– За понад півтора року полону найважчими були чотири місяці, коли мене тримали в одиночній камері, в якій цілодобово гучно гриміла з колонки музика (радянські пісні на кшталт «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес Советский Союз»), — розповів «ФАКТАМ» священик Української греко-католицької церкви отець Богдан Гелета. — Приходили такі думки, що краще б вже мене били, ніж отаке безперервне знущання. Камера, в якій мене тримали, маленька, з бетонними стінами та залізними дверима. Через децибели, які виривались з колонки, в тому бетонному «мішку» стояла нескінченна вібрація. Якщо б я тоді не молився, не спілкувався з Господом, то, певно, втратив би розум. Найжахливішим був перший місяць. Далі психіка дещо пристосувалась. Але повторю, основним, що перебивало ту безкінечну музику, була молитва. Господь Бог дав мені сили витримати те.
ВІДЕО ДНЯ
«Полонені забігають (наглядачі вимагають саме бігти) до їдальні через коридор з спецпризначенців, які гамселять невільників кийками та ногами»
– Коли після арешту в окупованому Бердянську мене вперше завели в камеру (вона, до речі, розрахована на двох, а в ній утримували сімох-вісьмох) там стояв заклякши хлопець з листком в руках і відчужено дивився в одну точку — він явно знаходився в шоковому стані, — продовжує отець Богдан Гелета. — Виявилось, його дуже сильно били і катували електричним струмом. На тому листочку був текст гімну росії. Ті, хто катував, пригрозили молодому чоловіку, що вб’ють його, якщо до ранку не вивчить гімн. За що окупанти схопили цього хлопця і його дівчину? Як раз перед тим наші війська звільнили Херсон (11 листопада 2022 року — Авт.), тож молода пара, проходячи біля казарм на одній з вулиць Бердянська, вигукнула «Слава Україні!»
Коли почалося повномасштабне вторгнення священники Української греко-католицької церкви отець Богдан Гелета та отець Іван Левицький не евакуювались з окупованого Бердянська, щоб не кидати своїх прихожан та допомагати біженцям. Попервах священників не чіпали, але 16 листопада 2022 року їх арештували. Утримували порізно. Спочатку їм казали, що це просто затримання на декілька діб через те, що панотці не оформили російські дозволи на богослужіння. Але після тижня допитів, під час яких фсбешники намагалися схилити священників до співпраці, їх просто тримали в різних камерах цілих чотири місяця — наче «забули» про них.
Отець Богдан Гелета: «В колонії б’ють навіть за те що, піднімеш очі на наглядача»РЕКЛАМА
– Але через чотири місяці мене повели на допит до слідчого, який заявив, що в церкві, в якій ми з отцем Іваном проводили богослужіння, знайдено зброю, — розповів «ФАКТАМ» отець Богдан Гелета. — Найнахабнішою брехнею з того, що наговорив слідчий було те, що зброю знайшли в моїй присутності! Питаю, як я міг бути присутнім при тому, коли я вже чотири місяці за гратами? Слідчого це не збентежило. Він пригрозив судом, який присудить мені 25 років позбавлення волі.
Потім були чотири місяці мого перебування в 77-й колонії Бердянська в тій одиночній камері, де цілодобово з колонки гупала музика. Коли той жах минув, ми з отцем Іваном вперше зустрілися після нашого арешту. Нас обох відправили в Горлівську колонію, де росіяни утримують приблизно дві тисячі українських полонених. Там ми з отцем Іваном 15 діб знаходились в одній камері. А потім нас знову розлучили — відправили в різні бараки. В кожному з бараків там утримують приблизно по 300 полонених.
— В Горлівській колонії ви жили гуртом з великою кількістю військовополонених. Про що найчастіше хлопці згадують під час розмов: про їжу, батьків, дітей, коханих? — ставлю питання отцю Богдану.
РЕКЛАМА
– Окрім іншого, часто говорять про їжу, адже харчування в колонії погане. Особливо не вистачає овочів і фруктів — того, що містить вітаміни. А також дуже хочеться солодощів. Хлопці часто згадують, що готують їх мами, дружини. Ну й малюють в уяві, в яких ресторанах та барах будуть зустрічатися після звільнення, куди поїдуть відпочивати.
