх… Страшно за хлопців та дівчат, які не встигли побачити життя. А в мене воно було цікавим та насиченим. Я встигла багато чого побачити у світі. Тому є вдячність, шалена злість на кацапів і туга через те, що саме нашому народу випав такий важкий шлях.
Читайте також: «Від вибуху я просто „влетів“ у бетонну стіну»: гей-військовий Микола Милованов про виклики під час повномасштабної війни
— З якими проблемами як реабілітологиня ви частіше працюєте?
– Найчастіше це спини. Бо занадто важкі навантаження на фронті — броніки, будівництво бліндажів, перенесення БК та зброї. Потім йдуть поранення. Зараз така кількість покалічених історій здоров’я, що намагаюсь про це не думати. У мене був період, коли я сім місяців вживала антидепресанти, особливо працюючи з людьми з ампутаціями. Але треба приймати цінність життя, незважаючи на те, що з тобою сталося. Іншого виходу немає. Ця жахлива війна дає нам безцінний досвід, що ми всі в одному човні.
— Про що зараз мрієте?
– Про спокійне життя, коли є розуміння, що вже сто відсотків кацапи знову не підуть. А для себе… Піднятися на Еверест та отримати суперсилу для воскресіння людей. Що стосується ЛГБТІК+спільноти, мрію, щоб ми були мудрими, стійкими, адаптованими і постійно навчалися по всіх фронтах. Щоб моя країна була розвинена, багата і мала можливість придбати так багато зброї, щоб всі боялися напасти, або навіть дивитися лихим оком на Україну.
Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв’ю з квір-людиною, волонтером і активістом Едвардом Різом про життя під час великої війни: «Любов до своєї країни не має гендеру».
Проєкт «Без ярликів» створений за підтримкою гранту Фонду польсько-німецького співробітництва.
