Журналістка програми «Факти» (ICTV) Ольга Чайко разом з оператором Володимиром Коваленко стали одними з тих, хто побував на Курщині та у Суджі, побачивши на власні очі те, що відбувається на російській території, куди зайшли українські військові. Ольга каже, що найбільше її вразили власні почуття, адже вона намагалася розмовляти з тими, хто давно вже отруєний російською пропагандою.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Ольга Чайко згадала свої враження від Суджі, місцевих магазинів та жителів, які лякаються говорити про путіна.
«Пересуватися треба було дуже швидко і тільки у броньованому авто»
– Першою до Курської області серед українських журналістів потрапила Наталка Нагорна, — розповіла Ольга. — Звичайно, всі ми хотіли бути там. І коли мені подзвонила під вечір керівниця інформаційної служби ICTV Олена Фроляк з питанням: «Ти хочеш?», звісно, я відповіла: «Так». Поїздка була організована Міністерством оборони України. Нас було декілька журналістів, у тому числі — і з іноземних агенцій. Ми доїхали до Сумської області, потім нас пересадили у броньовані машини, і ми поїхали у напрямку Суджі.
ВІДЕО ДНЯ
Журналістка програми «Факти» (ICTV) Ольга Чайко та оператор Володимир Коваленко
— Чи були якісь загальні правила?
— Обовʼязково мати бронежилет і каску. Аптечку — адже це зона бойових дій. Пересуватися треба було дуже швидко і тільки у броньованому авто. Весь час ми чули звуки вибухів, все поряд — ти, навіть, не можеш зрозуміти — це «вихід» чи «прихід».
— Було страшно?
— Коли їдеш на лінію бойового зіткнення, завжди є хвилювання. Але журналістська цікавість переважає. Просто ті, хто сильно бояться, не їздять. А коли вже потрапляєш на місце, думаєш більше про те, як швидше все зняти, ніж про безпеку. Я регулярно їжджу робити репортажі до Херсону, тому знаю перші правила — триматися ближче до будинків, не виходити на відкриту місцевість. У нас у всіх вже був якийсь досвід.
Читайте також: «Після поранення мій чоловік жив на знеболювальних, і невідомо, як він обходиться без них у полоні», — дружина Героя України Віктора Івчука
— Але це ж не була звичайна поїздка на фронт… Що вас найбільше цікавило?
— Статус цих територій зараз незрозумілий. Ми зараз розширюємо зону безпеки саме для України. Було цікаво подивитися на власні очі, як все відбувається. Я памʼятаю, як у Гостомелі після втечі росіян були зруйновані майже всі будинки. Україна каже про те, що ми не бомбим приватний сектор і це виявилось правдою. Ми бачили по дорозі вцілілі дома у яких, може, тільки десь повилітали вікна. Навіть, памʼятники всі вціліли! Коли ми приїхали у Суджу, на центральній площі стояв ленін. У нього була тільки пошкоджена голова. Українські воїни не чіпали навіть вінки з «триколорами» біля «вічного вогню». Магазин у центрі містечка стояв з продуктами, навіть цінники були на місці.
РЕКЛАМА
— Невже місцеві їх не беруть?!
— Ми заходили в один магазин, враження, ніби звідти просто вийшли продавці. Хіба що побиті вікна, але товар весь стоїть. Місцеві казали, що їжу їм привозять військові і частково вони інколи беруть у магазині.
РЕКЛАМА
Читайте також: «Тягав мішки з піском, будував барикади»: зірка «Дільничного з ДВРЗ» та «Розтин покаже» про життя під час великої війни
«Я спілкувалася з якимись представниками розвідшколи»
— Яке враження від спілкування з місцевими?
– На той момент залишились в основному люди похилого віку. Вони жили у підвалі місцевої школи. До речі, на її стінах мій оператор побачив дошки памʼяті людям, які закінчили цю школу та загинули на сво. Але дивно було, коли місцеві розповідали, що вони мало що розуміють про те, що відбувається. Якийсь розрив шаблонів. Один дідусь, який говорив нібито українською мовою, коли я ставила йому не дуже приємні питання, просив переходити на російську. Він же сказав, що їх вже давно бомблять і вони звикли. А бабуся, з якою ми спілкувалися пізніше, зауважила, що така ситуація лише місяць. Таке враження, що місцевим мізки замінив телевізор чи я спілкувалася з якимись представниками розвідшколи.
РЕКЛАМА
— Вони виглядали наляканими?
— Я дивувалася, що вони не відмовлялися, а відповідали на всі наші питання. Вони просто не розуміють, що у них є право відмовитись спілкуватись. Вони так довго жили під примусом, що, навіть, не думають про вибір. Наших військових вони не бояться, кажуть на них «хорошие мальчики» і не мають претензій. А мешканцям, які залишились у своїх домівках, наші військові привозять гуманітарку.
— Ви питали про їх ставлення до путіна?
– Коли місцевим ставиш незручні питання, вони просять нічого поганого не говорити про путіна. Мовляв, їх президент нічого не знав і кажуть, що їм просто «нужен мир». путіна не прославляють, але і сварити не наважуються. Один дідусь лише сказав, що їм «малюють» відсотки на голосуваннях. Взагалі, вони вважають себе жертвами обставин.
Читайте також: «Не можемо дивитись»: як відреагували жителі Суджі на фільм про злочини рф у Бучі
— Що вас найбільше вразило у цій поїздці?
— Моє особисте ставлення до побаченого. Автоматично «включається» людина і ти починаєш з ними говорити. Потім розумієш, що не можеш їх переконати і цього не потрібно робити. Ми там просто задля того, щоб отримати інформацію. Але людяність ні в нас, ні в наших військових знищити неможливо. Військові тихо, спокійно допомагають місцевим і слідкують за порядком.
— Як велика війна змінила ваше життя?
– До повномасштабного вторгнення я висвітлювала політичні, міжнародні, соціальні та культурні події. Політичні — це важливо, бо я з 2012-го року (та навіть і раніше) висвітлювала діяльність уряду, а десь з 2008-го по 2010, а потім з 2014-го до 2019-го — ще і була у президентському пулі. Зараз намагаюсь бути більше спрямованою на військову тематику — регулярно буваю на Херсонщині та Сумщині. Мені цікаво розмовляти з людьми, дізнаватися, як вони жили під окупацією і чи змінили вони своє ставлення до України. Я стала гірше ставитися до гучної музики — ми всі травмовані війною. Але для журналістів цей страшний час, з іншого боку — цікавий, бо зустрічаєш людей, з якими ніколи б не перетнувся у звичайному житті. Виявилось, серед нас багато героїв, які не страждають побєдобєсієм, але готові відмовитися від свого життя.
— Знаю, кожен журналіст у мріях хоче записати переможний репортаж з червоної площі на москві.
– Це мрія! Коли на початку великої війни ми, журналісти ICTV, жили на каналі, тоді вже це обговорювали. Казали, що якщо раптом путін здохне, кожен готовий їхати. А зараз… Головне, щоб просто це сталося.
Раніше «ФАКТИ» розповідали, що два роки тому окупанти викрали та засудили журналіста й офіцера Сергія Цигіпу.