© Михайло Тітаренко
Юлія Самборська
Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки в місті Києві в доповномасштабні часи був театром-антагоністом. Упевнено та вперто він відсторонювався від загалу, участі у визначенні преміальних рейтингів і не намагався бути схожим на інші національні театри, проводячи репертуарну політику переважно консервативного натуралізму. Війна змінила багато чого: від назви, керівника, репертуару до появи нових глядачів і звучання гасла «Слава Україні» в стінах театру. Певною мірою цікавість до нього періодично підігрівали відкриті листи багаторічного ексочільника театру Михайла Резніковича в соцмережах, його спроби через суд поновитися на посаді та керувати, навіть перебуваючи під небом Лондона, а потім — і намагання нагадати про себе в інтерв’ю закордонним пропагандистам.
Після розуміння того, що як раніше вже не буде, прихильники театру затамували подих. Мої колеги — театрознавці та журналісти, які до лютого 2022 року спостерігали за театром на відстані, також почали чекати, куди повіє вітер змін і що принесе театру.
Чекати можна довго, але не варто. Тому в мене виникла ідея поспілкуватися з генеральним директором-художнім керівником театру Кирилом Кашліковим, аби прояснити для себе й не тільки, чим нині живе театр, які висновки зроблено з минулого та яким буде репертуар майбутнього.
Михайло Тітаренко
— Кириле Григоровичу, «У житті кожного хлопця настає мить, коли він повинен взяти долю у свої руки, спробувати щось зробити, і навіть якщо він знає, що у нього є один шанс на мільйон, однаково він повинен його використовувати, інакше для чого взагалі жити?» — так в одній із ваших вистав «Каліка з острова Інішмаан» каже головний герой Біллі. Ви вже звикли до нового статусу одноосібного керівника?
— Мені насправді нема коли думати про те, що я маю звикати (посміхається). В цьому театрі я — понад 30 років, це більша частина мого дорослого життя. Нині в театрі — величезна кількість виробничих і творчих проблем, які треба вирішувати ледь не цілодобово. Щодо «одноосібного керівника», я б це так не називав. У мене є заступники, є колектив однодумців, із якими я раджусь, і дуже багато важливих рішень для розвитку театру ми ухвалюємо разом.
— Нещодавно ваш попередник Михайло Резнікович у інтерв’ю пропагандистському телебаченню розповідав про утиски російської культури. Проте на сайті театру міститься його лист, в якому, зокрема, зазначено: «Не може бути двох різних точок зору і щодо офіційного оформлення вже давно визрілого у колективі театру рішення про зміну назви Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки». Отже, людина ініціювала ці «утиски», а потім забула про це чи як?
— Те, про що ви запитуєте, — це перегорнута сторінка історії нашого театру. В нас є нова назва без зайвого словосполучення, яке не має права там бути. Є точка неповернення, й це війна. Наш театр живе тим, чим і всі адекватні українці, — бажанням Перемоги й повернення наших захисників живими. Все інше — навіть не другорядне.
— На початку повномасштабної війни я масово розсилала листи-звернення до російських театрів, акторів, режисерів, коментувала їхні пости, прохаючи чинити спротив владі й вимагати припинення вторгнення. Наївно хотіла хоч якось достукатися. Всі заблокували. Ви за походженням — росіянин. Ваші родичі живуть там і, ймовірно, ви знайомі особисто з багатьма тамтешніми театралами. Невже ніхто не хоче чути правди й того, яке зло їхні військові творять в Україні?
— Я справді народився там. Своєї біографії я не зможу змінити. Там поховані мій батько, мама та сестра. З родичами, які там проживають, я повністю припинив спілкування. Не бачу сенсу. Розповідати й переконувати можна тому й того, хто хоче слухати. Я розумію, що стосовно тієї сторони це є марною витратою часу.
Михайло Тітаренко
— Як ви прокоментуєте думку, що театр нині не на часі?
— Цієї думки я не поділяю. Нині театр потрібен як ніколи. Зараз перечитую Кафку… Він вважав, що театр, аби впливати на життя, має бути сильнішим, інтенсивнішим за повсякденність. Стріляючи, треба цілитися вище за ціль. І це правда. Але зараз, коли повсякденне життя в нас таке, що його перебити нічим не можна, ЩО має бути на сцені, щоб відволікти людину хоч на певний час?! Це питання для тих, хто зараз займається театром.
— Із якими проблемами стикається ваш театр під час війни?
