Життя Тетяни та Сергія Мірошників з Харкова було таким, як і в більшості українців. Та мрії та плани подружжя зруйнувала повномасштабна війна. У перші дні після вторгнення чоловік добровольцем пішов до військкомату й став бійцем однією з частин ЗСУ. Дружина ж в цілях безпеки виїхала з сином та дочкою за кордон. Але у січні 2023 року Тетяна Мірошник у Бахмуті втратила 46-річного чоловіка, прах якого розвіяла у Норвегії, бо так заповідав коханий. Дивилася на весь жах, який робиться під час війни в Україні, скільки гине людей, і серце стискалось від болю. Тому жінка прийняла рішення вирощувати дуби в пам”ять загиблих. Ніби продовження їх життів в деревах. Бо вони не просто загиблі, а ті, хто попри страх смерті, захищали свої родини. Дуб є символом могутності, мудрості і довголіття. Наразі вона в Німеччині висадила 300 дубів. Коли повернеться до України, буде продовжувати це робити. Дружина полеглого воїна впевнена, що її ініціатива «Посади дерево за кожного загиблого» набере масштабів по всьому світу. Раніше ми писали про те, що в Мукачеві посадили 13 тисяч тюльпанів у пам'ять про загиблого героя.
«Коханий настільки сумував за нами, що навіть не хотів розмов по відеозв'язку»
– Мені досі здається, що то якийсь страшний сон і зрештою я прокинусь. Й ми поїдемо у чергову мандрівку, де зустрічатимуть неймовірні краєвиди. Адже ми так любили цей світ і хотіли його пізнати разом, — розповідає «ФАКТАМ» Тетяна Мірошник. — Сергій народився у росії, але мама його — українка. Ще юнаком з рідними перебрався до Харкова, отримав громадянство. Тут і зародилось наше кохання. Коханий займався будівельною справою, я — фотографією. Ми виховували 13-річного сина та 17-річну дочку. Мріяли, як купимо великого собаку.
На другий день після повномасштабного вторгнення Сергій пішов на війну добровольцем. Його спочатку навіть не хотіли брати, тому що він із москви. Але своїми вчинками він довів, що справжній патріот України. Так як тато мого чоловіка все життя служив, багато знань передав йому. То ж мій чоловік в армії навчав й інших солдатів. Пам'ятаю, як коханий просив мене тікати, але зізнаюсь, що не вірила, що це надовго. Було страшно, адже практично всі закриті аптеки, у магазинах скрізь черги, в голові роїлись думки — як зможу прогодувати дітей. Тому таки наважилась на виїзд у березні. З речей — мінімум, про фотоапарат жодної мови. На вокзалі тоді зібрались тисячі людей. Ми виїхали на захід України, після того вже до Німеччини.
Читайте також: Останніми словами Назара були «Мамо, ми завтра поїдемо»: внаслідок обстрілу Херсонщини загинув 6-річний хлопчик
Чоловік був звичайним рядовим солдатом, ніс службу на околицях Харкова, далі був Бахмут на Донеччині, де творилось справжнє пекло. Серце розривалось від розлуки, але ми постійно тримали зв'язок. Підтримувала коханого як могла. Я розуміла, що Сергій бачить багато того, про що я й подумати не могла, тому допомагала йому відволіктись, плануючи наше майбутнє. Коханий настільки сумував за нами, що навіть не хотів розмов по відеозв'язку.
— Життя Сергія обірвалось під Бахмутом. Згадайте той страшний день, і як ви дійшли до думки кремувати тіло?
– То було 16 січня. Я тоді саме була на мовних курсах, як дзвінок з невідомого номера та новина: «Сергій Володимирович героїчно поліг». Перша думка — такого бути не може, він же був таким сильним, відважним й здавалось, що безсмертним. Ми ж стільки всього планували і вірили, що здійсниться. Проте на тому кінці слухавки відповіли, що, на жаль, то не помилка.
Як мені розповіли, стався вибух міни, Сергій знаходився поруч і отримав осколкові поранення. Посмертно йому дали звання молодший лейтенант. В перші тижні в мене було таке відчуття, що душа коханого поряд. Потрібно з ним розмовляти. Подумки. Я згадала, що Сергій хотів, аби в разі його загибелі була кремація.
Читайте також: Залишилось четверо дітей: у боях за Роботине загинув житель Рівненщини
Чоловік любив Норвегію, вона йому подобалась тим, що там багато маяків. Він навіть мріяв працювати біля них, і був розчарований, дізнавшись, що левова частка з них автоматизована… Й так я дійшла до думки, що прах чоловіка розвію на маяку. Після того почала діяти. Телефонувала у численні інстанції, адже не знала, які документи потрібні для перевезення урни за кордон. Ба більше, я ніколи нікуди далеко не їздила сама, не літала. Тому потрібно було перебороти і цей страх.