Читайте також: «Диво» напередодні річниці масового вбивства «азовців» в Оленівці: росія дала можливість трьом з тих, хто вижив, звернутися до президента України
РЕКЛАМА
— Що є табу в розмовах?
– Дуже небезпечно обговорювати політичні теми, говорити про Україну, спілкуватися українською мовою (вона в таборі фактично під забороною). Чому небезпечно? На жаль, серед полонених є хлопці, які співпрацюють з адміністрацією. Тож слід усвідомлювати, з ким і про що можна поговорити.
— Полоненим вдається розпізнавати, хто між них працює на адміністрацію?
– Так, зазвичай, вираховують таких і уникають спілкування з ними.
До речі, були випадки, коли хлопці не приховували, що їх намагалися змусити співпрацювати з адміністрацією, погрожували, але вони відмовились. Щодо тих, хто погодились, слід розуміти — ми не знаємо, які методи примусу до них застосовували в тих одиночних камерах, де проводяться допити. Тюремники, фсбешники вміють шантажувати, залякувати. Скажімо, якщо сім’я полоненого знаходиться на окупованій території, йому можуть погрожувати розправою над дружиною та дітьми.
— Поставлю декілька питань про умови утримання полонених в колонії. В холодну пору року бараки хоч трохи опалюються?
— Так. В кожному бараці, певно, ще з радянських часів лишилися пічки. На кожну з них видають мішок вугілля на добу — щоб вистачило до наступної ночі.
— В бараках по одній пічці?
— По одній в кожному спальному приміщенні.
— Скільки людей в тих приміщеннях?
— Десь по 100−120 в кожному.
Читайте також: Стан — на межі життя та смерті: родичі запропонували, як врятувати 1300 полонених морпіхів з 36-ї бригади, які захищали Маріуполь
— Яка там приблизно температура взимку?
— Трапляється, що й нуль — якщо не вистачає вугілля. Але зазвичай приблизно 12−15 градусів. Ясна річ, багато залежить від температури на вулиці. На Донбасі зими можуть бути дуже сурові — морози доходять до мінус 30 градусів.
— В колонії воду для пиття вам давали нормальної якості?
— На жаль, ні — непрозору, коричневого або чорного відтінку. Але ми мусили пити її, бо іншої не було.
— Чим саме годують українських полонених в колонії?
— Раціон скудний, але з голоду, на мою думку, не помреш: каші, юшка, хліб (нерідко глевкий, недостатньо пропечений). Основна проблема та, що гарячі страви там в буквальному розумінні гарячі — як кип’яток. Часу на те, щоб трошки почекати поки остигне, нам не давали — їсти треба дуже швидко. Через це всі полонені ходять з обпеченими піднебіннями.
На додачу до цього в їдальні між рядами ходять наглядачі з електрошокерами в руках і б’ють струмом кого їм заманеться. Але й це ще не все: полонені забігають (наглядачі вимагають саме бігти) до їдальні через коридор з спецпризначенців, які гамселять полонених кийками та ногами.
Теж саме повторюється після прийому їжі — хлопці біжать повз спецпризначенців і знову отримують «на горіхи». І так три рази на день — під час сніданку, обіду і вечері.
Читайте також: З російського полону сьогодні повернуся військовий медик, Герой України Віктор Івчук
«Щоб відрізняти азовців від решти полонених, цим хлопцям видають не таку, як всім, одежу, а іншу — світлого відтінку»
— Що ще стає приводом для побиття полонених?
— Б'ють навіть за те що, піднімеш очі на наглядача або подивишся в сторону, скажеш слово в строю. Під час так званих «шмонів» (обшуків) теж гамселять. Скажімо, не сподобається, як заправлено ліжко чи зубна паста лежить в тумбочці не так, як слід- отримай декілька ударів. Багато різних інших дрібниць, за які можуть побити. Бува, гамселять просто так — без жодного приводу.
Слід розуміти, що деякі зміни наглядачів поводяться по-людські — нікого без вагомої причини на ображають. А є такі, що безжально б’ють — наче отримують від цього задоволення.
— Вас, священника, наглядачі також били?
— Так, били. Вони хотіли, щоб я кричав від болю. Але я мовчав — який сенс кричати?
