Іван Миколайчук: опір через слово, пісню та заклик до роздумів Імена 03.08.2026 18:40 Укрінформ
Чому «Пропала грамота» чекала на полиці понад 10 років, а «Вавилон ХХ» зумів висвітлити незграбних комунарів
Видатному українському акторові та режисеру зі світовим ім’ям – Іванові Миколайчуку цього літа могло б виповнитися 85 років. Однак він не дожив до цього віку – його життєвий шлях 3 серпня 1987-го обірвала тяжка недуга.
Він уособлював український космос, українські цінності, і вони ставали близькі людям будь-якої країни, – так окреслила геніального актора, режисера і сценариста Івана Миколайчука кінознавиця Лариса Брюховецька. Будучи другокурсником, буковинець із багатодітної родини яскраво втілив образ молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та закоханого в Марічку Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» – за оцінками експертів, найкращому українському фільму всіх часів.
Ще три кінострічки, в яких Іван Миколайчук створив образи, а також виступив як сценарист чи режисер, займають позиції в рейтингу 100 найкращих до 12-ї: «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон ХХ» та «Пропала грамота». В усіх кінороботах основний сюжет обертається навколо українського життя різних періодів, вражаюче художньо трактованого різними способами. Подібно до фільму «Така пізня, така тепла осінь» про емігрантську історію, який кінознавці розмістили всередині списку.
Викликом для радянської системи з боку Івана Миколайчука вже було те, що він у зросійщеному Києві спілкувався українською мовою. А його акторське обличчя знали, без перебільшення, десятки мільйонів глядачів; зокрема, фільм «Анничка» за перший рік переглянули понад 25 мільйонів людей.
Чому творчість Івана Миколайчука залишається актуальною і про що вона нам, сучасникам, нагадує? Бо вона яскраво демонструє українську ідентичність; руйнує міф про «меншовартість», нав’язаний Україні Москвою протягом століть; показує ефективність культурної дипломатії. Геніальний митець, який вірив у Бога і не вірив у комунізм, навіть під тиском ідеологічних заборон та цензури в радянські часи зміг донести через екранні образи українську національну гідність, глибоким корінням якої є людяність і прагнення до свободи.
ХАРИЗМА З КРАЮ ЧЕРЕМОША ТА МАСКУРАДНІ ТРАДИЦІЇ
Іван Миколайчук у ролі Івана Палійчука. Кадр з фільму «Тіні забутих предків»
Нинішні реалії такі, що в ніч на 15 червня – день народження Івана Миколайчука – російські загарбники здійснили атаку на Національну кіностудію імені Олександра Довженка, яка відіграла ключову роль у формуванні творчої долі видатного митця. Після влучання російських снарядів було знищено значну частину костюмів. Оскільки частину речей зберігали у двох інших локаціях, а унікальні експонати перебували в музеї, вдалося їх зберегти, зокрема, костюм Івана Палійчука з фільму «Тіні забутих предків».
Виконавець ролі в легендарних «Тінях забутих предків» у складі творчої групи був присутній на відомій прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» в Києві 4 вересня 1965 року, коли відбулася одна з перших публічних акцій протесту на підтримку заарештованої інтелігенції. Кінознавець Сергій Тримбач зазначає, що актор-початківець увійшов у мистецьке життя насамперед через творче коло, згуртовану Сергієм Параджановим: до нього належали Іван Драч, Леонід Осика, Юрій Іллєнко, Лариса Кадочникова, Георгій Якутович, Іван Дзюба, Роман Балаян та інші діячі. За даними автора книги «Іван Миколайчук. Містерії долі», буковинець часто разом із дружиною Марією навідувався до Києва, буваючи в знаменитій квартирі режисера неподалік Галицької площі (тоді – площі Перемоги) та універмагу «Україна».
Творча група фільму «Тіні забутих предків», Іван Миколайчук – четвертий ліворуч. Архівне фото
Народна артистка Людмила Приходько, яка навчалася одночасно з Іваном Миколайчуком (на різних кафедрах) у Київському театральному інституті імені Івана Карпенка-Карого, розповідала, що товаришувала з ним та його дружиною ще зі студентських років. Вони часто збиралися у спільній компанії, де були присутні письменник Григір Тютюнник та її майбутній чоловік, режисер Микола Стефурак. У гуртожитку часто співали пісні, читали вірші та прозу.
Іван Миколайчук володів неабияким талантом від Бога та природною харизмою. На аматорській сцені юнак із багатодітної сім’ї (у родині народилося 13 дітей, до повноліття дожили 10) опинився рано, виконуючи ролі в постановках драмгуртка. Він танцював і грав на сопілці; вмів майстерно пародіювати, як односелець обирає товар у крамниці або як дядько повертається додому напідпитку. За такі самодіяльні виступи батько, який працював на залізниці, навіть карав його.
