«Зажинки»: перші колоски, зібрані з поля, відклали для різдвяного дідуха Репортаж 13.07.2026 15:25 Укрінформ
На Житомирщині під час етнофестивалю «Житичі» відтворили давній обряд збору врожаю
Етнофестиваль «Житичі» у селі Городське на Житомирщині проводиться вже понад 10 років. Він з’явився завдяки захопленим людям – вчительці Інни Величко та власнику глиняної хати під солом’яною стріхою Василю Романюку. Підтримку фестивалю надають волонтери та туристи. На етнофестивалі хтось пригадує власне дитинство, комусь відгукуються спогадами молодість, коли жінки бралися за серпи йшли жати жито. Наразі ж усі польові роботи виконуються за допомогою техніки – від висівання до збору врожаю. Такий інструмент, як серп, сучасні діти можуть побачити хіба що в краєзнавчому музеї.
Як висловлюють подяку ниві за щедрість, чому відганяють русалок польових і що роблять із першим вижатим колоссям, дізнайтеся з репортажу кореспондентки Укрінформу.
ЕТНОФЕСТИВАЛЬ З’ЯВИВСЯ ЗАВДЯКИ ПОКРИТТЮ БІЛЬШ ЯК СТОРІЧНОЇ ХАТИ
На порозі садиби «Поліська хата» у Городському гостей етнофестивалю «Житичі» зустрічає його організаторка Інна Величко. Вона – викладачка образотворчого мистецтва та уповноважена представниця Спілки сільського зеленого туризму в Житомирській області.
Інна Величко
– Оскільки я вчителька, то ми багато подорожували та малювали, – розповідає пані Інна. – Одного разу ми приїхали в Городське, і це місце нам дуже сподобалося, бо тут були дві хатини – ось ця і он та, що руйнується. Власник тієї занедбаної оселі досі не може визначити її вартість, а тим часом вона вже не підлягає відновленню. Натомість господар цієї, Василь Петрович Романюк, передав її нам 17 років тому, аби ми відродили хату такою, якою вона була за часів його дідусів і прадідів. Тепер ми жартуємо, що в нас тут два пам’ятники – щедрості та скупості.
Євдокія та Петро Романюки
Глиняна хата під стріхою, яка зараз є однією з популярних туристичних локацій, має вік близько 130 років. Її останні господарі – Євдокія та Петро Романюки, чиї фотографії досі зберігаються там. Це так звана «довга хата», де під одним дахом знаходилося все необхідне для людей: житлова кімната, сіни, комора, хлів для худоби.
– Хата накрита житньою соломою, – додає жінка. – Жито служить 25 років, тож час від часу доводиться оновлювати дах. Саме завдяки цій покрівлі й виник етнофестиваль «Житичі», який ми проводимо вже понад 10 років. Раніше ми запрошували добровольців, аби вони жали жито. Правда, вони його трохи топтали. Зараз нам збирають жито кваліфіковані люди, які виконують усе якісно та без втрат. Цей процес ми називаємо святом свідомої праці.
ЗБІР ВРОЖАЮ – ЯК СВЯТО
Пані Інна пригадує, що спочатку в її ідею вдихнути нове життя в старе приміщення мало хто вірив, і вона часто стикалася з нерозумінням. Натомість тепер, коли в садибі проводяться екскурсії та різноманітні святкування, у неї з’явилося багато однодумців. Саме навколо хати і відбувається фестиваль.
На обійсті вже достигають яблука, бігають кури, а поруч розквітає лавандова плантація, над якою гудуть бджоли. Трохи далі – золоте поле, де вже час жати жито.
Наші пращури розпочинали збір урожаю обрядом «Зажинки». Його сприймали не як рутинну працю, а вважали святом, тому на поле одягали найкращий одяг і йшли туди зі співами.
Учасники фестивалю, які відтворюють обряд, прочитали «Отче наш» і, взявши серпи та коси, вирушили до ниви. Традиційно їй подякували за щедрість свіжоспеченою паляницею на вишитому рушнику. Далі Інна Величко промовляє: «Дай Боже зібрати врожай, до комори донести – без лиха, без дощу, без грому…». Потім жито зрошують освяченою водою.
