70-річна Наталія Мартиненко проштовхнула інвалідне крісло з пораненим чоловіком 13 км під звуки дронів та артилерійських обстрілів з Костянтинівки.
Наталія та Федір Мартиненки / © ТСН
Вона везла свого пораненого чоловіка в інвалідному кріслі цілих 13 кілометрів — під безперервні вибухи, прольоти ворожих безпілотників та повз тіла загиблих, яким, на жаль, не вдалося врятуватися.
Ця вражаюча історія евакуації 70-річної подружньої пари з Костянтинівки стала відомою завдяки зусиллям волонтерів. Автомобільний транспорт вже не міг дістатися майже оточеного окупантами міста, тому небезпечний шлях для подружжя довелося прокладати виключно за допомогою телефонного зв’язку.
Про це повідомляється у сюжеті кореспондентки ТСН Олени Гущик.
52 роки спільного життя та фатальний удар міни
ТСН знайомиться з подружжям Мартиненків на ґанку їхнього нового житла під звуки будівельних робіт — робітники якраз встановлюють пандус. Це одне з модульних поселень на Київщині, призначене для тих, хто був змушений покинути свої домівки.
Наталія Мартиненко: «Ось уже три місяці проминуло, трохи вглиб все пішло. Намагаєшся не згадувати, щоб не піднімати ці важкі спогади, але вночі буває так, що ще сниться… І будинок сниться, і це все».
Їхній дім, розташований за понад 700 кілометрів на схід, тепер оточений російськими загарбниками. У Костянтинівці понад пів століття тому Федір та Наталія, одразу після весілля, придбали своє перше житло.
Вони залишалися вдома до останнього: навіть коли минулого літа росіяни зруйнували в місті лікарню, аптеки, відключили електропостачання та зв’язок; навіть коли взимку розбомбили єдиний продуктовий магазин. Щоб знайти хоч якийсь сигнал для телефонного дзвінка, пан Федір мусив залазити на горище до сусіда. Саме там його вперше атакував ворожий дрон. А за кілька днів неподалік впала міна.
Федір Мартиненко: «Вдруге тільки зателефонував, хвіртку зачинив — стовп чорного диму, і нічого не бачу, щось запекло тут. Дим розвіявся, сусід Сергій стоїть навпроти у дворі. Я кажу: “Сергію, я не зрозумів”. А він відповідає: “Що не зрозумів? Що живий залишився?”. Ось після цього я більше з подвір’я не виходив».
Уламок влучив у гомілку. Це поранення, у поєднанні з важкою формою діабету, призвело до того, що нога почала гнити. Вісім років тому хвороба вже забрала у пана Федора іншу ногу. Щоб врятувати єдину кінцівку, пані Наталія щодня промивала рану розчином хлорофіліпту та давала чоловікові по дві пачки знеболювального — це все, що для них змогли знайти військові. Проте цього виявилося недостатньо: гангрена невблаганно прогресувала. Відкладати евакуацію було вже неможливо.
Спроба порятунку, засідка та 13 кілометрів шляху
Наталія знайшла контакти капеланів у соціальних мережах і благала про допомогу.
Вадим Гейко, капелан-доброволець Християнської служби порятунку: «Наталія знайшла мій номер десь у групах і попросила про допомогу. Ми вирішили йти пішки за ними. У нас була група з трьох осіб, але ворожий дрон нас помітив і завдав удару прямо по нашій групі… Один із нас отримав легкі поранення, і ми змушені були відійти. Ми не могли продовжувати евакуацію пішки».
О 05:15 ранку Наталія наважилася вивозити чоловіка самостійно.
Пані Наталія Мартиненко: «Спочатку він казав: “Виходь сама”. А я йому: “Ти що? Сама ні за що не піду і тебе тут одного не залишу!”. Страшно було, чоловік боявся. А ми з ним йшли, я везла його, читала молитви — і “Отче наш”, і вірили, і плакали. Кажу: “Дідусю, ти теж читай!”. І ось ми йшли весь час».
Переправити візок через річку допомогли сусіди, а далі довелося долати 13 кілометрів самотужки.
Вадим Гейко, капелан-доброволець: «Я підбігав до Наталі — вона штовхала візок і кричала: “Я вже не можу!”. Але штовхала, робила крок за кроком і знову кричала: “Я вже не можу!”… Це жінка-герой. Вона вивезла свого чоловіка».
Часу на розмови не було зовсім: над головою знову гудів ворожий БпЛА. Евакуаційна група швидко завантажила подружжя до мікроавтобуса.
Вже у шпиталі Краматорська хірурги чітко констатували: якби запізнилися бодай на день чи два — рятувати вже було б нікого. Федору ампутували другу ногу, і це врятувало йому життя.
Нове житло на Київщині та безмежна вдячність
Будинок у спеціалізованому містечку Хансена на Київщині капелан Вадим знайшов за два тижні, поки подружжя перебувало на лікуванні в лікарні, завдяки розголосу історії в соціальних мережах. Адміністрація містечка одразу відгукнулася і виявила готовність прийняти подружжя.
Коли Федора виписали з лікарні, волонтери доставили подружжя безпосередньо сюди, де їх дуже тепло зустріли.
Наталія Мартиненко: «Тут усе для людей з інвалідністю: це кухня, тут душова з зручними поручнями біля унітазу. Є пральна машина. На дивані чоловік вміщається, навіть розкладати не потрібно. А це нам обід безкоштовно надають — перше в баночках і друге. Ми, поки наші очі не закриються, будемо вдячні волонтерам, пам’ятати їх будемо».
Вадим Гейко, капелан-доброволець: «Ми дружимо. Ми ризикували життям заради них, це частина нашого життя, і сьогодні вони — наші справжні друзі».
Місяць тому сусіди передали подружжю сумну звістку: їхнього рідного будинку на Донеччині більше не існує — його повністю знищили росіяни. Однак, Федір та Наталія залишаються живими — завдяки незламній боротьбі, любові та небайдужості оточуючих.
▶ На YouTube-каналі ТСН можна переглянути за цим посиланням: “Сама не піду і тебе не залишу”! ❤️ 70-річна жінка 13 км рятувала чоловіка на кріслі колісному
Коментарі Сортувати: Нові Старі Популярні Надіслати