© Фото надане автором
Валерія Мусхаріна
Світло, дим, музика, костюми, проєктори, рухлива сцена, оркестр, гра кольорів, декорації й танці. По яскраву й «красиву картинку» переважна більшість сучасних глядачів нині йде до українського театру. Цю естетику вщент руйнує психологічна вистава бродвейського драматурга Річарда Нельсона «Тускульські бесіди», що мінімальною кількістю візуальних елементів фокусує увагу на внутрішній сутності жорсткого диктатора в період визначальних історичних подій.
«Марія Стюарт»: нова вистава в театрі ім. Франка в Києві
Світова прем’єра «Тускульських бесід» відбулася в громадському театрі Нью-Йорка ще в березні 2008 року. Певно, на таку роботу майстра вплинула тодішня передвиборча кампанія в Сполучених Штатах із усіма політичними дебатами того часу. Хай там як, українська аудиторія побачила вже свіжу роботу режисера зі столичною командою Театру на Подолі 3 та 4 травня.
Насправді психологізм — не новий стиль для української драматургії. Попри те, що наразі ми все-таки більше тяжіємо до візуальної сценографії, ніж до глибинної розмови. Уважно слухати акторів, котрі виглядають як звичайні люди, набагато складніше, ніж паралельно із цим споглядати численні ефекти та естетичні контексти.
Перші хвилини постановки відразу доводять: актори не формуватимуть «четвертої стіни», а гратимуть у ній. Водночас глядачі сидітимуть поруч: навколо кімнати й обіднього столу, де й відбуватиметься дія. Аудиторія пильно стежить за персонажами на сцені та зблизька спостерігає за кожним рухом і головне — словом. У цьому й полягає надзавдання психологічного театру: коли актори не грають, а випускають героїв із власної душі.
Фото надане автором
Літо напередодні катастрофи
Сюжет розгортається в Тускулі — містечку на албанських пагорбах, де розташовувалися вілли заможних римлян далекого 46 року до н.е. Цезар виграв битву при Мунді проти армії на чолі з сином Помпея. Брут (у виконанні Романа Халаїмова), Кассій (Артем Атаманюк) і Цицерон (Сергій Бойко), котрі були прибічниками Помпея, помилувані Цезарем. Із цього й почалася диктатура Гая Юлія.
Аби максимально залучити глядача, Річард Нельсон обирає камерну сцену театру, яку на початку «збирають» самі ж актори. Одразу стає зрозуміло: постановка — не про яскраві танці, співи й різноманітні ефекти. Вона — про глибоку залученість і психологію розмови, що змушує проникнути в душевний стан і думки персонажів.
Режисер прагнув вивести на сцену звичайних людей, які гратимуть таких самих особистостей із залу й житимуть у тексті, про який говорять. Їхнім костюмам притаманний стиль кежуал (якого дотримується переважна більшість із нас). Усе тому, що одяг, за задумом Нельсона, не має відволікати акторів від тексту, а глядачів — від акторів.
Для чого ще існує заміська вілла? Для розмов, спогадів із дитинства, свіжих пліток, суперечок і, зрештою, планування заколоту. Вистава розкриває психологію вельмож, котрі збираються разом, аби зрозуміти поведінку полководця, консула, а згодом і довічного диктатора Риму Юлія Цезаря. Те, що передувало його трагічному вбивству під час так званих березневих ід (ідами римляни іменували день у середині місяця), закладене в дискусіях тодішньої політичної еліти. Саме на передумови цієї події режисер скеровує фокус постановки.
Ім’я політичного діяча Марка Юнія Брута в масовій свідомості асоціюється з поняттям «зрадник». Цезар сприймав молодого сенатора як сина, бо кохався з його матір’ю Сервілією (її роль виконали в різних складах Катерина Рубашкіна та Марія Рудковська): саме тому беззастережно йому довіряв і пробачив участь у війні на боці ворога. Його брат Гай Кассій Лонгін невдовзі очолюватиме заколот проти Юлія Цезаря разом із Брутом. Вони є головними героями постановки.
Роман Халаімов показав справжнього ідеаліста, який свято вірить у світле майбутнє Римської республіки. Його герой прокидається зранку й думає про мир і державу мрії, незважаючи на поганих керівників. Принципи є для Брута абсолютними — й неважливо, правдиві вони чи ні. Його дружина Порція (у виконанні Даші Малахової та Марії Деменко в різних складах) поділяє цю позицію. Вона є різкою, часом стриманою жінкою, яка ненавиділа Цезаря й підбурювала чоловіка до участі в заколоті.
