© Фото, надане інтерв’юйованим
Софія Коваленко
Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка сьогодні має неабияку популярність. За квитками на вистави полюють місяцями, а у глядацьких залах збираються аншлаги.
Актор театру Франка Віталій Ажнов грає у виставах «Калігула», «Кар’єра Артуро Уї, яку можна було спинити», «Тартюф», а також у нещодавній прем’єрі «Марія Стюарт» і багатьох інших. Окрім діяльности в театрі, Віталій відомий за кіноролями, зокрема в серіалах «І будуть люди» та «Кава з кардамоном». Також запланована прем’єра байопіку «Малевич» із Віталієм у головній ролі. Крім того, актор влаштовує благодійні поетичні вечори на підтримку ЗСУ.
Ролі Віталія Ажнова в театрі часто гострохарактерні. Дивлячись вистави з його участю, я не бачу на сцені актора. Віталію вдається майстерно переймати на себе персонажа, повністю віддаючись його вдачі та емоціям. Він максимально віддається й проживає, а не грає. Тож мені було цікаво відчути людину. З Віталієм Ажновим я розмовляла про важливі для нього вистави, чуттєвість і вразливість, фільм «Малевич» і благодійну діяльність.
Фото, надане інтерв’юйованим
— Віталію, які три вистави, де ти грав, залишили в тобі найбільший слід і чому?
— Спочатку — дипломна робота «Одруження» за Миколою Гоголем, яку ставили мій майстер Дмитро Михайлович Богомазов і Андрій Самінін. Вистава додала впевненості в тому, що я — актор, і часткового переконання, що не помилився у виборі професії.
Важливою стала «Співай, Лоло, співай!» Богомазова. Тоді в мене повірили як у ліричного героя. Я пам’ятаю цю виставу зі студентських часів, коли вона йшла в Театрі на лівому березі Дніпра. Я був вражений постановкою! Хотілося взяти в ній участь, що з часом і сталося.
Ну й, звісно, наразі найзнаковішою постановкою є для мене «Калігула» режисера Івана Уривського, бо це матеріал, у якому можна розвиватися. Ця вистава підняла мене на інший рівень і додала впевненості, хоча інколи її й зараз бракує.
— Ти називаєш майстра Дмитра Богомазова (головний режисер Національного академічного театру імені Івана Франка) своїм театральним батьком. Дмитро Михайлович часто каже, що «театр — він або є, або його немає». Та крім цієї, яка його настанова чи порада є для тебе найціннішою за роки навчання та спільної роботи?
— Мені подобається фраза, що театр — це поетичне мистецтво. А порад було чимало! Зараз пригадав момент, коли мене вводили на Олексу Бабича в «Украденому щасті». Десь хвилин за сорок до вистави я сказав Дмитру Михайловичу, що в мене високий рівень відповідальності і я не можу позбутися відчуття, що він — мій учитель. На що Богомазов відповів: «Віталіку, розслабся. Ми — колеги». Це було так… вибухово!
— А загалом за роки кар’єри робота з яким режисером була найскладнішою, а з яким — найлегшою?
— Найскладніше працювалося зі Стасом Жирковим. Ми починали роботу з ним у «Сталкерах», а потім іще були репетиції вистави «Відчуття за стіною». Це було непросто, але зробило мене сильнішим. А найлегше мені працювати, напевно, з Іваном Уривським.
— Сьогодні вистави Уривського в тренді. Глядачі багато знімають, викладають відео у сториз чи ТікТоці. Що відчуваєш як актор, коли під час певних сцен глядачі одночасно вмикають камери на телефонах?
— Скажу чесно, це не додає мені азарту. Звісно, актор — людина егоцентрична, любить увагу. Спочатку знімання тішили й угамовували его, та згодом, коли знаходиш стільки сенсів у виставі, стає прикро. До речі, мене вражає, що в «Тартюфі» всі знімають перший танець, хоча у виставі є багато класних і акторських сцен, і художніх рішень.
— «Калігула» Уривського, як ти вже сказав, наразі є для тебе найзнаковішою роботою. Нещодавно я була на благодійному вечорі твого курсу. Перед заходом усі обговорювали, що ти після «Калігули» й відповідно настрій у тебе складний… «калігульний»!
