Онлайн-навчання наразі є і в осяжному майбутньому буде єдиним доступним варіантом навчання для багатьох громадян України. Що робить онлайн-навчання неефективним і як Україні це вирішити?
Пандемія COVID-19 кардинально змінила наше уявлення про освіту. Дистанційне навчання увійшло в наше життя безальтернативно. Майже відразу ми зрозуміли, що освіта може і повинна виходити за межі традиційного класу. Однак ми не були впевнені щодо якості та залученості такого навчального досвіду. Весну 2020 року часто називають кризовою: це був надзвичайно складний час для освітян, студентів, учнів та батьків, і його основні висновки можна підсумувати так:
- дистанційне навчання – це вже не новинка, а необхідність і реальність сучасності;
- дистанційне навчання не є еквівалентом очного навчання, яке проводиться через комп’ютер та Інтернет;
- нам не вистачає знань про те, як ефективно навчати та навчатися дистанційно;
- найважливіше те, що наша українська система освіти переважно «орієнтована» на очну, традиційну освіту як основний спосіб навчання.
Ми почали оцінювати різницю між очним і дистанційним форматами навчання, шукати плюси і мінуси, намагаючись зрозуміти, що не так, бо, як у байці, «музиканти не сіли, а музика не та».
По-перше, немає жодних обґрунтованих підстав протиставляти дистанційне та очне навчання, оскільки Закон України «Про освіту» (стаття 9) визнає дистанційне навчання одним із основних способів здобуття освіти поряд з іншими інституційними (очна (денна, вечірня), заочна, онлайн), індивідуальними (екстерна, сімейна (домашня), педагогічна, виробнича (виробнича), дуальними формами навчання.
По-друге, ми живемо в суспільстві цифрових знань, де різноманітність і адаптивність є важливими для успішного просування. Таким чином, варіативність стає стандартом, дозволяючи різним формам і моделям розвиватися одночасно, таким чином забезпечуючи найбільш підходящий вибір для кожного. Ось як дистанційна освіта процвітала в багатьох країнах світу протягом кількох десятиліть.
Причини сучасного стану дистанційної освіти
Я спробую окреслити кілька ключових факторів, які сформували поточну ситуацію щодо впровадження та розвитку дистанційного навчання.
Фактор перший. Для України законодавче закріплення різних форм навчання у 2017 році стало вирішальним прогресивним кроком. Тепер необхідно було розробити механізми та інструменти реалізації положень Закону «Про освіту». Проте до 2020 року єдиного національного бачення системного розвитку дистанційного навчання не було, і слід визнати, що це стосується й інших форм навчання. Нас застали зненацька.
Відсутність механізмів, з одного боку, не заважала освітянам і установам шукати оптимальні методи впровадження дистанційного навчання, але, з іншого боку, суттєво гальмувала прогрес. Важко втілити щось, про що ти знаєш мало або нічого.
Фактор другий. Як відомо, природа не терпить порожнечі. Відсутність чітких і зрозумілих положень, програм і положень призвела до плутанини понять. Аналогічно, вони почали адаптувати методики та технології особистого навчання до тих, що передаються через екрани… Результат був поганим. Батьки висловлювали розчарування тим, що вони виконували роль вчителів, а вихователі отримували за це зарплату.
Для цього була об'єктивна причина: Міністерству освіти і науки було важко встигати за вимогами системи освіти; замовлення та комунікації не передбачали потреб, не формували перспектив і не пропонували рішень. Натомість вони прибули постфактум і зазвичай задокументували події, які вже відбулися.
Фактор третій. Відсутність цифрової грамотності серед освітян, яка повною мірою проявилася під час переходу на дистанційне навчання в умовах COVID-кризи, була вирішена, як формально, так і неформально, за допомогою численних курсів підвищення кваліфікації та тренінгів, де вони широко навчалися та швидко адаптувалися до Classroom, Google Meet, MS Teams, Zoom, Loom, Canva тощо. Отже, освітян навчали використовувати окремі інструменти, але не нюанси технології дистанційного навчання. Замість того, щоб навчити ловити рибу, знову роздали рибу.
Важливо підкреслити, що, незважаючи на складні обставини та відсутність практичних навичок і знань, педагоги здійснили неабиякий подвиг: вони навчали в міру своїх можливостей, використовуючи прості, знайомі всім засоби. Додатки для обміну повідомленнями, такі як Viber, стали найпоширенішим засобом організації навчання, їх використовують понад 90% викладачів. Вони вчилися один в одного, обмінюючись досвідом і успішними стратегіями.
Фактор четвертий. Карантин затягнувся, і потрібно було діяти. Освітня політика щодо системної інтеграції дистанційного навчання в навчальний процес зазнала незначних змін. Тим не менш, автономія навчальних закладів та їхні повноваження приймати самостійні рішення почали все більше визнаватися. Ініціативу передали на місцевий рівень.
Педагоги, у свою чергу, розділилися на дві фракції: перша прагнула швидко знаходити вирішення проблем, активно вивчаючи та освоюючи нові засоби Інтернету; другий зайняв пасивну позицію, вважаючи, що пандемія є тимчасовою ситуацією і що студенти скоро повернуться до класу, відновивши статус-кво.
Більшість суспільства вважала ситуацію перехідною, про що свідчать різноманітні опитування та аналітичні звіти громадських організацій та органів влади. Загалом, тривалий карантин, відсутність своєчасних рішень та нормативних документів, нерозуміння більшістю того, які дії вживати, призвели до розчарування та невдоволення. Діти страждали від дистанційного навчання (ніхто їх до цього не готував), вчителі були виснажені, а мотивації бракувало. Був поширений дискурс про неефективність такої освіти.
Ми не знали, що пандемія готує нас до нових, більш грізних викликів. Весна 2022 року вкотре виявила недоліки невдало продуманої освітньої політики щодо застосування технологій дистанційного навчання. Однак обставини вимагали оперативних дій.
У воєнні роки було прийнято низку урядових документів, почала активно розвиватися та розширюватися Всеукраїнська школа онлайн, займатися вирішенням проблеми приватних закладів дистанційного навчання, розпочато системну співпрацю з урядами та громадськими організаціями країн, куди переселилися мільйони українців.
У 2022 році нам навіть вдалося досить ефективно викладати та вчитися, незважаючи на тисячі кілометрів один від одного, незважаючи на психологічну втому, стреси та травми.
Основним викликом, який постала перед українською освітою під час війни, були втрати учнів та студентів, які опинилися за межами країни чи на тимчасово окупованих територіях. Слід визнати, що за роки карантину дистанційного навчання більшість навчальних закладів України не змогли створити ефективне цифрове освітнє середовище, що унеможливило організацію та забезпечення навчання дітей, які вибули. Отже, Україна спрямовувала своїх учнів до іноземних шкіл і не могла наполягати на визнанні їх
Источник: osvita.ua
