16-річний Віктор Главенко із Нової Басані, що на Чернігівщині, зібрав 20 тисяч гривень та купив для підрозділу, який вибив із його рідного села російських військових, автомобіль «Москвич». Під окупацією село перебувало понад місяць, і за цей час, зізнається студент, він ще більше впевнився в тому, що допомагатиме армії аж до самої перемоги. Тому як тільки ЗСУ звільнили населений пункт від російських окупантів, вирішив присвятити себе волонтерству й навіть створив власну організацію.
ВІДЕО ДНЯ
Спочатку допомагав розвозити гуманітарну допомогу, після того купував та передавав термобілизну, окопні свічки, маскувальні сітки. А потім дійшов і до купівлі машини. Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв’ю з відомим актором та телеведучим, а зараз — військовослужбовцем Геннадієм Попенко, який разом з дружиною, її батьками та двома доньками півтора місяця просидів у підвалі родинної хати в Іванкові під Києвом.
– Для мене війна, як і для більшості українців, йде із 2014 року. Але моя рідна Чернігівщина відчула її найбільше з початком великого вторгнення, — розповідає «ФАКТАМ» Віктор Главенко. — Напередодні я отримав перелом й мені тільки зняли гіпс. Ще й ходити добре не міг. А тут обстріли! Через три дні російські окупанти вже були у Новій Басані, наше село знаходиться на трасі, яка веде до Києва. Досі пам’ятаю, як 27 лютого о сьомій ранку росіяни були перед вікном…
Читайте також: «Ми весь час „на стрьомі“, весь час готові до надзвичайної ситуації»: студент медуніверситету працює медбратом у трьох операційних
Вулиця, на якій жила наша родина, на околиці. Поруч багато дачних будиночків, тож з мешканців там нікого не було. Спочатку зайшла розвідка, тоді піхота. Ніхто в селі не чинив опір. Більшість думали просто пропустити їх, щоб не чіпали. Але після Нової Басані наші бійці окупантам не дали пройти. І вони засіли в нашому населеному пункті. Місцеві не виходили на протести. Вороги жили як королі, мародерили. У нашій громаді є агрохолдинг, й господарі закупили техніку та пальне на посівну. Окупанти користувалися усім цим.
РЕКЛАМА
16-річний волонтер Віктор Главенко
— Весь світ чув про Ягідне на Чернігівщині, де російські солдати сотні людей тримали у підвалі, багато було жертв серед цивільних. Що відбувалось у вас?
— Я знаю, що трьох односельців вбили. Ніяких причин для цього не було. Наведу приклад. Йшов вулицею чоловік 34 років, в нього був якийсь синдром, тобто хвора людина, отримував пенсію по інвалідності. Дійшов до лісу, обернувся — застрелили. А потім матері не віддавали тіло, щоб поховати. Тоді якраз погода була така погана — болото, відлига. Й він лежав просто неба. Забрала його матір тільки після деокупації.
РЕКЛАМА
У сусідній громаді чоловік служив раніше у «Французькому легіоні», повернувся додому після вторгнення. Він їхав машиною до жінки на Київщину і зустрів першу колону окупантів, яка заїжджала у Нову Басань. Він просто вийшов поговорити з ворогами, мовляв, чого вони сюди приїхали. І йому вистрелили у потилицю.
— Як ви пережили окупацію?
РЕКЛАМА
– Я тоді вчився у дев'ятому класі. Страху не мав. Наш город виходив на центральну вулицю, окупанти заселились по сусідству. Коло мого двору поставили танк. Тому сенсу ховатись у погребі не було, бо всі б там залишились. На жаль, наш сусід виявився колаборантом й розповів ворогам, що мій вітчим служив у ЗСУ, починаючи з АТО, а після 24 лютого пішов боронити Чернігівщину. Й до нас прийшли «кадирівці». Питали, чи є тут українські військові, чи є зброя. Вдома були я, мама та бабуся. Ми відповіли, що ні. Вони тоді не чіпали, пішли геть.