— Калігульний настрій — можна в психологію такий термін упровадити (сміємось).
Фото, надане інтерв’юйованим
— Тож як ролі в театрі впливають на твоє повсякденне життя на емоційному, чуттєвому рівні?
— Впливають, інколи не позитивно. Якщо говорити про «Калігулу», то я маю перелік ритуалів, пов’язаних із підготовкою. Прокидаюся раніше, ніж зазвичай, щоби збалансувати думки. Зранку — обов’язково цигарка (куріння не пропагую!). Далі гладко голюся. В день «Калігули» взагалі не їм, лише п’ю каву. Я зрозумів, що це додає правильного стану — голод переходить у концентрацію та зосередженість, місцями навіть агресію. Я люблю казати: «Ти голодний, а отже — сексуальний».
Чомусь саме після «Калігули» я дуже довго оговтуюсь, не певен, що приходжу до стабільної рівноваги чи гармонії.
— Я пам’ятаю, як уперше прийшла на «Лимерівну». Опісля боялася йти вдруге, аби не підмінити ті враження. На поклонах я побачила у тебе в очах пелену. Чи дозволяєш цьому стану поглинути тебе повністю?
— Я люблю, коли роль мене повністю поглинає. Коли настільки всередині, без чинників, що відволікають, що в той самий момент, у тому самому місці виникає та емоція, яка виникає. Це не лише про емоційну пам’ять, а й про те, що ти — всередині ролі.
— У цьому театральному сезоні ти мав дві прем’єри — «Тартюф» Дмитра Богомазова й «Марія Стюарт» Івана Уривського. Якими є враження від вистав? Чи вдалися прем’єри?
— Якщо говорити про «Тартюфа», то процес був для мене не надто складним, оскільки об’єм ролі невеликий. Гадаю, прем’єра вдалася, люди ходять, сміються, бо «Тартюф» — це комедія. Нині вже переконуюся, що маленьких ролей не буває, адже чую, як глядачі реагують на мою сцену, — вона якась феєрична для них.
Репетиційний процес «Марії Стюарт» був непростим у плані роботи над роллю. У хорошому сенсі я по-новому відкрив для себе Івана Уривського. Шлях, який я проходив у цій виставі, — шлях мого внутрішнього зростання.
— Глядач у цій виставі теж відкрив іншого Уривського.
— Так! Граючи «Марію Стюарт», розумію, що всередині ще стільки всього є. Доповнюватимемо й наповнюватимемо. Дуже класно, що Іван дає поле для розвитку — поле, де ти можеш посіяти маки, волошки, ще щось, ще щось (сміємось).
— Ти — людина чуйна й вразлива. Як реагуєш на критику?
— Я вмію відділяти. Є люди, яким довіряю, чия думка цікавить першочергово. Якщо вони мене критикують, думаю, як виправити чи покращити свою роботу. Щодо знайомих або ж малознайомих, якщо критика конструктивна — дуже добре. А якщо взята зі стелі, то немає предмету для розмови.
Але я мінливий — це правда. Приймаю все дуже близько до серця.
— Ти знявся в повнометражному художньому фільмі «Малевич» режисерки Дар’ї Онищенко. Який факт про художника вразив найбільше під час підготовки до ролі?
— Усе було цікаво. Мене вразило, що коли Малевич хотів виїхати за кордон і зробити виставку, то в графі «національність» у міграційній анкеті написав «українець», що й стало причиною відмови.
— Як гадаєш, що приховує «Чорний квадрат» Малевича?
— Зараз почну вигадувати й казати про безодню, потойбічний світ (сміється). Гадаю, нічого.
— Твоє захоплення віршами. Мені про тебе сказали: «Людина-поезія. Вселяє в людей цю поезію і любов до неї».
— Коли почалося повномасштабне вторгнення, я поїхав до Калуша в Івано-Франківській області. Здавалося, що не повернуся до професії. Була сильна внутрішня апатія. Якось мені трапилася збірка поезії, і я почав читати.
Я закінчив аспірантуру зі сценічного мовлення, тож поезія не була для мене чимось новим, завжди любив її. Тоді вона почала гармонізувати мій стан, структурувати й дисциплінувати. Я проаналізував, чому це трапилося, і зрозумів, що саме ритміка, кінець рядка, віршований розмір і віршований ряд, що є в поезії, гармонізують внутрішній стан.