— Це їх дещо вгамовувало?
— Думаю, по моїх очах вони бачили, що я готовий до смерті. Це їх до певної міри й стримувало. Адже якщо людина готова померти, то сильно її не залякати. До того ж співробітникам колонії з корисливих інтересів потрібні живі в’язні, а не мертві. Адже тюремникам платять зарплати і премії за охорону живих.
— Наглядачі казали про те, що відбувається на фронті?
— Вони, певно, виконуючи настанови свого керівництва, навмисно регулярно брехали — казали, що росія вже майже окупувала Україну. Але ж в колонії чутно канонаду. А раз так, то лінія фронту відносно недалеко. Виходить, адміністрація колонії каже нам неправду.
— Чим заповнений день полонених в колонії?
– Люди за графіком (хлопці самі їх складають) прибирають в приміщенням, наводять лад в туалетах. До речі, місць у вбиральнях не багато, тож доводиться стояти в черзі, щоб скористатися.
Вдень знаходитись в бараках заборонено, тож полонених можуть вивести у внутрішній дворик, щоб вони там ходили. Буває, що адміністрація знаходить хлопцям роботу — копати ями, складати цеглу, щось розбирати, травичку вищіпувати, носити колоди і тому подібне. Були такі дні, коли змушували до вечора марширувати на плацу, співаючи радянські пісні. Полонені мають знати їх напам’ять — знання перевіряють у кожного. Запнешся — поб’ють.
На жаль, це не все — людей водять й на допити, які часто супроводжуються катуваннями. Взагалі, фактично всіх полонених наглядачі та спецназ б’ють регулярно — за будь-яку дрібницю або без жодного приводу.
— Що в колонії дозволено мати українським полоненим?
— Ти маєш право мати зубні щітку і пасту, мило та одноразовий станок для гоління, а також запасні труси, майку, шкарпетки. Щодо станка для гоління, то його заборонено зберігати його в спальному приміщення, а слід здавати в каптерку (за порушення цього правила — покарання). Зранку, до неї вишиковується черга з тих, кому треба поголитися.
Тут доречно сказати, що адміністрація часто влаштовує так звані «шмони». Перевіряють тумбочки, ліжка, одяг, змушують роззуватися — шукають заборонені предмети. До того ж не можна, щоб в тебе були брудні речі.
Читайте також: «Ми виламали грати камери, вибрались з неї і звільнили 150 цивільних полонених»: два роки тому відбувся успішний контрнаступ на Харківщині
Власне, порядки в значній мірі нагадують, певно, ті, що в колоніях для кримінальних злочинців. Але є відмінності — засуджені мають можливості писати листи, отримувати посилки, гроші. Купувати собі їжу та туалетне приладдя. А полонені — ні.
— Арештантській одяг полоненим видають вживаний?
— Так, нового не дають. Часто це вже трухляві речі. Щоб хлопці мали можливість позашивати дірки на своїй вдяганці, старший по бараку (староста) просить у адміністрації голку та нитки.
— Як часто водять в баню?
— Баня раз на тиждень. Кожний барак має свій день: у одного — понеділок, у другого — вівторок, третього — середа і так далі. Саме у нашого третього бараку — середа. Ми ходили в баню (всі понад 300 людей) групами по 50 чоловік.
Що собою являє тамтешня баня? Фактично це душова. Митися треба дуже швидко: за дві-три хвилини. Тобто нашвидкуруч намилився, змив піну — і мерщій виходь, щоб не покарали наглядачі. Часто вода там була або холодна, або занадто гаряча. Такого щоб комфортної температури — рідко.
— Після бані видавали чисті труси, майки, шкарпетки?
— Ні. Треба про це самому дбати — йти в баню з чистим комплектом білизни.
Читайте також: Змушували носити військову форму навиворіт: навіть в полоні військовий медик витягав осколки з тіл поранених побратимів
— А брудну слід випрати в душі за ті дві-три хвилини, які відводяться на миття?
— Ні. Прання організовано не так. В один з днів тижня в’язням бараку дозволяють прати в спеціальному приміщенні казарми біля туалетів. Щоб випрати свою білизну, доводиться відстояти чергу в те приміщення. В інші дні прати забороняється.
