Мирослава Макаревич
Художниця Марина Соченко волонтерить із часів Революції Гідності. На замовлення греко-католицької громади церкви Святого Миколая на Аскольдовій Могилі, в малій військовій каплиці Зведення Чесного Хреста Господнього, створила знаковий твір «Покрова Богородиці», присвячений захисникам України різних періодів історії.
У складі високомобільної групи Центру морально-психологічного забезпечення ЗСУ з 2017 року регулярно буває на передовій, звідки привозить портрети захисників України.
Лауреатка народної премії ім. Т.Шевченка, викладачка Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, учениця відомого художника-шістдесятника Віктора Зарецького на початку повномасштабної російської агресії благословила старшого сина Любомира, талановитого вченого-математика, на фронт. А за рік війни благословила й молодшого сина Мирослава на службу в батальйоні «Свобода».
— Вже майже два роки триває широкомасштабна війна. Марино, пригадай, будь ласка, своє 24 лютого 2022 року.
— Ми всією родиною — я, чоловік, двоє синів — були в Києві. В перші дні великої війни у мене дуже хворів молодший син, і щоб дістатися до нього, принести жарознижувальне, я на другий день, 25 лютого, вранці йшла пішки з одного кінця міста в інший кілька десятків кілометрів порожнім Києвом. Як одужав молодший, одразу з батьком вступили до лав тероборони. А зараз він поставив перед фактом, що готовий наслідувати старшого брата та йти на фронт.
Старший Любомир, математик, поліглот, за рік до широкомасштабного вторгнення повернувся з Польщі до України, щоб, як буквально висловився син, будувати країну мрії вдома. 24 лютого 2022 року він пішов до тероборони, а незабаром пристав до лав ЗСУ. Я постійно на зв’язку з сином, маємо підтримувати одне одного. Бо він за майже два роки війни лише кілька тижнів був у відпустці. У наших хлопців на фронті величезне навантаження. Як їм потім дивитимуться в очі їхні однолітки, які правдою-неправдою тікали за кордон?..
— Війна вивертає всіх навиворіт і дійсно ділить світ на біле й чорне, без півтонів…
Марино, знаю тебе понад 30 років. Вражає, що твоя творча активність із роками лише зростає.
— Так воно й є. (Усміхається.) Бо така активність тамує біль і генерує сили. Мені поталанило знайти своє місце в житті. Викладаю, пишу картини, організовую виставки. І під час повітряних тривог працюю, і під час суворих торішніх блекаутів брала до рук пензлика, молилася і писала при ліхтарику.
— Розкажи, будь ласка, про картину-символ, яка в тебе народилася в листопаді 2013 року, яка, за твоїми словами, немов смоктала в себе енергетику всього, що відбувалося тоді, напередодні побиття студентів на Майдані.
— Ця картина — про війну Росії проти України, яка почалася наприкінці осені 2013 року. На Майдані зі старшим сином Любомиром, тоді 17-річним юнаком, ми стояли з першого мітингу, коли Янукович не підписав у Вільнюсі угоди про асоціацію з ЄС. Вранці 29 листопада на Майдан Незалежності прийшла з етюдником і полотном. Усе, що відбувалося далі, було вкрай символічним. На центральній площі столиці відчувала дуже потужні енергії. Тільки почала малювати просто неба, пішов дощ, водою залило палітру. Згодом пішов сніг, і ним заліпило все навколо. Вітер був страшним. Але я виявляла свій характер, прив’язала шаликом етюдник, щоб його не знесло вітром. Спочатку думала, що нічого не вийде. Але вперто прибирала сніг. І раптом визирнуло сонце. Постійно з’являлися різні знаки-символи. А коли ввечері почала збиратися, підійшли двоє хлопців і попросили написати на прапорі «Житомир». Я торкнулася прапора пензлем, а фарба розтікалася, немов кров із літер заточилася. Найближчої ночі й сталося криваве побиття. Нині ця картина зберігається в музеї Революції Гідності.
Постійно приходила на Майдан малювати. Працювала й 18 лютого 2014 року, на Інститутській писала картину з барикадою, що палала, з шеренгами «беркутів» і протестувальниками з дерев’яними щитами та шинами…
— І галерею портретів сучасних героїв ти пишешь, починаючи з Майдану 2014 року?