— І потім виникла ідея «Курсу Ажнова від Ажнова»? Наприкінці кожного випуску учасників курсу ви робите благодійний вечір. Розкажи про це детальніше.
— Насправді цим рідко хто цікавиться, а я не люблю вихвалятися, хоча розумію, що робимо важливу справу.
З огляду на наші реалії, для когось поезія може стати терапією, подоланням страху публічного виступу, вирішенням питання, чи хоче він стати актором. Тож я розробив програму на основі поезії і створив курс. Були страх і сумніви, бо ж не хотілося провалу. За чотири години набралося потрібних п’ятнадцять людей (я принципово не беру більше, щоби приділяти всім достатньо уваги). І ми почали! Зрештою зрозумів, що людям потрібен кінцевий результат, тоді виникла ідея благодійного поетичного вечора.
Курс триває трохи більше року, й на сьогодні нам вдалося зібрати для ЗСУ близько півтора мільйона гривень. Усе завдяки людям, які альтруїстично, з власної ініціативи, прослухали курс, а далі витрачають свій час на такі благодійні заходи.
Є стимул і мотивація щоразу робити кращий вечір. Планку ставлю вище й вище, тому що боюся зупинитися на місці. Говорю про це й розумію, що в мене пітніють долоні, бо це дуже цінний і важливий для мене проєкт.
— Що відчуваєш, коли вдається зібрати й передати гроші на збір?
— Коли дізнаюся, що банку закрито, мене завжди мурашить. Я знаю, як важко інколи медійним людям закрити банку, а тут збирають ті, хто в принципі має дуже яскраве й насичене життя, не пов’язане з творчістю. Завжди вражає.
Фото, надане інтерв’юйованим
— Крім поетичних вечорів, ти вирішив зробити захід на основі епістолярію відомих українських діячів минулого століття. Я була на цьому вечорі. Якщо прибрати часові межі, відчуття, ніби це про сьогодні. Я вчергове усвідомила безперервність російської агресії. Страх, що це ніколи не скінчиться. Що ви відчували, коли разом із учасницями курсу розбирали листи й вірші?
— Я поділяю з тобою цей страх. Зараз мене знову трохи промурашило… Стільки трагедії. У мене була ідея додати листи сучасної війни, але я передумав, бо хотілося донести думку про оцю циклічність, яка лякає. Наш глядач живе сьогодні, й у нього має виникнути не лише страх, а й усвідомлення того, що, можливо, саме зараз варто перейти на українську й підтримувати українське. Інколи здається, що в програму варто додати більше гумору. Але навіть той-таки Остап Вишня жартує зі своєю дружиною, сидячи в засланні.
Мені подобається цей епістолярій тим, що він несе меседж. Він дуже драматичний. Можливо, занадто актуальний, містить забагато паралелей. Я розумію, що глядач, який це дивиться, уже не може емоціонувати, у нього виникає захисна реакція.
Наступний вечір на основі епістолярію — 18 червня в Центрі Курбаса, приходьте!
— В одному зі своїх інтерв’ю ти сказав: «Хто ти є зараз у суспільстві як чоловік?». Яку відповідь знайшов для себе нині?
— Не знайшов. Я розумію, що створюю й будую щось нефізичне. Наприклад, транслюю через свої ролі важливі сенси.
Нещодавно нас із поетичним вечором запросили до Краматорська зіграти для військових. Ми з дівчатами відіграли три заходи. Мені було дуже страшно, дуже. Було страшно їхати до військових, які щоденно там. Докорів сумління багато… Та коли вони обіймають, плачуть, емоціонують і кажуть, що ми є містком для них, одразу розумієш, наскільки це важливо.
— А оці докори сумління й почуття провини, як ти їх пропрацьовуєш?
— Звісно, потрібно інколи давати собі видихнути. Але мене рятує велика завантаженість. Коли працюєш, працюєш, працюєш, волонтериш, докори сумління частково втихають.
— Яка вистава для тебе є найточнішим відображенням переживань цієї війни?
— Вистава «Процес» Давида Петросяна в Театрі на Подолі. Напевно це те останнє, що мене вразило і що перегукується саме з моїми відчуттями. Я був у захваті!
