Колаборанти під наглядом пробації: власні пояснення та відновлення життя у Харкові 11.08.2026 15:15 Укрінформ
Засуджені працевлаштовані, беруть участь у розвиваючих та патріотичних заходах, а також переживають втрату домівок, як і всі переселенці.
Засуджені згідно з рішенням суду. Вони висловлюють прохання не розголошувати їхні прізвища та приховати обличчя. Одна з жінок одразу додає: «Хоча, зрештою, особи, які знають мене особисто, все одно впізнають, але хай буде так». Їхні історії, здається, доволі схожі: робота в незаконних структурах, створених окупантами, переїзд до обласного центру, згодом розслідування, судовий процес та вирок – і ось спроба розпочати життя з нуля, відмічаючись у призначеного фахівця.
Ми зустрічаємося в центральній частині міста у спекотний день. Четверо моїх співрозмовників – серед інших засуджених, які прибули за викликом Центру пробації. Сьогодні проходить спільний захід з комунальними службами з благоустрою набережної. Робота на благо громади – це один з аспектів соціально-виховної роботи.
Кожен підкреслює, що не переховувався від правоохоронних органів. Про причини співпраці з окупантами, чи шкодують про скоєне та як змінилися стосунки з рідними і знайомими, засуджені розповіли кореспондентці Укрінформу.
ВІКТОРІЯ З ВОУЧАНСЬКА: 37 РОКІВ СЛУЖБИ ТА 10 ДНІВ ПРИБИРАННЯ ПОДВІР’Я
«Звісно, ніхто не очікував війни. Напередодні, як зазвичай, готувалися до робочого дня. Вранці прокинулися – і місто вже окуповане. Було надзвичайно страшно. Намагалися без зайвої потреби не виходити на вулицю», – починає свій розповідь Вікторія, яка отримала вирок суду у 2024 році.
Вона протягом 37 років працювала у газовому господарстві, обіймаючи різні посади.
«Можливо, досі б там працювала, – говорить Вікторія з гіркою посмішкою. – У серпні 2022 року я, виходить, припустилася помилки: з’явилася на роботі за умов окупаційної влади. Ніхто мене не викликав. Просто в місті поширилися чутки, що начебто підприємство відновлює діяльність. До того я просто сиділа вдома – без фінансових надходжень. Ми з чоловіком мешкали у багатоквартирному будинку, не мали власного городу чи запасів їжі. Якби фінансове становище було кращим, то, ймовірно, я б не вийшла на ту роботу».
За її словами, разом з іншими працювала приблизно 10–12 днів.
«Протягом усього цього періоду ми лише прибирали територію та службові приміщення», – наголошує Вікторія.
Після визволення Вовчанська почалися обстріли, тому жінка разом із родиною зрештою виїхала до Харкова та винаймає житло у знайомих.
Про кримінальне провадження вона дізналася вже перебуваючи в обласному центрі.
«Мені зателефонували, викликали до слідчого, згодом оголосили підозру, потім вирок. Мені заборонено протягом десяти років обіймати посади в органах державної влади та місцевого самоврядування. Кожні три місяці я відмічаюся в Центрі пробації. Наразі все гаразд. Спеціалісти ставляться до мене добре, все роз’яснюють», – розповідає жінка.
На запитання про відповідність покарання її діям, обґрунтованість звинувачень та сам судовий процес відповідати не бажає.
Лише зазначає: «Так склалося… Нічого вже не змінити. Буду відбувати своє покарання. Я тут, нікуди не виїжджаю. Житимемо далі».
Деякі її колишні колеги також отримали вироки.
Нині жінка займається підготовкою документів для оформлення пенсії.
«Сподіваємося на краще… Додому вже не повернемося – нашого міста практично не існує. Підтримую зв’язок із колишніми сусідами. Кожного разу, розмовляючи телефоном, ми плачемо. Адже одне питання постійно в голові: що буде далі? Сподіваємося на Перемогу, щоб хоч настала тиша. Бо кожного дня були під обстрілами – і тоді, і зараз».
