Жінки на підприємстві Raytheon вручну прокладали мідний дріт крізь магнітні сердечники, створюючи код, що сприяв висадці людей на Місяць.
Бортовий комп’ютер Apollo / © Pexels
При згадці про місію Apollo 11 на Місяць найчастіше говорять про космонавтів, ракети NASA та інженерів, котрі розробили одну з найзаплутаніших кампаній XX століття. Однак за цим космічним польотом ховалася ще одна менш відома частина історії — жінки, які фактично вручну “вплітали” програму бортового комп’ютера у фізичну пам’ять.
Про це розповідається у публікації Space Daily.
У 1968 році програмне забезпечення для Apollo не завантажувалося з накопичувача і не записувалося на носій у сучасному розумінні. Його створювали за допомогою мідного дроту, який вручну протягували крізь крихітні магнітні сердечники. Цю роботу здійснювали жінки на фабриці Raytheon у Волтемі, штат Массачусетс. Саме вони формували пам’ять, яка мала забезпечити успішну посадку Apollo 11 на Місяць.
Бортовий комп’ютер Apollo, розроблений у Лабораторії приладобудування Массачусетського технологічного інституту, мав два типи пам’яті. Оперативна використовувалася для тимчасових обчислень, а постійна зберігала саму траєкторію польоту. Її називали core rope memory — “пам’ять на сердечникових тросах”.
Бортовий комп’ютер Apollo. / © Pexels
Принцип роботи був нетиповим. Якщо дріт проходив крізь маленьке феритове кільце, це означало одиницю. Якщо обходив кільце — нуль. Таким чином, крок за кроком, біт за бітом, програму перетворювали на щільно сплетений фізичний об’єкт.
Після завершення плетіння код уже неможливо було просто переписати. Якщо в програмі виявляли помилку або її змінювали, модуль доводилося розплітати й створювати наново. Одна помилка могла зіпсувати весь блок.
На підприємстві жінок, які виконували цю роботу, називали “маленькими старенькими” — Little Old Ladies, або LOL. Це прізвисько звучало жартівливо, але водночас відображало ставлення до їхньої праці: інженерні рішення асоціювалися з чоловіками, а ручну роботу, без якої ці рішення не могли б полетіти в космос, часто залишали поза увагою.
Насправді ця робота вимагала неабиякої точності. Багато працівниць мали досвід шиття або ткацтва, тому могли працювати з тонкими дротами, голками та складними схемами. Часто дві жінки сиділи по різні боки модуля і передавали довгу голку одна одній, наче човник у ткацькому верстаті.
На виготовлення одного модуля могло знадобитися до восьми тижнів. Повний комплект постійної пам’яті для одного комп’ютера Apollo вимагав місяців кропіткої ручної праці.
Сам код, який потім вплітали у ці сердечники, розробляла команда під керівництвом Маргарет Гамільтон. Саме вона керувала групою програмного забезпечення в MIT і просувала саме поняття “software engineering” — інженерія програмного забезпечення.
Під час посадки Apollo 11 її програмна система відіграла вирішальну роль. За кілька хвилин до приземлення комп’ютер почав видавати аварійні сигнали 1202 і 1201 через перевантаження процесора. Система, розроблена командою Гамільтон, відкинула менш важливі завдання й залишила пріоритетною програму посадки.
Завдяки цьому Ніл Армстронг і Базз Олдрін змогли сісти на Місяць, маючи лише кілька секунд запасу пального.
Та історія Apollo — це не лише про інженерів, астронавтів та відомі імена. Це також історія про людей, чия праця залишалася майже непомітною. Жінки, які вручну створювали пам’ять для комп’ютерів, рідко згадувалися в технічних документах чи офіційних звітах про космічну програму.
Схожа ситуація спостерігалася і з іншими елементами місії. Наприклад, скафандри Apollo також вручну шили жінки на фабриці Playtex у Делавері. Тобто два критично важливі для безпеки елементи — програмне забезпечення та скафандри — створювалися руками людей, імена яких тривалий час залишалися майже невідомими.
Сьогодні модулі пам’яті Apollo зберігаються в музеях як унікальні артефакти. Зовні вони виглядають як невеликі запечатані блоки, але всередині — тисячі дротів та крихітних кілець, які досі зберігають двійкові значення польотної програми.
Комп’ютер командного модуля Apollo 11 досі знаходиться всередині “Колумбії” в Національному музеї авіації та космонавтики Смітсонівського інституту. Інші модулі залишилися на Місяці — у частинах місячних кораблів або серед уламків після запланованих посадок на поверхню.
Ці двійкові значення, вплетені жінками під Бостоном у 1968 році, досі існують у тому ж порядку. Частина — у музейних експонатах на Землі, частина — у місячному реголіті.
І саме ця ручна, майже текстильна робота стала складовою однієї з найскладніших технологічних кампаній в історії людства.
До речі, розсекречені матеріали місії «Аполлон-12» знову привернули увагу до теми НЛО. На фото та у стенограмах космонавти описували таємничі вогні, що «відлітали до зірок».
Коментарі Сортувати: Нові Старі Популярні Надіслати