Читайте також: Навіть після пережитого не всі у селі розірвали зв’язок з рф: мешканка Харківщини втратила чотирьох найдорожчих людей під час ракетного удару
А за пару днів увірвались вже вп’ятьох — буряти та «кадировці». Вимагали документи, цікавились, чи є в хаті газ та світло. Пару разів мене притискали прикладом автомата до стіни, питали, де вітчим, який служить у ЗСУ. Шукали харчі, хоча ми самі перебувались на макаронах та бульбі. Вимагали віддати їм телефон.
А потім через 33 дні ЗСУ нас звільнили. Навкруги все трусилось! Ми з рідними впали на підлогу, весь час просили Бога, щоб вижити… Й він нас почув. Нову Басань звільнили.
— Після того ви почали волонтерити?
– Так. До нас різні організації стали привозити гуманітарну допомогу. Я бачив, що людей багато, волонтери не встигають. І вони навіть просили допомагати їм. Та ніхто не хотів. Тому я почав долучатись. Як тільки у село заїжджала вантажівка, ми з однокласниками зідзвонювались і на велосипедах мерщій їхали й роздавали допомогу людям. Це стало вже звичкою.
Восени 2022 року я вступив до Прилуцького фахового медичного коледжу за спеціальністю «медбрат». В моїй родині всі або медики, або військові, тому довго не вагався. Після закінчення коледжу планую продовжити навчання на військовій кафедрі у Львові. Бачу себе на посаді військового медика. А поки навчаюсь, продовжую займатись волонтерством.
При закладі відкрили хаб, і всі небайдужі стали долучатись — робили окопні свічки, плели маскувальні сітки, «кікімори», збирали смаколики. Якось вітчим сказав, що потрібна «химера» і кілька окопних свічок. Сплели її із дівчатами й хлопцями дуже швидко і відправили. Ще ми постійно проводимо благодійні ярмарки, а кошти передаємо на ЗСУ. Влітку 2023 року я створив власну організацію «Я з України».
Читайте також: «Все місто було всіяне трупами мешканців», — медбрат Маріупольської обласної лікарні
— Як рідні ставляться до вашої благодійної діяльності?
– Вітчим воював на Харківському, Вугледарському і Бахмутському напрямках. Потім було лікування після контузії і знову передова. Він дуже мною пишається! Мама теж підтримує. Вона ще й сама передає консервацію та продукти на фронт.
— Розкажіть, як вдалось купити машину для бійців?
— Вирішив знайти воїнів 11-го окремого батальйону, які Нову Басань звільнили. Бо завдяки їм всі ми вижили! Захотів купити машину для підрозділу, хлопці її потребували. Почав збирати гроші у вересні 2023 року. До кінця місяця зібрав лише 2000. Потім поширив повідомлення у соцмережах, до збору доєднались і зовсім не знайомі мені люди. За півтора місяця я зібрав 20 тисяч, і купив «Москвича». Машина вже несе службу на Херсонщині.
— Звідки у вас така активна позиція і жага до волонтерства?
— Я просто пережив окупацію і не хочу, щоб це повторилось. Не хочу, щоб більше страждали люди, щоб чоботи окупантів ступали на українську землю. Так, є люди, які із 2014 року волонтерять. Дивлюсь на них — захоплююсь. Повірте, нашим бійцям нелегко, вони постійно дивляться в очі смерті, витрачають свої кошти на амуніцію. Мій вітчим всю зарплату віддає на потреби армії. Й разом із тим захищає нас всіх. То я й подумав, що треба допомагати воїнам.
— Про що мрієте?
— Про перемогу. І щоб всі бійці повернулися живі та здорові до своїх родин.
Раніше «ФАКТИ» писали про жительку Херсонщини, яка виїхавши із окупації стала бойовим медиком.
