Близько двох років гей-військовий Микола Милованов боронив Україну на фронтовій лінії. Він вступив до армії у перші дні широкомасштабного вторгнення, бився на передовій, зазнав серйозного ушкодження та отримав рішення — «непридатний до служби». Його побратими так і не зрозуміли, що поряд був представник ЛГБТІК+товариства. Микола не приховував своє особисте життя, просто це не мало значення. На жаль, оповідь воїна з Києва не є типовою, і чимало представників спільноти, котрі перебувають у рядах ЗСУ, зіштовхуються з неправомірним до них відношенням чи ганебним «розкриттям». За словами Миколи Милованова, стан речей може змінити лише ухвалення законів, толерантних абсолютно до всіх.
Нині Микола — координатор з ветеранського руху в ГО «Горді в Україні». Він покинув колишню роботу, де опікувався обробкою даних, придбав фрезерний верстат і створює оздоби для комфорту, вкладаючи в них свою душу.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Микола повідав про партнера на фронті, зміни у поглядах соціуму до ЛГБТІК+ товариства та свою велику мрію.
«Командири підрозділів просто не встигали опрацювати число бажаючих»
— Миколо, який у вас тепер настрій, на четвертий рік війни?
ВІДЕО ДНЯ
— Нічого не помінялося, починаючи з 2022 року — мої міркування дуже реалістичні. Нема чого чекати через два-три тижні. Працюємо до кінцевого результату. Можливо, у перші тижні повномасштабного вторгнення і були певні ілюзії. Хоча, вірогідніше, тоді просто відчувався шок від того, що у двадцять першому столітті може трапитися така велика, тривала, нещадна війна.
Таким був Микола Милованов на десятий день повномасштабного вторгненняРЕКЛАМА
— Коли настало розуміння, що це надовго?
– Після провалу «стамбульських перемовин». Стало зрозуміло, що жодного вирішення найближчим часом точно не буде. Але тоді я вже був у армії. Я записався до війська 26 лютого 2022 року. Згадую, як у перший та наступний день вторгнення біля військкоматів були величезні черги людей, котрі хотіли стати на захист України. Командири підрозділів просто не встигали опрацювати число охочих. Після декількох відмов, я помітив в Інтернеті, що один з націоналістичних підрозділів проводить набір і написав їм. На той момент мені був 21 рік. Додав, що не маю воєнного досвіду, але готовий приїхати хоч зараз. Мені сказали куди, і я розпочав службу.
— До того ви були звільнені від призову?
– Так, у мене був «білий квиток». Річ у тім, що я з шістнадцяти років відкрито ВІЛ+ особа (це людина, у якої в результаті аналізу виявлено вірус імунодефіциту людини (ВІЛ). Це значить, що організм інфікований ВІЛ, але не свідчить про наявність СНІДу — Авт.). Я не придатний до служби у мирний час та обмежено придатний у воєнний. Але я завжди бажав потрапити до армії, було цікаво, як там все влаштовано. Коли стало зрозуміло, що потрібні оборонці — довго не міркував.
РЕКЛАМА
— Вам не ставили запитань щодо здоровʼя?
– На початку широкомасштабного вторгнення це нікого не турбувало. Траплялось, що люди взагалі приходили без документів і ставали на захист. Їхні документи потім робили одночасно. Певний час до мене жодних запитань не було. Згодом я перейшов до іншого батальйону і треба було проходити ВЛК. Тоді я без жодної думки повідомив, що у мене ВІЛ. Але один з моїх командирів зажадав, аби я перейшов до іншого підрозділу. Мовляв, йому така людина не потрібна.
Читайте також: «Ми травмовані цією війною люди, тому найголовніше — відчепитися від себе й від інших», — Дмитро Золотухін
«Було важко, але я його відпустив»
— Побратими знали, що ви представник ЛГБТІК+ спільноти?
— Ні, я служив у досить націоналістичній структурі і не афішував цього. Але ж і запитань таких до мене не було. Мої побратими — люди радикальні, однак головний напрям їхньої ненависті — росія. Навіть коли дізналися, що я людина з ВІЛ, до мене не було запитань.
РЕКЛАМА
— Коли йшли до армії, ви були у партнерських відносинах?
– Так, і ми з партнером говорили про можливість служити разом. Але у нього були досить серйозні труднощі зі здоров’ям, і пішов тільки я. Зараз дещо помінялося в правилах, і він теж воює. Коли я звільнився з армії, ми трішки пожили разом, а потім він вирішив, що повинен боронити Україну. Сказав: «Руки-ноги у мене є, чому б не служити». Звісно, мені не хотілося цього. Однак розумів, що для того, аби жити нормальним життям, хтось повинен нас захищати. Було важко, але я його відпустив.
Микола зі своїм партнером Дмитром, який зараз воює
— Давно бачилися з ним?