«Тепер ти доглядач маяка, як і хотів. Ви тепер одне ціле. Тебе немає, а світло твоє світитиме вічно»
За 21 день відпустки, яку мені дали, потрібно було встигнути. Після прощання в Україні з Сергієм я забрала урну, мені зробили переклад документів польською та німецькою, і відвезла її у Німеччину. Далі потрібно було знайти маяк, який сподобається і куди можна буде дістатись якимось транспортом. Господарі будинку, в якому проживаємо з дітьми, допомогли купити квитки. Далі відвезли в аеропорт, посадили на літак. Прилетівши у місто Ставангер, потрібно було добиратись у найближче село, звідки потрібно знову було пересідати та їхати до маяка Ліндеснес.
Тетяна з сином біля маяка Ліндеснес
Він розташований серед туману і неспокійних вод Північного і Балтійського моря в південній частині Скандинавського півострова. Це найстаріший маяк Норвегії, він був побудований на мисі Ліндеснес ще в квітні 1655 року. Невисокий, гарний та міцний — він чомусь асоціювався з моїм Сергієм.
Діставшись села, я дізналась, що квитки у вихідні дні не продаються. Та це не зламало мене, адже перед тим я налаштовувала себе, що буде все найкращим чином! І я зверталась до всіх людей, яких зустрічала, користуючись перекладачем на телефоні. Зайшли в магазин погрітись і спитала жінку з дитиною, чи не може вона допомогти. Вона погодилась й відвезла нас до маяка, який знаходився за 29 кілометрів.
— Вона знала, що ви плануєте робити біля маяка?
— Ні. Просто казала, що дуже-дуже потрібно там побути. Я не знала, як вона до цього віднесеться, коли розповім правду. Біля маяка велике каміння, об яке вдаряються хвилі. Ми знайшли тихе та спокійне місце, де майже не було людей. Й розвіяли прах… Коли ми повернулись назад, я переглядала нашу переписку з чоловіком, і коли раніше ми спілкувались з ним щодо маяків, він скидав мені саме Ліндеснес у різні пори року. Не повірите, я навіть не пам’ятала про це все. Впевнена, що це мій коханий направляв мене.
Читайте також: «Прильоти по наших позиціях біля Мар’їнки були кожні 20 секунд»: десантник створив Спілку поранених військових України «Міцні 300»
— А як родина чоловіка віднеслась до кремації та розвіяння праху? Адже не завжди старші люди розуміють
– Наприклад, мої батьки не зрозуміли цього. Мама Сергія сказала мені, що підтримає будь-яке моє рішення, адже виконую останню волю мого чоловіка. У її кімнаті не лише світлини Сергія, а й фото саме того маяка, де я розвіяла прах. На фото підпис: «Тепер ти доглядач маяка, як і хотів. Ви тепер одне ціле. Тебе немає, а світло твоє світитиме вічно».
«Я зібрала 300 жолудів і посіяла їх. Кожне дерево прийнялось»
— Знаю, що тепер ви вирощуєте дуби на честь наших захисників. Розкажіть про це.
– Я вдячна світу, що знала такого мужнього, сміливого чоловіка та гарного батька, як Сергій. Я розуміла, що мій біль і порожнеча так швидко не минуть. Дивлячись на весь жах, який робиться під час війни в Україні, скільки гинуть наших чоловіків, батьків, синів, моє серце стискалось від болю, від нещадного болю. Одного разу мені приснився сон — у повітрі безліч дерев, які символізують життя людей. І так до мене прийшла думка вирощувати їх на честь тих воїнів, яких ми щодня втрачаємо. Ніби продовження їх життів в деревах. Бо вони не просто загиблі, а ті, хто попри страх смерті, захищали свої родини, захищали свою землю від ворогів, які прийшли вбивати, грабувати і катувати.
Листя з дуба не опадає, коли жовтіє, воно зелене всі чотири пори року. Дуб є символом могутності, мудрості і довголіття. Не лякають його сильні вітри, спека. Через свою твердість він символізує силу, віру, чесноти, а також стійкість перед бідою. Проводити час на природі — це хороша терапія, природа з часом лікує себе, як це роблять сильні люди.
У лютому я зібрала 300 жолудів і посіяла їх. Кожне дерево прийнялось. Висадила їх в кінці серпня, господар з Німеччини дав мені ділянку для цього. Після повернення до України продовжу справу й хотілось би, щоб мою ініціативу підтримали інші. Я низько вклоняюся за відвагу, мужність і героїзм мого чоловіка та наших хлопців, котрі поклали своє життя за наше майбутнє, та майбутнє наших дітей.
Воїни полягли, але дуби будуть стояти, попри все! Нас не перемогти.
Раніше «ФАКТИ» писали, що українка в соцмережі веде щоденник пам'яті свого коханого, який загинув на війні: «Не хочу і не можу вірити, що моя любов до тебе не спрацювала магічним щитом».