— Проблем у театрі нині вистачає. Наш театр репертуарний. Це передбачає цикл від наказу про розподіл ролей до прем’єри вистави. Фактично це — виробничий процес. Зараз тут у нас великі труднощі. Столярний цех не може працювати на повну, бо половина хлопців — на фронті. Слюсарний і монтувальний — те саме. На жаль, у нас немає такого рівня техніки, коли натиснув одну кнопку, й усе працює. Я вважаю, що театр не може бути завжди бідним. Театр має бути красивим та якісним. Проте зараз викручуємось із тим, що є. Ми хочемо створити якісну та красиву виставу, як, наприклад, «Отелло» (прем’єра кінця квітня 2024 року, режисер — Давид Петросян. — Ю.С.) і робимо все для цього, іноді навіть неможливе.
— Запропонуєте Давиду ще щось поставити?
— Давид — затребуваний режисер, і добре, що він знайшов час та бажання поставити в нас. Знаєте, на початку повномасштабного вторгнення Давид мешкав десь тут, у центрі. Якось випадково я побачив, як він повільно іде по вулиці, тримаючи в руках два важкі пакети з книгами з «Букви» (книгарня по сусідству з театром. — Ю.С.). Я стільки не читаю, мені не соромно в цьому зізнатися. Коли він ставив у нас «Отелло», то зачарував увесь колектив. Гадаю, спілкуючись із Давидом, ви теж відчули, що він — дуже цікава та мудра не по роках людина. Я б хотів, щоб у нашому репертуарі з’явилася ще не одна його вистава. Можливо, щось із української класики рівня Шекспіра. Але в Давида ж є плани та зобов’язання перед іншими театрами. Тому — як складеться.
— Нещодавно репертуар театру ви визначили як «нульовий». Чим плануєте його заповнювати?
— З огляду на різні причини ми зняли дуже багато вистав. На сьогодні в нас — 14 вистав на основній сцені. Для повноцінного функціонування репертуарного театру необхідно мати 20–22 вистави. Я маю на увазі основну сцену. Впевнений із власного досвіду, що хороша вистава робиться півтора-два роки (з моменту виникнення задуму в режисера до прем’єрних оплесків). Тому заповнення репертуару є питанням часу.
— За два роки молодше режисерське покоління встигне поставити, мабуть, не менш як десять вистав. Не думаєте, що потрібно змінити темп і прискоритися?
— Ні, це мій особистий досвід, і я вважаю, що це виважений підхід. У нас є чотири штатні режисери і є запрошені режисери, тож є кому й над чим працювати. Кожен у своєму темпі й усі разом поступово заповнимо репертуар від нульового до стовідсоткового.
— Що вам найбільше хочеться змінити в театрі, яким ви нині керуєте?
— В театрі працює 460 людей. Не я формував цей колектив, не я ці алгоритми вибудовував. У мене немає амбіцій змінити все, переналаштувати театр і «плюнути у вічність», щоб казали: «Це він зробив». Ні, своє завдання я вбачаю в іншому — пройти разом із колективом цей складний шлях. Я за еволюцію, а не революцію. Тим більше під час війни. Якщо актори та служби залишаються тут під час війни чи повертаються з-за кордону знову служити сцені, отже, вони цінують не лише цей театр, а й цю країну.
— Тобто неугодних не шукатимете й контрактів не переглядатимете? Свобода й демократія, так?
— На сцені є такий прийом, як «театр у театрі». Це доречно та виправдано. Не думаю, що в житті потрібно застосовувати прийом «війна у війні». Хоча багато хто приходить до державного театру й забуває, що театр існує коштом платників податків, тобто бюджетним коштом. І потім думає, що він чи вона тут будуть вічність. У державному театрі будь-яка посада не є приватною власністю. Єдиний критерій — професіоналізм.
Михайло Тітаренко
— Я помітила, що у вашому поточному репертуарі дуже багато комедій. Невже нині переважає попит саме на гумор і сатиру? І яким є топ-5 вистав нині за глядацькими вподобаннями?
