Пане полковнику Мельник, вітаємо в Україні! Репортаж 21.05.2026 14:30 Укрінформ На Батьківщину повернуто останки борця за Самостійну Україну у ХХ столітті Андрія Мельника.
Україна відновлює своїх лідерів. 19 травня 2026 року в Люксембурзі відбулася ексгумація останків голови ОУН, полковника Армії УНР Андрія Мельника та його дружини Софії. Понад шість десятиліть їхній спокій опікувала монарша родина Люксембургу, але настав час повернення додому.
Транспортування видатного подружжя на рідну землю здійснилося через кордон зі Словаччиною на Закарпатті.
Керівника ОУН Андрія Мельника з дружиною зустріли на батьківщині з усіма належними почестями.
Власкор Укрінформу повідомляє про історичну подію, яка фактично започаткувала масштабну державну програму зі створення Національного Пантеону у столиці.
ЛЮДИНА, ЧИЯ ДІЯЛЬНІСТЬ ЗМІНИЛА ХІД НАШОЇ ІСТОРІЇ
Вранці, о 10 годині 21 травня, дві урни з прахом Андрія Мельника та його дружини Софії перетнули КПП Ужгород-Вишнє Нємецке на Закарпатті. Вважається, що цей маршрут обрали не випадково, враховуючи можливі нюанси з іншими сусідніми державами.
Прикордонний пункт зустрічі полковника з дружиною включав представників держави та духовенства, військових, пластунів. Розгорнуто численні прапори — державні, пластові, військових формувань.
Напередодні закарпатські пластуни зібрали землю з Красного поля — місця боїв за Карпатську Україну. Цю землю, разом із прапорами та рушниками, поклали на урну Мельника. Це символічний жест: від тих, хто цінує жертву за українську землю — до того, хто боровся за волю та незалежність цієї землі.
– Напевно, нині настав той слушний час, коли ми можемо себе переосмислити, і наші герої нагадують нам, ким ми є, допомагаючи віднайти свою ідентичність. Ця справедливість, яка сьогодні звершується, насправді нагадує нам також про нашу відповідальність перед ними. Вони колись боролися за цю землю, тепер за неї боремося ми, — каже пластовий капелан отець Лука.
Ірина Верещук
Після панахиди почесна варта передає прапори з двох урн заступниці керівника Офісу Президента України Ірині Верещук як представниці держави.
– Андрій Мельник — це людина, чия тиха і послідовна праця змінила перебіг нашої історії на десятиліття. Його життя — це приклад витривалості та далекоглядності. Сьогодні тут, на українському кордоні, відбувається подія великого історичного та символічного значення. Полковник Андрій Мельник із дружиною Софією повертаються на рідну землю, де їх зустрічають представники держави, за яку вони боролися, та війська, які її захищають. Ми зараз маємо державу, за яку вони боролися і полягли. Вони віддали своє життя і вклали всю свою душу в те, що ми маємо нині, мусимо це цінувати, — зазначила Ірина Верещук.
ОДНА ІСТОТНА ВІДМІННІСТЬ
Про те, що останки Андрія Мельника та Софії Федак будуть повернуті додому, три дні тому повідомив Голова ОУН Богдан Червак.
«Полковник Армії УНР і другий Голова ОУН Андрій Мельник із дружиною Софією Федак повертаються в Україну. Влада Люксембургу, де поховано Полковника з дружиною, надала дозвіл на перепоховання визначних українців на рідній землі. Висловлюю велику вдячність Його Королівській Високості князю Феліксу, який дозволив подружжю Мельників оселитися в Люксембурзі після Другої світової війни. Українці також пам’ятатимуть Великих Герцогів Жана й Анрі, які опікувалися могилою і не дозволили, щоб шлях до неї забувся. Але найбільший уклін — українцям, які в складних, а подекуди важких умовах еміграції, не забували приходити на могилу Андрія Мельника, дбали, щоб там не згасав вогонь пам’яті і завжди були живі квіти», — написав він.
Богдан Червак згадав із вдячністю українців, які опікувалися могилою Мельників у Люксембурзі — «пані Ларисі Майнінгер, Наталії Павлюк, жіночому товариству «Українка» в Люксембургу, отцю Тарасу Бордюку».