Кассій має спільний архетип із Порцією: на противагу Бруту, він зневажає Цезаря й наголошує на ненависті Гая Юлія до всієї цивілізації. Кассій навіть більше за Порцію підбурює принципового Брута до змови, адже краще за неї розуміє психологію, життєві цінності й орієнтири свого брата та вправно навертає його до власної ідеї.
Театральна магія з елементами психологічної побудови, яку з іншої частини світу привіз Річард Нельсон, дуже важка й надзвичайна водночас. Його зацікавила не сама історія, а те, як Брут і Кассій дійшли до підлого вбивства очільника імперії.
Фото надане автором
Атмосферність і «тихі» деталі
Сцена є колом зі стільців, тому деякі глядачі буквально сидять поруч із римськими патриціями. Люди — учасники політичної бесіди за обіднім столом. Така атмосфера символізує й наше суспільство під час повномасштабного вторгнення: безперервне обговорення лідерів і ворогів. Період, коли ми хочемо знайти спосіб подолати російську тиранію, так само, як персонажі з Тускули на сцені прагнуть зрозуміти Цезаря (лідера, але вже й ворога водночас).
Цезаря змальовують не великим завойовником, а звичайною егоїстичною людиною. Ба більше, акцентують на його хворобах (приміром, головних болях, через які він не може спати). Тож він постає негативним персонажем, філософією якого є вічна війна. Імператор прагне весь світ перетворити на Рим, а себе вбачає богом.
«Розмовляючи з ним, ти маєш увесь час слідкувати за кожним своїм словом», — каже видатний оратор і наставник Брута Марк Туллій Цицерон (у виконанні Сергія Бойка). Власне, за мотивами його філософських «Тускульських бесід», присвячених Марку Бруту, й поставлено виставу. Однак постановка дуже відрізняється від оригінального твору: драматург Річард Нельсон представляє нам власний погляд на трактат великого оратора.
Цицерон намагається тверезо й подекуди оптимістично сприймати ситуацію. Він поділяє емоції героїв, однак називає горе, злість, траур актами волі. Актор Сергій Бойко майстерно передає внутрішню врівноваженість свого персонажа. Він веде бесіду з героями, намагається зрозуміти їхнє ставлення до імператора. Однак уже не приховує власного розчарування в римській владі: «Я теж люблю нашу націю, я писав для неї закони й виступав у Сенаті, виборюючи її інтереси та життя. Однак зараз я не бачу цього. На місце Цезаря прийде хтось інший…».
Фото надане автором
Що американський твір говорить українському глядачеві?
Режисера цікавлять люди. Він прибирає всі декорації й залишає тільки меблі, показуючи людську природу: проблеми, переживання, пошуки компромісів, маніпуляції одне одним та емоційну напругу. Річард Нельсон залучає до чистої розмови, дає слухати й почути, а також провести паралелі із сьогоденним світом. В інтелектуальному театрі Нельсона треба вміти слухати. Це не шоу з гарною сценографією, а глибинне залучення до розмови.
Фінальні сцени неоднозначні. Цезар пропонує Кассію стати верховним керівником центрального Риму, а Бруту — верховодити всією країною. «І я погодився», — розповідають вони Цицерону. «І ти, Бруте…» — промовляє на це оратор відомою фразою. За мить свіже сільське повітря Тускули, де лунали хіба що плітки з вуст римських вельмож того часу, перетворюється на оду зраді й лицемірству, що в підсумку призведе до одного з найкривавіших убивств в історії.
Ця розмова насправді не лише про Цезаря. Радше, про владу, ескалацію конфлікту, пошуки власного місця під сонцем та шляхів зупинення війни від простих людей, які перебувають у емоційно нестабільному стані. Саме тому вистава так резонує сучасному українському глядачеві.
Спостерігаємо за тим, як герої переживають страх за себе й рідних і турбуються про країну та націю загалом. Вони сідають за стіл, щоби вирішити, як подолати диктатора й уберегти своє майбутнє. Вистава демонструє загальнолюдські цінності, адже майже кожен із нас хоче благополуччя та мирного життя, — тут закладається глибока паралель із нашим сьогоденням.
У Тускулі все стає зрозумілим і спокійним. За відсутності міського галасу тихо готується світовий заколот, що проростає з бажання контролювати лідера. Чи можна вбити людину через бажання зробити державу кращою та зберегти її? Чи може проста людина вплинути на політичну ситуацію? Чи має вона голос урешті-решт? Може, влада скоро її помітить?..