— Знаєте, в театрі закони економіки парадоксально діють у зворотному напрямку, оскільки пропозиція породжує попит. Ми не робимо комедії пріоритетом. За нинішніх умов, у яких виживають наші люди, це однаково сміх крізь сльози. Глядач сам обирає те, що відповідає не лише його уподобанням, а й поточному настрою. «Вечеря з диваком» (Франсіс Вебер, режисер — Олександр Степанцов), декілька поновлених комедій Рея Куні: «13», «Занадто одружений таксист» (це вистава ще 2004 року, і її популярність не зменшується вже протягом десятиліть). Також можу згадати комедію «Сімейна вечеря» Марка Камолетті (режисер — Григорій Зіскін (Канада), режисер із відновлення вистави — Борис Вознюк). До цього «веселого товариства» впевнено додам вистави за складною драматургією Шекспіра. Це «Джульєтта і Ромео». Й також вистава, про яку я вже згадував, — «Отелло» Давида Петросяна.
— У вашому театрі є такий проєкт — «Пошук 2023–2024». Я не знайшла інформації про нові вистави, які ставитимуть у його межах. Він іще триває?
— Ми продовжуватимемо цей проєкт. Можна сказати, що це була перша спроба, перший сезон, аби дати шанс молодим режисерам самостійно попрацювати в професійному театрі. Ми їм гонорар платимо, як справжнім режисерам. Їхнім завданням було самостійно організувати роботу, домовлятися зі службами та цехами. Я зібрав разом чотирьох режисерів проєкту і сказав, що ніяк не втручатимусь, але в них завжди є один «дзвінок другу» — моя готовність допомогти та підказати.
— Мені як глядачу дуже хочеться появи та розвитку в Україні молодої та конкурентоспроможної режисури. Ви спробували пошукати. Знайшли?
— У межах проєкту в нас створено чотири вистави: Ultima Thule (автор — Андрій Бондаренко за мотивами новел Стефана Грабінського, режисер — Тимофій Бінюков), «Фальшивка» (за п’єсою Ніла Лабюта «Образ речей», режисер — Євген Щербань), «За зачиненими дверима» (Жан-Поль Сартр, режисерка — Юлія Лобановська) та «Пральня» (за п’єсою Марші Норман, режисерка — Олександра Кравченко). До речі, Юлію Лобановську я сам запросив до цього проєкту. Випадково побачив її студентську роботу на навчальній сцені в Карпенка-Карого. Я бачу, що це — оригінальне сценічне мислення. Кожна з вистав проєкту матиме лише 10 показів, такою є умова. Якщо якась із вистав користуватиметься особливою глядацькою увагою, ми розглянемо питання про продовження її життя в репертуарі. В нас уже є три заявки на «Пошук 2024–2025», причому це будуть акторсько-режисерські спроби. Є пропозиція щодо осучасненого варіанту «Мини Мазайла» Миколи Куліша. І, до речі, дуже цікава концепція вистави. Тому пошук триватиме.
— У січні 2024 року на великій сцені театру з’явилася режисерська робота актора вашого театру Юрія Дяка «Хвиля» за мотивами роману Тода Штрассера. Це історія не лише про те, як зароджувався нацизм, а й про те, як перетворити людей, котрі мислять, на покірне стадо. І хоча це — повчальна вистава, в якій із шаленим запалом грають молоді актори, але не можу не запитати: довіряти постановку акторам — теж експеримент?
— Ні. Це радше був ризик. Але час показав, що він є виправданим. Це проєкт не для основного репертуару. Я так і сказав команді, яка взялася за постановку. Це акція. Юрій Дяк звернувся до мене з пропозицією щодо цієї вистави. Він захопив колег ідеєю. Вони показали мені частинку вистави. 30 осіб цим горять, то чому б ні? Головне ще ж мета: збір коштів для захисників. Цю виставу ми граємо лише у вихідні для театру дні, коли можемо робити благодійний внесок. Ми вже купили дрони для «Свободи» й далі продовжуватимемо.
— Нещодавно я переглянула вашу виставу «Переклади». Там дія відбувається 1833 року в маленькому ірландському селищі, до якого з візитом не зовсім дружнім, а фактично з «довбаною військовою операцією» (цитую з вистави) завітали британські військові картографи. Ці чужинці є окупантами, й мета в них очевидна — знищити ідентичність ірландців. Вибір цієї драматургії — данина часові, подіям і намаганню бути актуальними?
— Жодне з того, що ви назвали. Цю історію колись запропонував мені поставити в Театрі на Подолі Віталій Малахов, світла йому пам’ять. Не склалося, бо Віталія Юхимовича не стало. Проте я відчув, що ця ірландська історія не просто має паралелі із сьогоденням, а може нам показати, що зі своїм болем у світі ми не самі. Є народи, які таке пережили й зрозуміють нас навіть без слів.
