Жіночий внесок у космічну програму: як програмістки створили код для висадки на Місяць

Жінки на підприємстві Raytheon вручну прокладали мідний дріт крізь магнітні сердечники, створюючи код, що сприяв висадці людей на Місяць.

Бортовий комп’ютер Apollo

Бортовий комп’ютер Apollo / © Pexels

При згадці про місію Apollo 11 на Місяць найчастіше говорять про космонавтів, ракети NASA та інженерів, котрі розробили одну з найзаплутаніших кампаній XX століття. Однак за цим космічним польотом ховалася ще одна менш відома частина історії — жінки, які фактично вручну “вплітали” програму бортового комп’ютера у фізичну пам’ять.

Про це розповідається у публікації Space Daily.

У 1968 році програмне забезпечення для Apollo не завантажувалося з накопичувача і не записувалося на носій у сучасному розумінні. Його створювали за допомогою мідного дроту, який вручну протягували крізь крихітні магнітні сердечники. Цю роботу здійснювали жінки на фабриці Raytheon у Волтемі, штат Массачусетс. Саме вони формували пам’ять, яка мала забезпечити успішну посадку Apollo 11 на Місяць.

Бортовий комп’ютер Apollo, розроблений у Лабораторії приладобудування Массачусетського технологічного інституту, мав два типи пам’яті. Оперативна використовувалася для тимчасових обчислень, а постійна зберігала саму траєкторію польоту. Її називали core rope memory — “пам’ять на сердечникових тросах”.

Бортовий комп’ютер Apollo. / © Pexels

Бортовий комп’ютер Apollo. / © Pexels

Принцип роботи був нетиповим. Якщо дріт проходив крізь маленьке феритове кільце, це означало одиницю. Якщо обходив кільце — нуль. Таким чином, крок за кроком, біт за бітом, програму перетворювали на щільно сплетений фізичний об’єкт.

Після завершення плетіння код уже неможливо було просто переписати. Якщо в програмі виявляли помилку або її змінювали, модуль доводилося розплітати й створювати наново. Одна помилка могла зіпсувати весь блок.

На підприємстві жінок, які виконували цю роботу, називали “маленькими старенькими” — Little Old Ladies, або LOL. Це прізвисько звучало жартівливо, але водночас відображало ставлення до їхньої праці: інженерні рішення асоціювалися з чоловіками, а ручну роботу, без якої ці рішення не могли б полетіти в космос, часто залишали поза увагою.

Насправді ця робота вимагала неабиякої точності. Багато працівниць мали досвід шиття або ткацтва, тому могли працювати з тонкими дротами, голками та складними схемами. Часто дві жінки сиділи по різні боки модуля і передавали довгу голку одна одній, наче човник у ткацькому верстаті.

На виготовлення одного модуля могло знадобитися до восьми тижнів. Повний комплект постійної пам’яті для одного комп’ютера Apollo вимагав місяців кропіткої ручної праці.

Сам код, який потім вплітали у ці сердечники, розробляла команда під керівництвом Маргарет Гамільтон. Саме вона керувала групою програмного забезпечення в MIT і просувала саме поняття “software engineering” — інженерія програмного забезпечення.

Під час посадки Apollo 11 її програмна система відіграла вирішальну роль. За кілька хвилин до приземлення комп’ютер почав видавати аварійні сигнали 1202 і 1201 через перевантаження процесора. Система, розроблена командою Гамільтон, відкинула менш важливі завдання й залишила пріоритетною програму посадки.

Завдяки цьому Ніл Армстронг і Базз Олдрін змогли сісти на Місяць, маючи лише кілька секунд запасу пального.

Та історія Apollo — це не лише про інженерів, астронавтів та відомі імена. Це також історія про людей, чия праця залишалася майже непомітною. Жінки, які вручну створювали пам’ять для комп’ютерів, рідко згадувалися в технічних документах чи офіційних звітах про космічну програму.

Схожа ситуація спостерігалася і з іншими елементами місії. Наприклад, скафандри Apollo також вручну шили жінки на фабриці Playtex у Делавері. Тобто два критично важливі для безпеки елементи — програмне забезпечення та скафандри — створювалися руками людей, імена яких тривалий час залишалися майже невідомими.

Сьогодні модулі пам’яті Apollo зберігаються в музеях як унікальні артефакти. Зовні вони виглядають як невеликі запечатані блоки, але всередині — тисячі дротів та крихітних кілець, які досі зберігають двійкові значення польотної програми.

Комп’ютер командного модуля Apollo 11 досі знаходиться всередині “Колумбії” в Національному музеї авіації та космонавтики Смітсонівського інституту. Інші модулі залишилися на Місяці — у частинах місячних кораблів або серед уламків після запланованих посадок на поверхню.

Ці двійкові значення, вплетені жінками під Бостоном у 1968 році, досі існують у тому ж порядку. Частина — у музейних експонатах на Землі, частина — у місячному реголіті.

І саме ця ручна, майже текстильна робота стала складовою однієї з найскладніших технологічних кампаній в історії людства.

До речі, розсекречені матеріали місії «Аполлон-12» знову привернули увагу до теми НЛО. На фото та у стенограмах космонавти описували таємничі вогні, що «відлітали до зірок».

Коментарі Сортувати: Нові Старі Популярні Надіслати

No votes yet.
Please wait...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *