«Це надзвичайні відчуття, коли на арені лунає гімн України» – паралімпієць Тарас Радь 09.05.2026 09:00 Укрінформ Першу «золоту» нагороду він здобув у 18 років, а під час цьогорічних зимових Ігор в Італії виборов чотири медалі
26-річний тернополянин Тарас Радь – один із найбільш успішних українських паралімпійців. У доробку спортсмена – десятки нагород європейських та світових змагань.
Про свій виступ на Паралімпіаді, пережиту в дитинстві травму, спортивний шлях та плани на майбутнє Тарас розповів Укрінформу.
ПІД ЧАС ЗМАГАНЬ ЧУВ ГОЛОС МАТЕРІ З ТРИБУН
Зустрічаємося з Тарасом в одній із тернопільських кав’ярень. На моє прохання спортсмен приносить із собою медалі, які завоював цьогоріч на Паралімпіаді.
– Ми готувалися понад рік. Фінальний етап тренувань проходив у січні в Словенії. Спочатку в нас було п’ять тренувальних днів, а шостого ми відпочивали, а з наближенням Ігор кількість робочих днів збільшили до шести. Щодня – по два тренування. Це було надзвичайно важко. А вже перед самими змаганнями навантаження поступово зменшували, – розповідає хлопець.
Готуючись до змагань, він завжди переглядає відеозаписи своїх минулих виступів та аналізує їх.
Вже у першому старті – чоловічій спринтерській гонці у класі сидячи – українець здобув золоту медаль.
– Я дуже добре відстрілявся, не допустивши жодного промаху. І по трасі теж добре проїхав на великій швидкості, обійшовши всіх суперників. Китайські спортсмени були дуже сильними, але, як показала ця гонка, з ними можна змагатися і перемагати, – ділиться враженнями Тарас.
Додає, що ця перемога для нього – надзвичайно цінна. Адже порівняно з 2018 роком, коли він теж здобув «золото», значно зросла конкуренція.
На Олімпіаді в Італії Тарас здобув дві срібні та одну бронзову медалі. Це його найуспішніший виступ на Паралімпійських іграх. Хлопець зізнається, що найбільш емоційним для нього був момент перед фінішем, коли він усвідомив, що переміг у гонці. А ще – церемонія нагородження, коли піднімають прапор і на весь стадіон лунає український гімн.
– Згадуючи цю мить, досі відчуваю мурашки по шкірі. Я був дуже щасливий, що зміг гідно представити свою країну, яка зараз на полі бою виборює незалежність, нагадати про нас світові, – коментує Радь.
У перші дні змагань хлопця підтримували рідні. Зізнається, було дуже прикро, що вони не могли пройти із українською символікою на трибуни, хоча згодом цю ситуацію вирішили.
– Ми не бачилися з рідними ще з січня і вперше зустрілися вже перед гонкою на Олімпіаді. Я був дуже щасливий. Вже під час змагань, коли я стріляв і влучав, то чув, як вони кричали «Є!», а коли був промах, то лунало: «Ні!» – сміється він. – Особливо добре я чув мамин голос. До трибун було 200-300 метрів, тож не знаю, як це можливо.
ЧЕРЕЗ ЛІКАРСЬКУ ПОМИЛКУ АМПУТУВАЛИ НОГУ
Тарас розповідає, що спорт дуже любив змалечку. Разом зі старшим братом ходив на веслування, футбол, легку атлетику. Потім до них долучився молодший брат.
Життя юнака змінилося у 13 років. Під час канікул у селі він поранив ногу. Трагедія сталася на полі. Вчасно не помітили дитину, яка вибігла з кукурудзи, і порізали їй м’яз на нозі косаркою.
– Через помилку лікарів почалася гангрена. Батьки відвезли мене до Києва. Там кілька днів намагалися допомогти, чистили рану. Згодом через небезпеку зараження крові ногу ампутували. Я не знав, що це станеться. Вже коли мене везли з реанімації, дивлюся – ноги немає. Мама пояснила, що іншого виходу не було. Ми плакали обоє, було непросто. Поступово я почав ходити на милицях. Далі була реабілітація і протезування, – пригадує спортсмен.
Він зізнається, що спершу було важко прийняти цю ситуацію та звикнути до нової реальності.
– Я був дитиною, вів активний спосіб життя. Але вже не міг робити те, що мені подобалося. Звісно, я був дуже засмучений. Але завжди поруч були батьки, які мене дуже підтримували та допомагали у всьому. Я чудово пам’ятаю той день, коли після реабілітації та протезування ми приїхали в село. На подвір’ї був ровер. Я сів на нього, почав їхати і впав. Коли батьки побачили, що я весь у болоті, розпитали, що сталося. Пішли зі мною на вулицю і тримали, поки я їхав на велосипеді. Вже наступного дня катався сам, лише не вмів розвертатися. А згодом і цього навчився.