— Щодо туалетів. Що вони собою являють — це вуличні вбиральні чи ватерклозети?
— Вуличні — дірки в землі.
— Перепрошую, туалетний папір або газети для туалету видають?
— Переважно, полонені підмиваються водою — кажу, як воно є. Хоча іноді туалетний папір все ж видають.
— Годі про побутові умови. Спитаю про інше — особливо важке. Ви бачили в колонії полонених, які знаходились на межі самогубства? Якщо, так, то чи вдалося витягти їх з цього стану?
— Багато людей там у відчаї. Вони кажуть, що не хочуть жити. Такі є і серед молоді, і серед старших за віком. Проте, там, де я знаходився, до самогубств не доходило. Хлопців рятує спілкування, гумор і надія на повернення додому.
— Вам вдавалося підтримувати людей спільною молитвою?
– Так, вдавалося. Ми мали можливість разом молитися по два рази на день по п’ять хвилин — пед сніданком і перед відбоєм (на це я отримав дозвіл старости нашого бараку). Окрім того, в ті дні, коли нас не гнали на роботи, і ми просто ходили по внутрішньому дворику, мали змогу не тільки розмовляти, але й разом молитися.
Голова Української греко-католицької церкви архієпископ Святослав Шевчук (в центрі) вшанував отця Богдана (ліворуч) та отцю Івана — поцілував їм руку. Фото зроблено через декілька тижнів після повернення священників з полону. Фото УГКЦ
— В тій колонії є полонені з полку «Азов»?
— Так.
— Ставлення адміністрації до них, так би мовити, «особливе»?
– На жаль, так — дуже жорстоке. Над ними наглядачі знущаються найбільше. Щоб відрізняти їх від решти полонених, цим хлопцям видають не таку, як всім, одежу, а іншу — світлого відтінку.
— «Азовців» тримають окремо?
— Частина з них знаходяться в бараках разом з рештою полоненими. Але декого з «азовців» (можливо, й не тільки їх) утримують окремо в ізоляційних камерах.
— В тій колонії були випадки, коли полонені помирали?
— Достеменно мені відомо про один такий випадок. Полонений не з нашого, а іншого бараку помер через те, що тюремники змусили його присідати багато сотень разів — серце не витримало такого навантаження.
Читайте також: «Трупи були всюди — на дорогах, тротуарах, у лісопосадках»: пастор з Рівненщини евакуював тисячі людей з гарячих точок
— Найчастіше які хвороби люди «заробляють» в російському полоні? Які системи організму потерпають передусім?
– Полон дуже важко відбивається і на психологічному, і на фізичному стані. Проблеми зі здоров’ям, які були на волі, в полоні різко загострюються. Й з’являються нові: у одних починають страждати нирки, у других — серце, у третіх розвиваються легеневі хвороби, «сиплються» зуби, виникають тромби, тощо. Я не бачив там жодної повністю здорового полоненого.
В колонії чимало хлопців, які отримали поранення (зокрема пов’язані з переламами кісток) під час боїв. В полоні їх лікували. Але часто трапляється, що лікарі як прийдеться «склали» поламані руку, ногу і через таку недбалість кістки неправильно зрослися.
— Вас звільнили в рамках обміну полоненими у червні нинішнього року. По вашим відчуттям, ви вже хоч трохи відновились?
– Трохи так, відновився. Але продовжую жити тим, що випало пройти в неволі — немає жодного дня, щоб я про це не думав. Проте праця на певний час допомагає звільнитися від цих спогадів.
— Розкажіть трошки про себе. Як ви стали священником?
— В 1992-му, коли мені було 27 років я прийшов в монастир, став монахом. А священником — значно пізніше, у 2009 році.
— Що було для вас поштовхом стати ченцем?
— З дитинства відчував, що маю служити Богу, що це моє покликання. В молоді роки довго (років п’ять) думав над тим, чи прийняти чернечій постриг. Але врешті дозрів — прийшов в монастир. Хоча мої батьки були проти цього.
Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв’ю з капеланом Василем Іванюком: «Війна закінчиться не якимись гучними вибухами. Одного разу росіяни просто підуть».
На фото у заголовку отець Богдан Гелета після понад півтора роки полону
Фото з відкритих джерел