Голова ОУН зазначив, що повернення Мельників на Батьківщину стало можливим завдяки наполегливості ОП, зокрема генерала Кирила Буданова, МЗС та УІНП.
Власне, ексгумація, за словами Богдана Червака, відбулася 19 травня 2026 року в Люксембурзі — відповідно до церемонії поховання Андрія Мельника у 1964 році: з трояндами, прапором ОУН, молебнем, тужливим співом та сльозами.
«Але цього разу була одна суттєва відмінність: Полковнику найвищу шану віддавала незалежна Україна. На церемонію ексгумації прибули уповноважені представники української влади: Офісу Президента України, МЗС України, Українського інституту національної пам’яті. Українська держава, безкомпромісній боротьбі за самостійність якої він присвятив своє життя, віддавала шану великому Полковнику. Безсумнівно, це історична подія. Україна не тільки повертає своїх героїв, а й показує всьому світу, що історична пам’ять, гідність і честь нації для неї стоять на першому місці», — додав Богдан Червак.
НЕ ПОЛКОВНИК, А БРИГАДНИЙ ГЕНЕРАЛ: ЗНАЙОМСТВО ЗІ СПРАВЖНІМ МЕЛЬНИКОМ
Про те, наскільки важливою постаттю є Андрій Мельник та чому його повернення має символічне значення, говоримо з істориком, ветераном Юрієм Юзичем.
– У більшості джерел Андрія Мельника іменують полковником січових стрільців. Насправді він мав титул отамана, що за сучасними мірками фактично відповідає званню бригадного генерала, тобто це генеральський ранг. Проте за часів Директорії, у складний період після повалення Гетьманату, в структурі війська цього рангу офіційно не існувало, тому і Євген Коновалець, і Андрій Мельник формально зберігали посаду й звання полковника. При цьому, у війську всі чітко усвідомлювали їхній реальний генеральський рівень, — говорить Юрій Юзич.
Другий важливий момент — це те, що в офіційній історіографії взагалі не згадується, що він був начальником Генерального штабу армії УНР, наголошує Юзич.
– Цей факт незаперечний, адже навіть поляки, які судили Мельника у 1924 році за діяльність в Українській військовій організації, поки Коновалець перебував за кордоном, зафіксували це. Тобто, в обвинувальному акті це стверджено, і є документи, де Мельник підписується як начальник Генерального штабу армії УНР. Він певний період очолював цю посаду, і важливо підкреслювати, що це не просто один із сотень полковників, а людина, яка брала активну участь у Визвольній війні за Незалежність України, починаючи з 1914 року. Андрій Мельник був одним із перших добровольців першої сотні січових стрільців у Львові, де командував взводом, а потім сотнею. Під час боїв він потрапив до московського полону і провів там кілька років (на території сучасної Волгоградської області). Там, перебуваючи в полоні разом із Коновальцем та іншими, вони готувалися до визволення України: перекладали військові статути та вивчали їх, розробляли, наприклад, стройовий статут, бо розуміли, що рано чи пізно настане революція. Коли вона сталася, почали нелегально пересуватися: Мельник організував досить велику групу, близько десяти людей, і вони фактично втекли з полону. Вони зимою крізь степи вибралися, і за допомогою українців, які проживали в місцевих поселеннях, змогли дістатися Києва. Тут вони почали формувати Київських січових стрільців, і Мельник був членом Стрілецької ради, найближчим сподвижником Коновальця. Тому не дивно, що коли Коновалець виїжджав за кордон як командир УВО, він залишив Мельника як свого заступника в країні, адже Мельник до того був і начальником штабу корпусу січових стрільців. І це також генеральська посада, — підкреслює Юрій Юзич важливі факти для розуміння ваги постаті Андрія Мельника.
Він розповідає, що в міжвоєнний період Андрій Мельник відбув чотирирічне ув’язнення у польській в’язниці.
– Причому не просто відсидів у тюрмі, а поляки призначили йому суворий режим із так званим твердим ложем — тобто чотири роки він спав на голих дошках без матраца. Після тюрми виникла така ситуація, що ті, хто відбув ув’язнення, в українському підпіллі були деконспіровані, до них була особлива увага поліції, і їм було важко виконувати підпільні завдання. Тому він виконував роль «довіреної особи». За благословенням митрополита Андрея Шептицького Мельник очолив молодіжну організацію «Молоді орли», яка створювалася пластунами після заборони Пласту польською владою. Це була досить велика на той час організація, яка проводила молодіжні табори і фактично була протопластовою структурою.
У 1938 році, коли вбили Коновальця, Мельник із дружиною виїхали за кордон, де продовжили справу, розпочату разом із Коновальцем, але вже Мельник безпосередньо вів цю організаційну роботу самостійно.
– Важливо, — наголошує Юзич, — що Мельник був одним із тих, хто вважав, що різні українські політичні середовища потребують об’єднання. Він значною мірою сприяв тому, що був створений Світовий конгрес вільних українців, де зараз слово «вільних» випало, і він функціонує як Світовий конгрес українців, що дуже активно працює, допомагає Україні, блокує і бойкотує російські дії, акумулює кошти та займається адвокацією України у світі. Мельник безпосередньо до цього долучився. Він забезпечив не просто створення конгресу, а максимальне згуртування різних середовищ. У нас досі існує радянський наратив про розкол ОУН Бандери і Мельника, але є фотографії, де на акції до двадцятиліття загибелі Коновальця — і Бандера, і Мельник разом йдуть на вшанування. Вони разом, обидві організації, створили оргкомітет цього заходу та підготували спільну редакційну групу, яка видала найбільше на сьогодні об’ємне видання «Євген Коновалець та його життя». Тобто, попри те, що політичні погляди фактично різнилися, стратегічно існувало розуміння, що українці мають бути єдиними, і Мельник присвячував цьому багато часу, — акцентує Юзич.
ПЕРША ЛЕДІ ОУН: ХТО ТАКА СОФІЯ МЕЛЬНИК?
Разом із полковником в Україну повернули й останки його дружини Софії Мельник (Федак).
– Важливо усвідомлювати, що вона була пластункою, борчинею, фінансисткою, яка пройшла нацистський концтабір, прожила довге життя і дочекалася відродження України у 1990 році, — пояснює вагу цієї історичної постаті Юрій Юзич.
Софія народилася 30 жовтня 1901 року у Львові в родині відомого українського адвоката Степана Федака. Її родина була глибоко залучена до визвольного руху: у 1921 році батько очолював українське самоврядування у Львові, рідний брат вчинив замах на Юзефа Пілсудського, а старша сестра Ольга стала дружиною Євгена Коновальця.
– Здобуваючи економічну освіту у Віденській торговельній академії, Софія брала участь у створенні першого осередку Пласту в Австрії та належала до віденської пластової чети. Офіційну пластову присягу склала 23 вересня 1923 року вже після повернення до Львова. Вона працювала в Ревізійному союзі українських кооперативів, безпосередньо сприяючи розбудові тогочасного «українського економічного дива» в Галичині. У Львові Софія стала нареченою Андрія Мельника. Коли навесні 1924 року його засудили до 4 років важкої тюрми як очільника УВО (поляки проігнорували навіть те, що він був Начальником Генштабу союзної їм Армії УНР), Софія віддано підтримувала майбутнього чоловіка. Вони одружилися одразу після його звільнення — 28 лютого 1929 року в каплиці Духовної семінарії у Львові, — розповідає Юрій Юзич.
Він наголошує, що, як і рідній сестрі Ользі, Софії судилося стати першою леді визвольного руху.
– Після вбивства Коновальця у 1938 році подружжя виїхало за кордон, де Андрій Мельник очолив ОУН. У 1944 році Софію разом із чоловіком інтернували нацисти до концтабору Заксенгаузен. Після війни вони осіли в Люксембурзі. Там Софія працювала у банківській сфері до виходу на пенсію. Вдень вона була на роботі, а вечорами за друкарською машинкою допомагала чоловікові керувати світовою мережею ОУН та фіксувати матеріали з історії націоналістичного руху. До речі, сам Андрій Мельник (як і Степан Бандера) був великим прихильником Пласту і надсилав офіційне привітання на Перший пластовий конгрес у Баварії 1948 року.