Георгій Якутович, Сергій Якутович та Іван Миколайчук, 1971 р. Фото ЦДАМЛМ України
Іванко походить із краю Черемоша в Чернівецькій області, із села Чортория, де 1991 року реконструювали батьківську хату, і відтоді там діє меморіальний музей. Буковина – колоритний край талановитих українців, чиї вірування переплітаються з містикою. У невеликому рідному селі актора в парку височіє вишуканий палац пана Манеску, де в радянські часи розміщувався заклад для душевнохворих. До речі, у студентській анкеті, заповненій для товариша в березні 1963 року, Іван Миколайчук на запитання про іншу професію, окрім акторства, відповів, що обрав би фах психіатра.
Буквально за кілька кілометрів від родинного обійстя Миколайчуків розташовані Вашківці – відомий центр особливого буковинського маланкування, або, як там прийнято називати, переберії: театралізованого народного святкування, де всі образи втілюють виключно чоловіки. Ми ж бо пам’ятаємо, де навчався, а отже, і звідки черпав уявлення про світ Іван Миколайчук: 4 класи – у Чорторії, потім навчався у сусідньому селі Брусниця, восьмирічку закінчив у Вашківцях, а програму старших класів опановував у вечірній школі.
ОДРУЖЕННЯ ТА ПЕРШІ СТУДЕНТСЬКІ РОЛІ, ЩО ВЕДУТЬ ДО МІЖНАРОДНОГО ВИЗНАННЯ
Іван Миколайчук – впізнаване обличчя українського кіно. Фото Олександра Клименка
Після восьмого класу (отримавши на той час неповну середню освіту), щоб працювати в сільському клубі, юнак вступив до Чернівецького музичного училища, переповідає деталі життя Івана Миколайчука кінознавиця Лариса Брюховецька у книзі «Талант і гра». Оскільки юнак не мав початкової музичної освіти, як того вимагав вступ до профільного навчального закладу, йому запропонували пройти шестимісячні курси за спеціальністю хормейстер художньої самодіяльності. Він закінчив їх у 1957 році.
Тоді ж юний лицедій вступив до театральної студії Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. «Прийшов до мене хлопець у татових штанях, шинелі й кепці», – згадував актор Петро Міхневич. Першого професійного наставника зірки українського кіно можна побачити у фільмі «Така пізня, така тепла осінь» (1981), режисером, сценаристом та виконавцем головної ролі в якому є вдячний учень Іван Миколайчук.
Дружина Івана Миколайчука – Марія на весільному фото та в кадрі фільму «Пропала грамота» у складі тріо «Золоті ключі» (праворуч)
Далі талановитий 20-річний буковинець потрапив на кінофакультет Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого (нині це Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого). Підкорювати столицю він вирушив разом із Марією Карп’юк, з якою разом були початківцями у студії чернівецького театру. Однолітка з чудовим голосом вступала до Українського народного хору імені Григорія Верьовки; згодом вона стала співачкою легендарного тріо «Золоті ключі», разом із Ніною Матвієнко та Валентиною Ковальською, а сформуватися в такий колектив їм порадив саме Іван Миколайчук.
Іван та Марічка одружилися 29 серпня 1962 року.
Іван Миколайчук (праворуч) на зйомках «Тіней забутих предків» із мешканцями Верховини у Криворівні. Фото надала Світлана Копитко-Ілійчук
А далі талановитому харизматичному другокурсникові випала нагода, як з’ясується зовсім скоро, без перебільшення, назавжди увійти в історію українського і світового кіно. Фільм про трагічне кохання за твором Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» із магією гуцульських звичаїв і вірувань та чарами карпатської природи здобув десятки міжнародних нагород і призів на кінофестивалях. Головні ролі у шедеврі Київської кіностудії імені Олександра Довженка виконали Іван Миколайчук і Лариса Кадочникова. За перший рік прокату кінострічку переглянули понад 8 мільйонів глядачів.
Голова Держкіно УРСР Святослав Іванов в офіційному листі 1972 року писав, що фільм «Тіні забутих предків» після тривалої перерви знову вивів українську кінематографію на міжнародний екран. Він констатував, що стрічку продали до понад 30 країн.
Іван Миколайчук, Лариса Кадочнікова, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко у Києві: вручення 5 квітня 1965 року медалі «Південний хрест» – премії VII Міжнародного кінофестивалю в Мар-дель-Плата (Аргентина). Фото ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного
Проте для московської тоталітарної радянської системи найважливішим було знищити будь-які прояви вільнодумства в Україні. Епатажний режисер фільму «Тіні забутих предків» Сергій Параджанов, за яким КДБ стежив ще з 1950-х, у квітні 1968 року підписав «Лист 139» до генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, протестуючи проти арештів молодої інтелігенції в Україні. Митцеві цього та багатьох «дрібніших» дій та слів вільнодумства не пробачили: 25 квітня 1974 року Сергія Параджанова незаконно засудили «за сукупністю скоєних злочинів» до п’яти років позбавлення волі у ВТК суворого режиму. За півтора місяця, 6 червня, Верховний Суд УРСР залишив вирок без змін. Це означало, що радянська влада наклала табу на всю творчість режисера, включно з «Тінями забутих предків».
