Головна артистка Національної опери України Марія Левицька каже, що ідеальним подарунком на день народження для неї був би день, вільний від турбот. З цієї особливої нагоди постановку «Макбет» — одну з її найдорожчих робіт — покажуть у її улюбленому театрі.
З початком повномасштабного вторгнення Марія Сергіївна виїхала з Києва, пробувши кілька місяців. Вона просто не витримала розлуки зі своїм містом і творчим віддушиною, яка живить її пристрасть. З поновленням театрального сезону 2022 Левицька вже була зайнята розробкою нових костюмів. Водночас, повернувшись вдома, на шістнадцятому поверсі своєї київської квартири, вона відобразила на своїх картинах карколомні образи війни.
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Марія Левицька розповіла про свій складний досвід, джерела свого натхнення та своє найголовніше прагнення.
«Я рубав дрова, топив піч і писав, писав»
— Маріє Сергіївно, як вам вдається серед сум’яття, що вас оточує, зберегти таку стійкість і прагнення до творчості?
ВІДЕО ДНЯ
— Немає сили духу. Я займаюся «злим» малюванням, іноді по 12 годин на день. Я взявся за новий проект і постійно жонглюю двома щітками «в зубах». Нещодавно у Великому залі Національної академії мистецтв України відбулося урочисте відкриття виставки моїх робіт, присвячених в’язням «Азовсталі».
Не обійшлася й моя «улюблена» тема: трупи ворогів, буряти з розтрощеними черепами. Вони потрапили на моє полотно в перші дні Великої війни, коли почалися перебої з електроенергією, навколо панував хаос, а Спілка художників оголосила Різдвяну виставку. Я створив твір під назвою «Різдвяна ніч» — про бурятів, які назавжди залишилися на нашій землі. Саме в той період мистецтво стало моїм порятунком. Я перелив на полотно всі жахи навколишнього світу.
РЕКЛАМА
— До Великої війни ви коли-небудь переживали такі глибокі емоції?
— Ні, я ніколи не відчував, що така темрява охопила мою душу. Перед Великою війною ми зіткнулися з коронавірусною кризою. Тоді я багато малював. Ми всі сиділи вдома, і я поставив собі за мету створити копії. Два тижні я старанно малювала, поки син не приїхав забирати мене в село. Я жив один у нашому старому будинку на околиці. Пам'ятаю, було дуже холодно. Рубав дрова, топив піч і писав, писав. То були гарні квіти. Я залишався в селі все літо. А через півроку почалася Велика війна.
«Творчість допомагала мені вистояти, — зізнається Марія Левицька РЕКЛАМА
— Ви з родиною сина їздили до Праги…
— Цей досвід ледь не звів мене з розуму. Ким я був у тому місці? Кому я була потрібна? Ми жили в квартирі двох чудових хлопців, один художник. Навколо нас були великі картини, відповідні темам того часу. Депресія була неперевершеною! Я надіслав близько п’ятдесяти листів до театрів по всій Європі — відповів лише невеликий театр у Брно, пояснивши, що всі контракти мають укладені на кілька років вперед. Тоді я знову почав малювати. Це стало моїм особистим притулком, оскільки відчуття непотрібності залишалося. Влітку, коли Національна опера України відновила свою діяльність, я з радістю відчув себе знову потрібним.
«Під оперою стояли кіоски з портретами Гітлера та прапорами»
— Ваші батьки пережили війну; вони колись обговорювали той період?
— На початку війни їм було лише 12 і 14 років. Батько і мати вільно володіли німецькою, як рідна мова. До війни у кожного були приватні вчителі. Крім того, моя мама відвідувала німецьку школу, де все навчання велося цією мовою. Пізніше вона написала книгу про ті часи. Вона розповіла, як під оперним театром стояли кіоски з портретами Гітлера та прапорами. Мама згадувала, як там вишикувалася найдовша черга, де хтось кричав: не давай дві штуки в одні руки. Згодом її врятував викладач Костирко з художньої школи. Він організував майстер-клас з малювання цифр на велосипедах і взяв кількох хлопців з класу, в тому числі мою маму. Вони отримали «охоронні грамоти», які захищали їх від набігів.
«Коли влітку 2022 року Національна опера України відновила роботу, я відчув щастя знову бути потрібним», – каже артист РЕКЛАМА
— Ви походите з родини київських інтелігентів. Ваша прабабуся була видатною кіноактрисою.
— Так, працювала на кіностудії. Діяла і післявоєнна. Вона поділилася зі мною багатьма театральними історіями. Саме її вплив розпалив мою любов до лялькового театру і привів мене до творчості. Я ніколи не думала стати актрисою. Проте мене більше тягнули до хлопчачих ігор. У нашій квартирі ми з друзями відтворювали бої з «Трьох мушкетерів»! Ми жили в старому будинку в самому центрі Києва на вулиці Чкалова. На жаль, цієї структури вже немає. Проте сусідній, схожий на замок, залишився. До речі, саме там, на терасі цього замку, я закурив свою першу сигарету. У дев'ятому класі.
— І відтоді…
— Я ніколи не кидав палити. Я не був зразковим студентом; мій результат був середнім, і я не вселяв особливих надій. Пригадую, через багато років я вже був лауреатом державної премії, і одного разу побував на кафедрі батька — він був відомий фізик. Одна з його секретарок запитала мого тата: «Пам'ятаєш, ти казав, що з Маші нічого не буде?» Він виглядав досить збентеженим. І все ж я процвітав завдяки досить сильним характерам як батька, так і матері. і,