Андрій Мельник помер у 1964 році. Софія особисто подбала про його поховання — мистецький надгробок на їхній могилі створив видатний український скульптор Григорій Крук, і його також буде перевезено в Україну. Вона померла на 89-му році життя, 31 липня 1990 року. Досі дослідники мали лише кілька її світлин низької якості, але тепер настав час, коли разом із чоловіком ця видатна жінка займе своє належне місце в Українському Національному Пантеоні.
ВІДПОВІДІ СКЕПТИКАМ: ЧОМУ ЗАРАЗ І ЧИ НА ЧАСІ?
Навколо перепоховання Мельника з дружиною в Україні вже точаться численні дискусії в соцмережах. На питання, які виникають у громадян, публічно відповів директор Інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров, розписавши свої відповіді скептикам по пунктах:
«1. Чому зараз? 35 років Незалежності — це занадто рано? Цей процес мав би розпочатися з отриманням Незалежності.
2. Якщо Росія знищить? Могили наших героїв не захищені і за кордоном.
3. За кордоном вони будуть збережені, а в Україні війна. Кому вони будуть потрібні за кордоном, якщо (не дай Бог) ми не захистимо їх в Україні? Україна зараз воює за існування не тільки Держави, а й самої Державності.
4. Чи це одноразова акція? Ні, не одноразова. Це початок великої програми з повернення наших героїв. Зокрема, багато могил перебувають у загрозливому стані. Нагадаю, у 2017 році ми ледь не втратили Олександра Олеся.
5. Слід повертати тіла наших загиблих у цій війні. Чудово розумію цей біль, але це не протиставні ситуації. Повертати слід усіх.
6. Україна воює, є нагальніші справи. Так, у нашої Держави багато викликів. Але згадайте, чому Україна воює? Чи не тому, що слід було з першого дня незалежності відновлювати ідентичність? І що не Ленін створив Україну.
7. Це перше перепоховання? Ні, не вперше, багато років тому такі процеси починалися, але припинилися. Інститут готує інформацію про інші поховання.
8. Що далі? А далі — створення Національного Пантеону.
Юрій Юзич, який також входить до робочої групи щодо створення Національного Пантеону, поділився, що раніше вже були спроби перепоховати Андрія Мельника на Личаківському цвинтарі у Львові — але тоді не вдалося.
– Тоді людям, які цим займалися, повідомили, що могила перебуває під захистом безпосередньо князя Люксембургу, бо Мельник був другом правлячої королівської родини Люксембургу. Зараз було офіційне звернення української влади, і окремо було забезпечено лист подяки Президента Володимира Зеленського керівникам Люксембургу за те, що вони опікувалися могилою і допомагали її зберегти. За життя Мельника влада Люксембургу дбала також про те, щоб він не відчував незручностей і щоб на нього не вчинили напад російські спецслужби.
ВОНИ ВСІ ЧЕКАЮТЬ СВОГО ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ
Щодо важливості перепоховання Мельника зараз, — каже Юрій Юзич, — символічно те, що ми нарешті це почали робити, і це значною мірою безпосередня ініціатива Кирила Буданова. З його залученням до цього процесу все почалося, він особисто опікувався справою і надавав ресурси для перепоховання Андрія Мельника. Очевидно, це відбувається під патронатом Президента, він у курсі і підтримує. Раніше було багато різних ініціатив, але справа з місця не зрушувалася. Зараз ми не просто наблизилися, а подолали точку неповернення і перейшли до дії: є реальні зусилля, змінюються закони, розробляється законодавство і готується постанова уряду про Національний пантеон, де буде зафіксовано місце і вирішено технічні деталі. Розробляється концепція пантеону, щоб уникнути проблем, як із Національним цвинтарем. Щодо місця — дискусій немає, його буде оголошено незабаром офіційно.
Юрій Юзич також розповів, що наразі робоча група займається трьома паралельними напрямками: перше — це герої та критерії Пантеону; друге — вояки та ветерани за кордоном, чиї могили будуть перепоховані на Національному цвинтарі; третє — лінія вшанування пам’яті зі стіни на Михайлівському соборі, де мають бути поіменно зазначені всі загиблі в цій війні.