Михайло Тітаренко
— До речі, роль німої в «Перекладах» блискуче грає Ірина Бучко. Рідко дозволяю собі плакати в театрі, але тут стриматися було важко. Знаю, що з цією ж виставою вас запросили до Ірландії. Як сприйняла закордонна публіка, зрозуміли?
— Нас приймали дуже тепло та гостинно. Я досі вдячний нашим колегам з Ірландії за цю можливість показати світові, що ми живі, що ми боремося. Виставу відвідав Стівен Рей, який разом із Браяном Фрілом писав цю п’єсу. Стівен грав роль Оуена на першому показі в Деррі, й під час вистави над ратушею (а її грали саме в ратуші) літали гелікоптери, щоби заглушити гру. Так влада боялася цієї пʼєси. До речі, актриса, яка першою грала Сару (роль Ірини Бучко у виставі. — Ю.С.) була на вашій хвилі, вона теж розплакалася. Вона довго тримала Ірину за руки й намагалася передати, як їй важливо, що ми сприймаємо їхній біль, наче свій.
— Які нові режисерські імена є в репертуарних планах театру? І над чим працюють штатні режисери?
— Станом на сьогодні в роботі — десять вистав. Найближча прем’єра основної сцени — комедія «Блискуча ідея» режисера Максима Нікітіна. Це його друга режисерська робота в театрі. До кінця сезону на Новій сцені заплановано дві премʼєри: «Полковник і птахи» (режисер — Андріус Дарела) та «Палаючи у пітьмі» (режисер — Олексій Лісовець). Відкриваємо сезон у вересні виставою «Острів скарбів» (режисерка — Ольга Гаврилюк), яка, маємо надію, стане блокбастером. У листопаді плануємо випустити «Поромника» — велику подорож лабіринтами людських душ. Прем’єра «Поромника» була запланована на квітень 2022 року, але… Гадаю, сьогодні в «Поромнику» виникли нові сенси, а деякі тексти сприйматимуться геть інакше. Далі… хочеться зберегти інтригу, скажу тільки, що ставитиме цю виставу наш актор із режисерським досвідом Олександр Кобзар. Уже готується декорація, є робоча назва вистави. Я відчуваю, що це буде глибока історія, навіть сага, яка точно зацікавить наших глядачів. Буде ще копродукція з іспанським режисером Ігнасіо Гарсіа «Сон розуму» Антоніо Вальєхо. Пʼєса про останній період життя Франциско Гої. Це має бути дуже потужна та стильна вистава. Сценограф цього проєкту — видатна художниця Марія Левитська. Буде копродукція з польським режисером Радеком Степінєм — вистава «Благальниці» за Евріпідом. Також у роботі — вистави за творами Освальда Заградника, Теннессі Вільямса, Василя Стефаника. На весну 2025 року планується дуже цікавий проєкт, але про нього — згодом. Маю надію, що всі творчі плани нам вдасться реалізувати.
— 2016 року театр відзначав 90-річний ювілей, тож за два роки буде ще один привід — перше сторіччя. Як готуєтеся до цієї дати?
— Історія нашого театру почалася не 100 років тому. Ще 1891 року успішний театральний менеджер і актор Микола Соловцов заснував у приміщенні, де ми зараз із вами знаходимося, перший у Києві стаціонарний театр. 1919 року його націоналізувала радянська влада під назвою «Другий театр Української Радянської Республіки ім. Леніна». І вже 1926 року також рішенням радянської влади на його основі було організовано Російську державну драму. 1941 року театру присвоєно ім’я Лесі Українки, 1966-го — статус академічного й 1994 року — національного. Дат вистачає, але щодо сторіччя відразу повідомлю, що ми його не святкуватимемо. В країні — війна, не до урочистостей і відзначання радянських дат. Навіть якщо війна закінчиться до 2026 року (а цього хочеться найбільше), й тоді про відзначання ювілеїв не може бути мови. В країні — масштабні руйнування житла, інфраструктури та людських доль. Нам треба виживати й відновлюватись, але точно не святкувати. Я категорично проти підтримки імперської псевдоісторії щодо української меншовартості. Можливо, хтось здивується, що це каже людина, яка народилася за Уралом. Не з Леніна почалась Україна, й театри наші — теж не з нього. Я хочу зробити все, щоб наративи про знищення людей, які проживають в Україні, були успішно ліквідовані.