— Декілька разів партнер домовлявся з командиром і приїжджав додому. Тут йому ставало трохи легше морально та фізично. Але вже другий місяць його не відпускають. Можливо, поїду я. Стосовно партнера — він не відкривався, що належить до ЛГБТІК+спільноти. Але знаю, якщо запитають, відповість правду.
— З чим стикається ЛГБТІК+ людина, потрапляючи до армії?
– Звісно, є різні випадки, однак на 60% все залежить від командира та оточення і лише на 40% – від самої людини. Якщо поводити себе адекватно, то при «відкритті», не буде великих труднощів. Але стосовно толерантності — тут є проблеми. До прикладу, я не міг сказати, що до мене приїздить друг і попросити про відпустку. Як це зазвичай відбувається, коли до чоловіка-військового приїжджає дружина, або до дружини — коханий. В моєму випадку доводилось вигадувати, що до мене приїздить кум, брат, сват… Морально це тисне. Проблема і в юридичному аспекті. Не дай Боже, щось станеться з партнером, ти не можеш дізнатися інформацію, бо, хто ти йому такий? Так не повинно бути у сучасному суспільстві.
— Що може це змінити?
– Ухвалення законів з точки зору формальності та конфіденційності. Гадаю, це стосується не лише людей ЛГТБІК+ спільноти, а і взагалі тих, хто ще не визначився. До того ж, мають бути важелі впливу на тих, хто робить неправильні кроки в бік нашої спільноти. До прикладу, викривають людину всупереч її волі. За це теж має бути покарання. А у нас, на жаль, навпаки, людину, яку «викрили», можуть відправити як штурмовика. Це таке покарання. Звісно, можна поскаржитися до Інституту військового омбудсмену чи «гарячу лінію». Але це дуже довгі шляхи. Як на мене, краще спростити перехід з підрозділу до підрозділу. Зараз мій партнер хоче так перевестися, але побоюється свого командира, бо розуміє наслідки.
Читайте також: «Це моя мрія»: Клопотенко відверто висловився про геїв
«Я навіть не наважувався яскраво вдягатися»
— Існує думка, що гей-військовий — це виняток.
– Насправді нас дуже багато в армії. Але чи відкриваються всі люди спільноти? Звісно, що, ні. І тоді може скластися враження, що моя історія — виняток.
— Що для вас було найскладнішим за два роки в армії?
— Нерозуміння деяких завдань. Неможливість себе захистити у будь-якій ситуації. Якби це було врегульовано, особливо для представників ЛГБТІК+ спільноти, впевнений, у армії почалася би хвиля камінг-аутів.
— Як ви звільнилися із збройних сил?
— У мене було важке ушкодження спини. Це сталося у Харківській області. Був приліт поруч і від вибуху я просто «влетів» у бетонну стіну спиною. Біль був пекельний, мене доставили до лікарні, потім лікування та тривалий процес списання з армії — це нормальна практика для військово-лікарських комісій. Зараз я вже пройшов курс реабілітації та знову можу ходити. Навіть більше, я хотів би повернутися до війська.
Читайте також: Ватикан дозволив трансгендерам брати участь в обрядах хрещення та вінчання
— ???
— Так, підписати контракт та служити поруч з партнером. Але вже не найближчим часом, бо я вступив на навчання на психолога. Мені цікаво, як можна коригувати стан людини. Знаю по собі, наскільки було важко повертатися до звичайного життя. Зі мною було складно спілкуватися, звуки «шахедів» мене тригерили. Тепер я розумію, яким буде стан мого партнера, коли він повернеться. Тоді мене «витягло» саме спілкування з ним. Ми просто сідали поруч та розбиралися у причинах.
— Чи хотіли б ви узаконити стосунки?
– Так. Навіть якщо відкинути романтичний аспект, практично — це дуже зручно. Коли немає офіційного статусу, треба передбачати всі нюанси. А це накладає негативний відтінок на стосунки. На жаль, закон 9103 «Про інститут реєстрованих партнерств» наразі забуксував. Хоча суспільство за останні роки стало більш відкритим до ЛГБТІК+ спільноти. Звісно, війна трохи загальмувала процеси в суспільстві, але все одно йде на краще. Ще чотири роки тому я навіть не наважувався яскраво вдягатися, бо розумів, що зустріну осуд на вулиці. Зараз ці стереотипи відійшли. Як відійде і багато чого іншого, що дістали ми у спадщину після розвалу радянського союзу. Стереотипи минулого маємо забути.
Микола у своїй майстерні
– Про що мрієте після війни?
— Щоб Прайди нашої спільноти перестали бути маніфестами, а стали святами, як у більшості частини світу. Щоб ми могли говорити, бачити та чути всіх. І нас чули всі.
— А для себе?
– Звести дім і жити спокійно у вільній Україні. Я нікуди не збираюся їхати, бо відчуваю, що саме тут важлива наша думка.
Проєкт «Без ярликів» створений за підтримкою гранта Фонду польсько-німецького співробітництва.
Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв'ю з квір-людиною, волонтером та активістом Едвардом Різом, котрий вважає, що любов до своєї країни не має гендеру.