Після цього дівчата зав’язують на полі колоски. За давніми віруваннями, так відганяли польову русалку, яка заплутувала жито. Наші предки діяли на випередження – самі це робили, аби збити її з пантелику, ніби на ниві вже побували її сестри.
Жінки беруть серпи й під спів зразкового фольклорного ансамблю «Джерельце» з Житомира починають жати. Перші зібрані колоски традиційно відкладають для виготовлення різдвяного дідуха. Далі на допомогу в поле виходять чоловіки з косами.
У якийсь момент я чую знайому з дитинства мелодію. Брати Назар та Яромир грають на сопілках народну пісню «Зеленеє жито, зелене». До речі, Житомирщина стала другим домом для цих дітей, які евакуювалися з Дніпропетровської області.
Жінки зв’язують кожен сніп жита перевеслом (джгут зі скрученої соломи, – ред.) та зі співами несуть їх на обійстя. Далі його треба обмолотити, і вже соломою оновити частину стріхи старої хати.
Мандрики
Жниці сідають обідати, а гостей фестивалю пригощають обрядовим печивом – мандриками.
Женці після зажинок
З ПІСНЯМИ, МОЛИТВАМИ ТА ЗІ ВДЯЧНІСТЮ ВОЇНАМ
– Усе, що робили наші пращури, вони завжди підносили молитву до Господа. Просили, аби Він дав сили кинути зернину, щоб вона проросла, а потім – зібрати і зберегти врожай для поживи на цілий рік, – каже отець Віталій Липський.
Отець Віталій Липський
За щедрий урожай жита також дякують молитвою.
Олександр Вознюк
Керівник одного з місцевих агропідприємств Олександр Вознюк зазначає, що «Зажинки» – це також свято аграріїв. Його господарство обробляє близько 7 тисяч гектарів землі. Через холодні ночі жнива ще не почалися, але до збору врожаю господарство готове.
Надія Кравченко
Серед гостей помічаю бабусю в жовтій хустинці, яка щось жваво розповідає. Це 87-річна Надія Кравченко.
– Коли раніше люди йшли на жнива, то йшли зі співами, і з поля поверталися – теж. А ми малими були, то вибігали до воріт і виглядали своїх матерів, які їхали на возах, співаючи. Ой, скільки я того жита вижала й обмолотила… А зараз уже не можу, але тримаю 16 кроликів і трьох курок. Город теж у мене є, бо ж їх треба годувати, – ділиться жінка.
Ангеліна Нестерова
У перерві між виступами ансамблю «Джерельце» з гостями фестивалю спілкується його керівниця Ангеліна Нестерова.
– Ми знаємо колядки, щедрівки, веснянки. Але є ще великодні веснянки, троїцькі, русальні, купальські пісні. Щодо жнив, то там цілий пласт – і зажинкові, і жнивні, і обжинкові пісні. У наших пращурів музика, слово та дія завжди були взаємопов’язані. Пісні супроводжували життя людини від народження аж до смерті, – каже керівниця ансамблю.
Пані Ангеліна констатує, що традиції втрачаються та знецінюються, бо нині інші часи. Та попри все їх треба шанувати й оберігати.
– Фестиваль має символічну назву «Житичі», бо ми будемо жити. Живемо в непередбачуваний час, бо не знаємо, що буде завтра. Та попри все треба жити з вдячністю тим, хто за нас зараз воює, і з пам’яттю про полеглих, – додає жінка.
В унісон цим словам моя знайома, яка приїхала на етнофестиваль зі своєю донькою-п’ятикласницею, каже, що такі заходи мають просвітницький характер. Змусити дитину читати чи дивитися відео про традиції складно, якщо в неї немає бажання. А от узяти її з собою на подібний фестиваль, аби вона сама все побачила, – значно ефективніший виховний метод.
Фото авторки
Фестиваль Культура Туризм Житомир Сільський туризм Зелений туризм Житомирщина Врожай
Джерело: www.ukrinform.ua