ДО ТРАВМИ НІКОЛИ НЕ СТОЯВ НА ЛИЖАХ
У 14 років рідні відвели Тараса до Тернопільського регіонального центру та ДЮСШІ «Інваспорт».
– Вони дуже хотіли, щоб я не сидів удома, а знову почав займатися спортом і знайшов те, що мені до вподоби. Моїм першим наставником став Віктор Йосипович Федорчак. Ми з ним почали займатися тенісом, важкою атлетикою, шашками, шахами, плаванням. Потім я спробував свої сили у лижних перегонах та біатлоні. Цікаво, що до травми ніколи не стояв на лижах, – пригадує спортсмен.
Тарас навчився кататися на лижах, сидячи на спеціальних санях, які називають «боб». Зізнається, спершу під час тренувань дуже багато падав, але це його не зупиняло: підводився – і продовжував. Навесні 2015-го поїхав на Чемпіонат України з лижних перегонів та біатлону, де посів четверте місце. Наполегливого хлопця помітили й запросили на тренування української збірної в Чернігові.
– Я ще не був у складі команди, але їздив із нею на всі збори. Через кілька місяців мене взяли за кордон на етапи Кубка світу. Мені було 15 років. Я був наймолодшим у команді, але всі мене підтримували, – розповідає хлопець.
Першу медаль світових змагань Тарас Радь здобув у 2016 році на першому етапі Кубка світу у Фінляндії.
– «Золото» вдалося вибороти одразу – завдяки гарній стрільбі й добрій фізичній підготовці. Мене просто переповнювали емоції, адже в гонці брали участь 30 найсильніших спортсменів світу. Це стало для мене великим поштовхом ще більше працювати і рухатися далі, – пригадує спортсмен.
У 2018 році на Іграх у Пхьончхані 18-річний тернополянин виграв перше «золото», ставши наймолодшим в історії України зимовим паралімпійським чемпіоном. На церемонії закриття змагань він ніс український прапор.
МРІЯ – СВІТОВИЙ РЕКОРД НА ПАРАЛІМПІЙСЬКИХ ІГРАХ
Розпитую Тараса, як він готується до гонок, чи має власні традиції.
– Зазвичай, ми з хлопцями вранці прокидаємося, снідаємо і тоді голосно вмикаємо українську музику, щось таке драйвове. Далі вирушаємо на трасу, я роблю розминку і вже за 20-30 хвилин до гонки вдягаю куртку, щоб було тепло. Зручно сідаю калачиком, закриваю очі й ні про що не думаю та розслабляюся, ніби ще сплю. Цього я навчився у свого друга біатлоніста Ярового Максима. Допомагає сконцентруватися перед стартом, – ділиться співрозмовник.
Окрім біатлону і лижних перегонів, у Тараса є багато інших захоплень. Він водить авто та мотоцикл. Разом із двоюрідним братом грає у волейбол, а також любить риболовлю.
На завершення розмови запитую паралімпійця, що він би порадив людям з інвалідністю, зважаючи на свій досвід і шлях.
– Коли людина втрачає кінцівку чи отримує важку травму, це дуже складно. Кожен переживає по-своєму. Найперше, раджу не здаватися і не закриватися вдома. Спробуйте зайнятися спортом – обрати той вид, який вам подобається. Будете чимось зайняті, матимете більше спілкування – психологічно стане легше. Можна подивитися на інших людей, які мають складні ураження, і вчитися у них. Я робив саме так. Мені було важко, але коли потрапив у паралімпійську збірну, побачив дуже багато спортсменів з ампутаціями, з пошкодженнями хребта, з проблемами із зором. Я з ними спілкувався, дізнавався про їхній досвід і так мені вдалося сприйняти себе повністю. Це дійсно допомогло. Тому не сидіть наодинці, варто ходити хоча б кудись, спілкуватися, пробувати і шукати свій шлях, – каже Тарас.
Попереду у паралімпійця – новий тренувальний сезон та підготовка до стартів Кубка світу. На майбутнє Тарас ставить перед собою амбітну мету – встановити світовий рекорд за кількістю золотих медалей на Паралімпійських іграх.
Фото авторки та надані Тарасом Радем
Спорт Паралімпіада лижний спорт Тернопіль Паралімпійці
Джерело: www.ukrinform.ua