ТЕТЯНА З КУП’ЯНЩИНИ: ВІДКРИТТЯ ШКІЛ ЗА УМОВ ОКУПАЦІЇ
Тетяна родом з одного із сіл Куп’янського району. Працювала вчителькою, потім протягом 13 років – вихователькою у дитячому садку, а за рік до повномасштабного вторгнення влаштувалася до відділу освіти своєї громади на посаду головного спеціаліста. Згадує: останню офіційну заробітну плату отримала у квітні 2022 року. Надалі доходів не мала, а ціни на окупованих територіях значно зросли. Для виїзду з окупації також потрібна була значна сума, наголошує жінка.
«Сестра мого чоловіка, яка допомагала людям виїжджати, зникла безвісти. Вона працювала водієм таксі, підірвалася у травні (2022 року, – ред.) десь біля Шевченкового (селище в Куп’янському районі, – ред.). Її батьки здавали ДНК, досі немає жодної інформації. Тож як можна було кудись їхати? Не було коштів на виїзд, і ще й страшно після такого – чи проїдеш по тій дорозі, чи ні», – пояснює Тетяна.
Зрештою вона прийняла рішення вийти на роботу.
«Я не отримувала жодних виплат, батьки – пенсіонери, пенсії видавалися через Укрпошту, це припинилося. Все. Це було вимушено (співпраця, – ред.), тому що потрібно було мати кошти для життя. Так, ми отримали заробітну плату в рублях. Знаєте, у нас була така фраза: «Хай краще заплатять людям, ніж витратять ці кошти на зброю». Ви прийшли – ми вас не запрошували. Ми не просили наших (військових) залишати нас… А потім звинувачувати… Справу про колабораціонізм відкрито у 2024 році. Я нікуди не виїжджала, не ховалася, номер телефону не змінювала», – говорить Тетяна.
Два роки тому їй було оголошено вирок, згідно з яким заборонено обіймати посади в органах влади та місцевого самоврядування протягом 13 років.
Тетяна демонструє своє зруйноване село
«Я ж цілий головний спеціаліст – ви серйозно! – іронізує жінка. – Так, є факт (колабораційної діяльності, – ред.). А скажіть – які були наслідки? Кому я завдала шкоди? Ми ж нічого не робили. Працювали з документами. Бази даних – та до них був доступ і без нас (працівників відділу освіти, – ред.). Ну, вибачте, батьки відводили дітей до школи, бо 1 вересня, бо треба вчитися. А питання – хто навчатиме? Російські вчителі? То краще хай навчають наші, які знають батьків і дітей».
У відділі освіти, створеному окупаційною «тимчасовою адміністрацією Харківської області», що базувалася в Куп’янську, Тетяна працювала менше двох місяців. За цей час українські вчителі їздили на «навчання» на територію Росії.
«Все робилося для формальності, суцільна показуха. Мовляв, «ми зробили». Але що вони зробили? Все на українській базі. А те «перенавчання»… Так, наші вчителі їздили. Російські колеги так само були здивовані тим, що відбувалося», – каже Тетяна.
У фахівця з пробації вона відмічається раз на три місяці та повністю змінила сферу діяльності.
«Мешкаємо у родичів чоловіка, хоча б не платимо за оренду. Працюю в кондитерському цеху. Колектив чудовий. Не приховую, що я – умовно колаборант, я нікого не вбила, нікого не зрадила – абсолютно! Так, мені потрібно було виживати. І всі – і дівчата на роботі, і в прокуратурі, і в центрі пробації – ставляться з розумінням. Це життя, людина опинилася в такій ситуації. Жахливі образи я прочитала лише в одному куп’янському телеграм-каналі. На мене вилили бруд, на інших. Це робить якась дуже-дуже негідна людина», – обурюється Тетяна.
Жінка наголошує: понад усе хоче додому, але від її будинку залишилася лише купа цегли.
«Це лівий берег Осколу. Все зруйновано. А я думками – там: от сьогодні робила б це, а завтра – те…», – зітхає Тетяна.
ВІТАЛІЙ З КУП’ЯНСЬКА: ОТРИМАВ «ПОСАДУ» У ВІДДІЛІ ЕКОЛОГІЇ
У перші місяці окупації в Куп’янську нічого не функціонувало.
«Добути їжу – це проблема. Для мешканців багатоповерхівок, які не мають підвалів, городів та запасів, – це ще більша проблема. Наприкінці травня почали відкривати магазини. Але ціни були захмарні! А ще окупаційна влада вирішила перевести всі розрахунки на рублі, яких ні в кого не було. З’являлися спекулянти, які обмінювали гривні на рублі за надзвичайно високим курсом, люди, які знімали готівку з карток за відсоток, що сягав 30%», – згадує Віталій.
Крім того, у місті були відсутні електропостачання та водопостачання. Мешканці багатоповерхівок готували їжу біля під’їздів та облаштували туалети на подвір’ях.
«Ми занурилися в кам’яний вік… Повний жах. І кінця йому не було видно. Зв’язку із зовнішнім світом не мали. Люди були роздратовані – кожен на кожного. І це, вважаю, нормальна реакція. Коли тебе заганяють у такі рамки, і ти не можеш нічого вдіяти – це впливає», – пояснює чоловік.
Наприкінці липня 2022 року, прочитавши оголошення на будівлі міської ради, він пішов влаштовуватися на роботу.
«Все було на словах, хоча СБУ стверджує, що моя заява на працевлаштування існує, я її не бачив. Мені сказали: є така робота. І я погодився. Бо грошей не було ні на продукти, ні на ліки для дитини», – розповідає Віталій.
Які саме посадові обов’язки він виконував, чітко сказати не може.
«Вони самі не розуміли, що робити, понабирали людей – а далі? Спочатку дали мені для ознайомлення Кодекс України про адміністративні правопорушення, потім – земельний кодекс, кримінальний. Оце мав – три книги. Прийшов, відсидів день до вечора. У міській раді було світло, у будинках – ні», – описує свою роботу на окупантів Віталій.
Вона тривала місяць – Сили оборони звільнили Куп’янськ. Коли почалися обстріли, він одразу виїхав із родиною до Харкова, зареєструвався як ВПО і за тиждень знайшов нову роботу, на якій працює вже три роки. Згодом мені зателефонував слідчий, я пішов на угоду з прокуратурою про визнання вини, тому суд відбувся за спрощеною процедурою.
«Чи є друзі, які змінили ставлення до тебе через роботу на окупантів?» – запитую.
«Звісно, – розмірковує він. – Рідний брат. Ми й так не дуже добре спілкувалися з ним, а тепер він взагалі від мене відвернувся. Коли мені була потрібна допомога – ось нещодавно – він не допоміг. На роботі не всі знають, що я маю судимість за такою статтею. Ставлення різне, я це приймаю. Хтось ставиться з розумінням, хтось…»
На запитання, чи шкодує про свій вчинок, чи міг знайти інший вихід, відповідає: «Якби в мене було справжнє бажання з ними співпрацювати, я б пішов одразу. А так – ми чекали, і дуже довго чекали (на звільнення, – ред.). Ми не знали, до чого готуватися. Літо минало, попереду – зима. Я батько, чоловік, відповідальний за родину. Потрібно було щось робити. Я розумів, що, можливо, будуть наслідки».
ЛЮДМИЛА З КУП’ЯНЩИНИ: «СТАРОСТА, ЯКА СТАЛА ЗАВГОСПОМ»
Людмила була старостою в одному з населених пунктів Куп’янського району. За її словами, написала заяву про звільнення з посади, однак згодом стала «завгоспом» у своєму селі.
«За тих умов ти не розумієш – а як правильно вчинити? Магазини, аптеки зачинені. Люди в шоці, у стресі, ліків немає, банкомати не працювали. Люди приходили і казали: не залишай нас. Інтернету не було, телебачення теж», – починає розповідь Людмила.
За її словами, до їхнього населеного пункту російські військові зайшли 3 березня. Того дня вона та ще кілька осіб прийшли до школи, щоб роздати жителям м’ясо.
«Місцевий фермер надав допомогу, хоча, будемо відверті, на той момент ще не було сильного голоду. Ми зібралися в школі, чекали на машину зі свиньми, щоб обробити їх і працювати з м’ясом на кухні. І в цей час – рух, техніка. Ми зрозуміли, що це не наші. Вони заїхали, оточили нас, кричать: «Здавайтеся!» Запитали, хто тут старший. Відповіла, що я, бо зібрала біля себе людей і відповідальна за них. На мене навели автомат. Окупація – це просто жах, нікому такого не бажаю», – говорить Людмила.
За її словами, вона практично не мала справ із російськими загарбниками.
«Пекли хліб, роздавали олію, яку надавав фермер. З усіма питаннями люди зверталися… Зокрема, коли хтось помирає, а в перші місяці нічого не працювало, а треба поховати. Ми не розуміли, як нам зафіксувати смерть, щоб потім, коли нас звільнять, все ж таки родичі отримали свідоцтво про смерть. Фіксували на телефон, рукописно… Хто це мав робити? Я вважаю, що всебічно допомагала людям. Майже місяць після звільнення фактично не було жодної влади, і знову люди зверталися до мене», – каже колишня староста.
Наголошує: люди, які щиро раділи приходу окупантів, виїхали разом із ними. Так, зокрема, вчинив голова громади, до якої входить село Людмили.
Після деокупації вона повернула на місця в приміщенні старостату стенди з українською символікою та прапори.
«Ми сховали все це у гаражі, де колись була техніка сільради. У оглядову яму склали та прикрили різним мотлохом», – пояснює Людмила.
Ще розповідає, як від неї відвернулися сусіди.
«Було страшно, ми трималися разом: вони ночувати приходили в наш будинок. А тут настала деокупація – і вони перестали спілкуватися. До них прийшла СБУ. Пішло багато наклепів. Мабуть, вони хвилювалися за себе, що для них теж будуть якісь наслідки. Потім сусіди нацьковували на мене військових. Але наші хлопці самі розібралися, хто є хто. Я допомагала чим могла, прала, готувала, не приховувала про себе нічого, і ми чудово порозумілися», – зауважує жінка.
Вирок їй було оголошено у січні 2024 року. До того частина жителів села зібрала підписи під зверненням до ОВА, щоб повернути її на посаду, стверджує Людмила. Покази проти неї на суді надавав, зокрема, чинний староста.
«Він був учителем. До нього прийшли окупанти, забрали на підвал, це з його слів. Через день він з’явився і почав агітувати, щоб знищували українські прапори, щоб прибрали книжки, надавали інформацію про людей, у яких є зброя. До мене, до речі, окупанти не зверталися за такими даними. А його – не знаю – чи залякали, що він почав говорити всяку нісенітницю… На суді від нього була відверта брехня про мене. Свідчили його спільники і ще завідувач клубу… Щодо законодавства: якщо працювала, то що ж… А емоції – наче як несправедливо. Коли ти допомагаєш людям – це погано. А коли не допомагаєш – мабуть, добре? Але я дуже вдячна тим людям, які мене підтримували», – розповідає жінка.
Нині Людмила мешкає у Харкові з 88-річною матір’ю у квартирі родичів.
«Це житло двоюрідного племінника. На сьогодні його доля невідома, безвісти зниклий на фронті вже півтора року», – зі зривом на сльози говорить Людмила.
Після переїзду вона стала на облік у Центрі зайнятості, але одразу знайти роботу не вдалося.
«Воно ж уже і вік у мене такий… І в якийсь момент я вирішила звернутися до мера Харкова. Написала в соцмережах повідомлення – і буквально за день мені передзвонили. Якісь посади обіймати мені заборонено протягом десяти років. Тепер працюю майстром дільниці на комунальному підприємстві. Недалеко від дому. Це дуже зручно, бо за потреби можу провідати маму чи зайти на обід. Колектив гарний, і я дуже вдячна за розуміння. Усі знають мою історію», – каже Людмила.