Юзич наголосив, що найбільша концентрація зараз — на створенні пантеону.
– Також активно розглядається питання про обмін із Російською Федерацією: оскільки ми обмінюємося загиблими, так само щодо тих, хто похований там, є особи, які цікавлять Росію тут, в Україні, і вони б хотіли їх забрати. А в нас є діячі, як-от Петро Дорошенко, який похований під Москвою, і йому немає чого там робити, його місце — в Національному пантеоні. Усі ці люди чекають свого часу та повернення, — каже він.
ПОВЕРНЕННЯ ГЕРОЇВ — ЦЕ ЗАВЕРШЕННЯ НЕВИКОНАНОЇ СПРАВИ ХХ СТОЛІТТЯ
– Нинішня наша боротьба за незалежність значною мірою пов’язана з незавершеною справою Перших і Других визвольних змагань, — коментує подію історик, офіцер хорунжої служби другого корпусу НГУ «Хартія» Вахтанг Кіпіані. — Тобто те, що відбувалося у XX столітті, у 1918-21 роках, а потім у роки Другої світової війни, на жаль, не було завершене, але водночас стало фундаментом фактично для символіки, для героїки, для ритуалістики, для меморіалістики всього того, що зараз відбувається. Тобто, в нас підрозділ називається на честь Героїв перших і других визвольних змагань, зокрема соратників того самого Коновальця, Мельника та інших героїв. У нас є шеврони — ті самі тризуби, які носили Петлюра та його козаки. Ну і так далі. Тому я б сказав, що повернення Провідників та героїв в Україну відбувалося спочатку символічно — на рівні назв, імен, плакатів, цитат і так далі, а тепер і фізично, і є важливою частиною загалом мілітарної традиції та усвідомлення нами себе частиною одного війська, — наголошує Кіпіані.
Історик каже, що фактично нинішні військовослужбовці ЗСУ виконують ту саму роботу, що колись армія УНР.
– Ми воюємо з тим самим ворогом, часто навіть на тих самих територіях. У нас у «Хартії» є одна з бригад, яка носить ім’я Петра Болбочана — і ця бригада знаходиться на тій самій Харківщині, яку визволяв колись Болбочан. Тобто фактично, мова йде про те, що тяглість — безсумнівна і очевидна. Тому повернення в Україну праху Мельника є логічним кроком для усвідомлення себе одним військом, однією державою, однією нацією.
Вахтанг Кіпіані каже, що в середовищі військових цю ініціативу держави однозначно схвалюють.
– У моєму колі спілкування всі це вітають і підтримують. Хоча слід зазначити, що, напевно, є багато наших побратимів та посестер, які, в принципі, не знають, хто такий Андрій Мельник і для чого це все. Саме тому їм треба про це розповідати, треба показувати, треба доводити, власним прикладом теж: ось я прочитав книжку, або прочитав статтю, або подивився відео — ділюся з тобою, тоді знання та розуміння буде більше. Бо очевидно, що радянська влада і наша, навіть пострадянська, система освіти не давала достатніх знань про видатних діячів наших попередників. Тому нам слід розуміти, що ці процеси мають відбуватися паралельно з поверненням провідників. Зараз ми не можемо собі дозволити чекати, поки всі в Україні дізнаються, хто такий Мельник — і тільки тоді повертати його додому. Ні! Навіть якщо тільки половина, третина суспільства розуміє, хто такі Коновалець, Мельник, Бандера, Петлюра, Скоропадський, Багряний — ми маємо працювати над їхнім поверненням вже. Решта суспільства хай підтягується в процесі. Ми нікого не залишаємо, але водночас не чекаємо тих, кому досі було байдуже чи руки не доходили.
Фото: Ігор Ткаченко / Укрінформ
Бандера Історія Люксембург Львів ОУН Україна Вояки УНР Ексгумація Закарпаття Словаччина Петлюра Перепоховання Мельник УНР Євген Коновалець Алфьоров Скоропадський Кіпіані УІНП
Джерело: www.ukrinform.ua