— Саме так, бо там була велика концентрація справжніх щирих патріотів. Згадую ті дні, коли до серця Майдану пропускали лише священників і художників. Священник поруч зі мною молився, а я малювала. Так народжувалися перші портрети великої серії. А з 2017 року почала їздити на фронт. Намагалася прорватися туди й раніше, але художників категорично не брали. А тут самі запросили у складі високомобільної групи Центру морально-психологічного забезпечення ЗСУ, й я мала можливість декілька разів проїхати всю лінію фронту, відвідати шпиталі, де невпинно спілкувалася з нашими воїнами й малювала. І, звісно ж, малюю нині, часто відвідую лікарні.
— Ти виховала гідних синів, своєю творчістю лікуєш, надихаєш. Звідки в тобі така сила?
— Я зростала у бабусі в селі Тарасівка на Київщині. Батьки (батько — військовий, мати — лікарка) часто, як водилося за часів мого дитинства, «підкидали» мене бабусі. Там і набиралася народної сили, «бабусиної» мудрості. Врізалося багатьом із дитинства, що «життя прожити — не поле перейти». Хоча й поле часом перейти непросто. (Усміхається.) Якось у дитинстві я довго гуляла берегом, вийшла за село далеко від дому і раптом побачила вдалині нашу хату. І вирішила піти навпростець через поле, не обходячи далеко дорогою. Але поле було стернове, а я босоніж! Ох, і тяжкий був той шлях додому. (Усміхається.) Однак я таки дійшла. Часом мені й усе життя уявляється тією стернею, якою ходить моя душа.
— У кожної людини — своя місія. Ти свою відчула й сумлінно виконуєш. Якби в тебе зараз з’явилася нагода звернутися до всього світу, що головне ти хотіла б донести про українську культуру?
— Спочатку звернуся до українців, бо ми самі маємо знати й пишатися своїми колосальними тисячолітніми історією та культурою. Наприклад, наша «Кам’яна могила» на Запоріжжі, де нині тимчасово хазяйнують, мінують усе навколо російські орки, — це ж найдавніша археологічна пам’ятка на теренах України. Там наше місце сили. І таких місць, де українці споконвіку зверталися до мудрості свого роду, отримували енергетичну допомогу від предків, у нас чимало. Коли звільнимося від ворога, до нас по цю підтримку приїжджатимуть із усього світу.
На нашій землі завжди відбувалися значні історичні події. Надихають часи козацької слави, період національно-визвольних змагань, здобутки літературно-мистецького руху 1920–1930-х років, те духовне піднесення, яке завершилося «Розстріляним відродженням», звісно, наші шістдесятники-сімдесятники. Треба уважно вивчати культуру через історію. І тут — непочатий край просвітницької роботи, в якій мистецтво є дуже ефективним. Воно впливає на соціум і виховує його, формує інформаційне поле, дає відчуття власного сильного коріння. Так приходить усвідомлення, що ти — представник великого народу, великої культури й що це твоя культура.
— Що тебе особливо тримає сьогодні?
— Мене тримають передусім думки про наших хлопців і дівчат на фронті. Всім треба берегти внутрішній стрижень, гартувати незламність. Ми маємо будувати міцний тил, аби нашим хлопцям і дівчатам було куди повертатися. Наші воїни, ризикуючи найціннішим — своїм життям — боронять нас, родини, рідну землю. Коли в нас у тилу все гаразд, ми відчуваємо свою духовну силу, їм це передається, вони все відчувають. Тому всі маємо бути внутрішньо зібраними, об’єднаними та спокійними. Тоді обов’язково переможемо!
22 грудня в день народження художниці о 16:00 у муніципальній київській галереї мистецтв ім. П.Загребельного (вул. Рональда Рейгана, 6) відкривається ювілейна персональна виставка Марини Соченко «За руки візьмімся, брати!».
Марина Соченко — одна з героїнь нової книги Мирослави Макаревич «Хто тримає культурний фронт» (IPIO, 2023).