БЕЗ УПЕРЕДЖЕНОГО СТАВЛЕННЯ
У Харківській області на обліку Державного центру пробації перебуває понад 4 тисячі осіб, з них більше ніж 500 – засуджені за злочини проти основ національної безпеки, – повідомив Укрінформу начальник Харківської філії Державного центру пробації Артем Мошіц.
Артем Мошіц
«Ми займаємося покараннями, які не передбачають позбавлення волі. До них належать, зокрема, звільнення від відбування покарання з випробувальним терміном, громадські роботи, штрафи, заборона займатися певною діяльністю чи обіймати певні посади, – розповідає Мошіц. – Здебільшого такі покарання призначають за злочини, вчинені вперше, та злочини, які, за рішенням суду, не мали якихось вагомих наслідків».
Засуджених називають суб’єктами – так визначено у нормативно-правовій базі. Співробітники центру мають не лише контролювати їх, а й підтримувати, мотивувати до змін, допомагати з вирішенням проблем.
«Один із головних напрямів нашої діяльності – це соціалізація через працю. Ми сприяємо працевлаштуванню відповідно до навичок, освіти. Активно взаємодіємо з Центром зайнятості. Допомагаємо людям зорієнтуватися, надаємо консультації, скеровуємо на курси підвищення кваліфікації, навчання. Ще один напрям – соціально-виховна робота. Захід із благоустрою, організований за підтримки Харківської міської ради, який ви відвідали, – один із варіантів цієї роботи. Ми запропонували суб’єктам взяти участь. Це все обговорюється, бо хтось цього дня працює, хтось має сімейні проблеми. Історії людей різні. У нас є засуджені, які тепер дуже активно займаються волонтерством, допомагають війську», – каже Мошіц.
Суб’єкти періодично мають з’являтися до свого фахівця у відділ пробації.
«Наші співробітники складають оцінку ризиків вчинення повторного кримінального правопорушення, виявляють криміногенні потреби суб’єкта, що можуть впливати на ризик повторного правопорушення, і, розуміючи їх, планують, які саме заходи необхідні. Відповідно до рішення суду та з урахуванням усіх ризиків вирішується, коли людина повинна приходити до нас для проведення соціально-виховної роботи – раз на місяць, двічі на місяць чи навіть чотири рази на місяць», – пояснює керівник філії.
За його словами, також фахівці визначають, чи потрібні суб’єкту заходи патріотичного виховання та психологічна підтримка.
«Нам у цьому допомагали і допомагають партнерські організації. Крім того, на базі нашої філії створено відділ психологічної допомоги, і ми активно набираємо кадри, тож невдовзі матимемо власних фахівців», – зазначає Мошіц.
Співпраця з Центром пробації – вже звична справа для комунальних підприємств Харкова. Організовуючи спільні заходи, комунальники не цікавляться статтями Кримінального кодексу та історіями засуджених. Просто виконують звичну для себе роботу та показують «новачкам», як і що робити.
«Ми розуміємо, що людям треба допомогти, підтримати їх, ми не ставимося упереджено», – наголошує речниця КП «Шляхрембуд» Олена Мінакова.
Цього дня суб’єкти разом із комунальниками обкопували дерева та обрізали кущі – їм показали, як правильно користуватися секаторами, а також поливали клумби.
«Зазвичай фізична праця допомагає – і подумати, і відволіктися. І коли ти робиш якусь спільну справу, на користь усім, робиш гарні речі для комфорту – чи це облаштування, чи підтримка стану певного простору – це налаштовує на позитив, допомагає відчувати себе частиною суспільства», – вважає Мінакова.
Фото авторки та Харківської філії Державного центру пробації
Суд Колаборант Війна Вирок
Джерело: www.ukrinform.ua