Робочий кабінет головної художниці Національної опери України Марії Левитської у самому центрі столиці повний ескізів та картин. Марія Сергіївна каже, що пензель у руці позбавляє її страху. Зараз вона виплескує свої почуття на полотні. Так народилися виставки — присвяти оборонцям «Азовсталі». Також пані Марія робить дивовижні ескізи для театральних вистав.
Між повітряними тривогами та вибухами вона створила історичні образи для опери Джузеппе Верді «Трубадур» — її прем’єри заплановано на 18-те та 20 жовтня. Працювала над ними вночі, коли з її 16-го поверху було видно та чутно все…
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Марія Левитська зізналася, чи хотіла залишитись за кордоном, і розповіла, що її рятує від депресії та як створила 300 костюмів для «Трубадура».
«Малювала біля сміттєвих баків, де бігали пацюки»
— Наприкінці лютого 2022 року, коли вже велика війна почалася, — пригадує Марія Левитська, — зателефонувала сину: «Я сиджу на 16-му поверсі, забереш мене до себе?» Він каже: «Добре, тільки з собою зможеш взяти один рюкзак». Мости тоді вже були закриті. Син з родиною живе під Києвом, в Погребах. Він приїхав по мене на мотоциклі. Я зібрала рюкзак, поклала гроші, паспорт, документи й білизну. Пам'ятаю, виходила з квартири й казала собі: «Маша, тільки не оглядайся». Я залишала тоді у квартирі, забитій книгами та картинами, все своє життя.
ВІДЕО ДНЯ
— Тоді й під Києвом було небезпечно.
— Так, зі сторони Броварів ми весь час чули постріли. Наступного дня син сказав, щоб ми з невісткою та онуком, якому тоді було 10 років, збиралися та виїжджали з міста. Невістка сіла за руль машини, та через декілька днів ми добралися до Праги. Аня з онуком поїхали далі, а я залишилась у місті. Це був кінець квітня. Тоді я весь час думала, що маю робити… І ось якось потрапила до Музею святої Агнешки. Тоді якраз всі новини були про Маріуполь. Дивлюся — стоїть скульптура Мадонни з Немовлям. У нього ручки-ніжки поламані, та в неї руки немає. Думаю: так це ж саме про нас… Вийшла з музею й купила фарби.
РЕКЛАМА
Картина Марії Левитської “Мадонна “Азовсталі”
— Де ви тоді малювали?
РЕКЛАМА
— Прямо у дворі будинку, де жила. Моя квартира була на першому поверсі. Я виходила, ставила мольберт біля сміттєвих баків, де бігали пацюки, й працювала. Просто розуміла, що нічого іншого не можу робити. Малювала обличчя по фотографіях, які бачила у соціальних мережах. Працювала по 12 годин, але мені ставало легше… Вже у Києві, пізніше, у Національному музеї медицини ми відкрили виставку. Прийшли дружини та матері полонених «азовців». Одна жінка обернулась до мене й спитала: «Про полонених можете намалювати?» — «Я спробую…»
Картина Марії Левитської “Діти і птахи”
«Свій страх скидала на полотно»
— Вже з кінця весни 2022 року почала працювати Національна опера України.
РЕКЛАМА
— Так, і я повернулася до Києва. Насправді я цього дуже хотіла, бо не змогла жити за кордоном, відчуваючи, що ми нікому там не потрібні. Тому навіть думок залишитись не було. Невістка з онуком повернулися також. Я стала жити у своїй квартирі, на 16-му поверсі, серед книжок, картин та фарб. Та зима 2022 року була дуже складна, бахкало весь час.
— Було страшно?
— Коли бахкало, так. Мені з 16-го поверху до укриття спускатися довго. Кілька разів я лягла на спальник у коридорі, а потім перестала робити й це. Знову почала малювати, а коли береш пензель, то перестаєш боятися, бо ти вже при роботі. Тоді я зробила кілька робіт, які називалися «Різдвяна ніч» — планувалася виставка з такою назвою, але вона так і не відбулася. На картинах — вся моя ненависть до тих, хто прийшов нас вбивати. Там у більшості обличчя бурятів: тоді тільки почали розкопувати Бучу.
Читайте також: «Так в їхній же двір не прилетів якийсь уламок»: українська оперна співачка висловилась про російський репертуар
— Що ви відчували, коли малювали?
— Мабуть, свій страх та ненависть я скидала на полотно. Скоріше, ненависть. Але такий кайф після цього відчуваєш…
Марія Левитська на відкритті виставки «Азовсталь»
«Прокинулась від того, що підскочило ліжко»
— І паралельно працювали над чудовими постановками для театру.
— Я була наче розділена: частина мене працювала для «Кота у чоботях» та «Трубадура», інша — над полотнами з нашими полоненими з «Азовсталі». Вдень малювала, після дванадцятої ночі дивилася манускрипти 15-го сторіччя для «Трубадура». Першою моєю роботою як художника-постановника у театрі під час повномасштабного вторгнення був «Кіт у чоботях», вважаю його своєю кращою роботою. Грошей було не дуже багато. І я «повиймала зі своїх рукавів» все, що тільки можна було.
“Першою моєю роботою як художника-постановника у театрі під час повномасштабного вторгнення був “Кіт у чоботях”, – розповіла Марія Левитська
Така сама історія була з «Трубадуром», над яким я працювала з березня 2024 року. Результат — вісім картин та триста костюмів.
Примірка одного з костюмів, створених пані Марією для опери Джузеппе Верді “Трубадур”
— Ви вже не виїжджали з Києва?
— Лише кілька разів на 10 днів. Цього року ми з онуком поїхали в село, де залишилася наша хата. Це 20 кілометрів від Чернігова. За 4 кілометри від хати зупинилися російські війська. Слава Богу, в наше село вони так і не зайшли. В ліс ми не ходили, тільки на річку. І зізнаюсь, я була щаслива, що ми вдома.
Читайте також: «Я стояла на сцені, а моя дочка під обстрілами їхала евакопоїздом»: оперна прима Людмила Монастирська про пережите за час великої війни
— Ви переживаєте моменти депресії?
— Як усі. Але зриватися, можливо, стала більше. Що мені допомагає? Я весь час думаю: «Тим, хто на „нулі“ — набагато гірше». Спокійно ставлюся до перебоїв зі світлом. Іноді мені допомагає червоне вино. Принаймні можна проспати вибухи. Хоча нещодавно так бахнуло, що я прокинулась від того, що підскочило ліжко, й побачила заграву у вікні. От тоді справді було страшно.
— Всі ми якось вже звикли жити при війні.
— На жаль. А ще я весь час памʼятаю: від долі не втечеш. Я припинила мріяти. Живу тут і зараз. Не думаю про те, чи доживу до кінця війни. Просто роблю свою роботу, бо зрозуміла: більше працюєш — менше страху.
Раніше в ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» популярний актор театру та кіно Олександр Мельник, зірка «Козаків» та «Батя», розповів про життя під час великої війни.