Пам’ятник трактору у Берегові на Закарпатті © Закарпатський вісник
Олег Супруненко Галас навколо літературного дебюту британки українського походження Марини Левицької тепер уже мало хто пригадає — як-не-як минуло майже два буремних десятиліття.
«Коротку історію тракторів по-українськи» вперше було опубліковало 2005 року в Британії видавництво Penguin Books, що з 1935-го видає книжки в доступному масовому форматі. Певно, ця обставина й посприяла швидкій популярності «Історії тракторів», яка швидко стала бестселером на батьківщині, а відтак її оперативно переклали трьома десятками європейських мов із неабияким успіхом (так, уже 2006 року вона входила до десятка найпопулярніших книжок у Німеччині).
В Україну ж малоромантична історія стосунків молодої пишнотілої тернополянки Валентини з повоєнним емігрантом вельми поважного віку — інженером Миколою, в якій беруть активну участь дві його вже літні доньки, а також купа сторонніх людей, спочатку прийшла в російському перекладі. Воно й не дивно, що «північний сусід» не проігнорував можливості поширити історію, де українці виступають у непривабливих образах, які не викличуть у наших співвітчизників бажання пишатися чи тим паче наслідувати героїв.
Непривабливість посилили ще й нехитрими філологічними прийомами. Адже авторка, хоч і має виключно українське коріння, народилася 1946 року поза рідною країною — в повоєнній Німеччині, в таборі для біженців. Звідти її батьки перебралися до Британії. Тож мовою володіє хіба що розмовною, а для написання книжок (доволі численних) задовольняється англійською. Чим і скористався російський перекладач Валерій Нугатов (що характерно — харків’янин, принаймні знайомий із нормальною українською), подавши мову героїв максимально карикатурно, в дусі третьосортних гумористичних шоу, з викривленнями й диким суржиком.
Поєднання картинного сюжету а-la «Нерівний шлюб» (36-річна Валентина, протагоністка головної героїні Надії, молодшої доньки 84-річного Миколи, від імені якої ведеться оповідь, — відверта хабалка, готова на все задля отримання омріяного британського громадянства та вдаваного великого спадку, якого в старого інженера в реалі негусто, та й решта героїв не викликає особливих симпатій) із неприхованим мовним знущанням зробили «Історію тракторів» об’єктом численних розгромних статей. Їх і зараз можна знайти в архівах Інтернету. Показовим є, приміром, багатослівний текст Дмитра Дроздовського в часописі «Всесвіт» за 2006 рік із посиланням на іншого суворого критика — Андрія Куркова, який відгукнувся на європейський бестселер словами: «У романі українки Марини Левицької, що у Великобританії — бестселер, співвітчизники письменниці виглядають сміховиськами… Одне слово, премією Вудхауз, здається, відзначили карикатуру на українців!». А сам автор статті у «Всесвіті» (згодом — головний редактор цього журналу) підсумував свій текст словами: «Тож і маємо патологічно брехливу і відверто жахливу «Краткую історію тракторов по-українскі»!».
Таке неприйняття свого «портрету життя української еміграції в Британії» авторка не могла зрозуміти й дивувалася йому, приїжджаючи до України. Справи покращилися, коли з істотним запізненням, аж 2013 року, у видавництві «Темпора» вийшов український переклад «Тракторів». Перекладачем став Олекса Негребецький — ас, відомий насамперед роботами в перекладі кіно, який українізував для нас «Альфа», «Шрека», «Піратів Карибського моря» тощо. Після його опрацювання книжку Левицької в Україні було реабілітовано. Сам пан Негребецький пояснив свою згоду взятися за нетипову для нього роботу так: «Я її не читав до того, як узявся. Російський переклад був тенденційний, з душком — вони це вміють. Трохи наплутала й авторка. Деякі персонажі та сцени занадто фантастичні. Занадто позначився на авторці та, відповідно, персонажах вплив російської культури. Але загалом за стилем книжка ніби українською писана, просто слова англійські».
Щодо сюжету, то він справді може здатися аж надто гротескним, надуманим, «так не буває!». Та життя підкидає сюжети не кращі. Читаючи цей роман, я раптом пригадав історію дещо схожу, хіба що без сексуальної складової, якої в «Історії тракторів» не бракує. Мав нагоду спостерігати останніми роками за схожим на книжкового Миколу літнім українським інженером. Замість книги про трактори він написав історичний трактат про маловідому середньовічну битву за участі українського лицарства (деякі історики заперечують цю битву, інші підтверджують). Донька та онука інженера-історика виїхали за кордон, залишивши старого в притулку й обірвавши з ним зв’язок. Дід не вірив, що таке може бути, й довго та безуспішно набридав поліції, аби вони розшукали його рідних за лінією Інтерполу, — бо якийсь самозваний місцевий мольфар «бачив їхню смерть неподалік кордону». Паралельно працював над книгою мемуарів, у якій цікаві подробиці його реального життя перемішувалися з розлогими цитатами «патріотичної преси», з усім відомими історичними фактами. Під час «ковідоепідемії» старий помер і був похований коштом притулку, причому в труну поклали й весь його інтелектуальний доробок у рукописах…
Власне, взятися за роман мене спонукав радше інтерес до тракторів. Сам я неодноразово звертався в місцевій пресі до історії старовинного трактора «Універсал», який заворожував мене в дитинстві, — він стояв на п’єдесталі біля «Сільгоспхімії», де працював мій батько. Згодом і донині трактор став туристичним об’єктом, частиною фотозони місцевого «Будинку вина» — пощастило, не переплавили в 90-х разом із десятками паровозів та іншої історичної техніки. Сподівався прочитати таку собі «книгу в книзі», та авторка не стала надто заморочуватися й обмежилася кількома сторінками загальної історії сільгосптехніки, наприкінці книжки чесно зазначивши лінки, з яких черпала інформацію. «Історія» ж виявилася радше жіночою прозою, недарма й купив книжку на ОLХ у пані, яка була від неї в захваті.
Зважаючи на те, що 2021 року книгу знов перевидали, ймовірно інтерес до неї не згас. Буде логічним припустити, що навпаки — нині, коли Україна переживає, певно, найбільшу в своїй історії хвилю міграції, причому з відомих причин країну залишають переважно жінки, гротескна історія кінця 90-х привертатиме увагу читачок, хай навіть для того, аби переконатись, як авторка була неправа (або й права).
А колись ображена на українське книговидавництво Марина Левицька може бути задоволена — її творчість після анафеми ранніх 2000-х нині непогано представлена на українському книжковому ринку. Якщо 2007 року її другий роман «Два фургони» (продовження «Тракторів») у перекладі Світлани Пиркало був виданий накладом у 200 примірників, а третій — «Ми всі зроблені з клею» (2009) — залишився непоміченим, то далі справи пішли краще. 2013-го, паралельно з «Історією тракторів», у перекладі Олекси Негребецького вийшов друком її четвертий твір — «Різні домашні тварини: живі й мертві», 2021-го — «Спадщина Любеткіна» й уже 2023-го — «Гарні, погані та трохи дурні».