Афіша фільму «Тіні забутих предків» французькою мовою. Фото Віртуального музею Івана Миколайчука
Тому на початку 1970-х років було знищено надрукований 50-тисячний тираж буклету про творчість Івана Миколайчука, підготовлений Людмилою Лемешевою, розповідає кінознавець Сергій Тримбач. Цю ситуацію двічі розглядав секретаріат Спілки кінематографістів Радянського Союзу. На захист Івана Миколайчука тоді став режисер Микола Мащенко.
Як результат – вийшла робота в новій редакції, проте без згадок про «Тіні забутих предків», «Білого птаха з чорною ознакою» та «Пропалу грамоту». Навіть у 1985 році, хоч як дивно це звучало б нині, у статті про Івана Миколайчука в довіднику «Спілка кінематографістів України» не було згадано фільм режисера Сергія Параджанова, який здобув численні міжнародні нагороди до фактичної його заборони вже наприкінці 1960-х.
ПОТРІЙНА ЦЕНЗУРА, АБО У ЯКИЙ ФІЛЬМ ВНЕСЛИ 186 ВИПРАВЛЕНЬ
Іван Миколайчук під час зйомок фільму «Вавилон XX». Фото ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного
Кіновиробництво було особливою зоною контролю в радянські часи, тому лещата обмежень і цензури не оминали нікого. Як і у випадку з Тарасом Шевченком, якого Іван Миколайчук зіграв у фільмі «Сон», партійні та державні функціонери не бачили в очах актора покори.
Актор високопрофесійно перевтілився у 42 персонажів. Однак багато з них не відповідали масштабу його таланту. Найкращими фільмами, в яких знімався Іван Миколайчук, окрім згаданих на початку, стали «Анничка» та «Камінний хрест» (1968), «Білий птах з чорною ознакою» (1970), «Пропала грамота» (1972), яка перебувала під забороною понад 10 років, та «Вавилон ХХ» (1979).
Богдан Ступка та Іван Миколайчук у фільмі «Білий птах з чорною ознакою»
Усі кінострічки, що створювалися на українських кіностудіях, проходили потрійний контроль, нагадує у книзі «Таємна історія фільмів. Пам’ять документів» Лариса Брюховецька. На всіх етапах вирішальний вплив мала Москва, у Києві додавали свої зауваження ідеологи ЦК КПУ, а за місцем роботи кінематографістів, на студіях, працювали «навчені» редактори. «О народе нужно писать с любовью и пониманием», – так уже у 1980-х повчав Івана Миколайчука Володимир Сосюра-син, виконуючий обов’язки директора та головний редактор Кіностудії імені Олександра Довженка, перед тим, як розірвати угоду щодо сценарію «Небилиці про Івана».
Тим часом Жанна-Марі Тищенко, старший науковий співробітник кіновідділу Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, спрямовує до спогадів Галини Сулими, виконавиці головної жіночої ролі у фільмі «Така пізня, така тепла осінь» (1981). Ця кіноробота об’єднала таланти Івана Миколайчука як артиста, режисера, сценариста та автора музичного оформлення. До речі, існує велика ймовірність того, що він назвав персонажа, якого зіграв, Григором на честь письменника Григорія Тютюнника, який вчинив самогубство на знак протесту проти радянської тоталітарної системи.
«Така тепла, така пізня осінь»: Іван Миколайчук (у верхньому ряду) та Галина Сулима (сидить посередині у вишиванці) під час зйомок. Фото надав оператор-постановник фільму Юрій Гармаш
«У цій картині був фантастичний акторський ансамбль: Петро Михневич, Григорій Гладій, Наталка Сумська, Таїсія Литвиненко, Федір Стригун і Лесь Сердюк, – констатує Галина Сулима. – Ми всі захоплювалися Іваном Миколайчуком. Але радянське Держкіно не погоджувалося з нами: на Кіностудію Довженка керівництво надіслало 186 правок. Їм не подобалося все: любов до своєї землі, те, що героїня приїжджає з Канади, закохується та залишається в Україні. Вони боялися філософії у фільмі. Вони розуміли, що Іван – геній, і знали, який вплив він має на глядачів, тому боялися його. Але Миколайчук завжди робив саме те, що хотів і відчував. Тому всі його ролі у фільмах щирі й талановиті».
ІКОНА СТИЛЮ ТА МИСЛЕННЯ: ЗАВЖДИ ВАЖЛИВО ЗБЕРЕГТИ ЧЕСТЬ І РОЗДУМАТИ
«Пропала грамота»: Іван Миколайчук у ролі козака Василя та бандурист. Кадри з фільму
Понад 10 років не допускали до широкого прокату блискучу іронічну стрічку «Пропала грамота», за твором Миколи Гоголя. Затверджуючи її виробництво, в Москві, поза сумнівом, за зразок брали однойменну 40-хвилинну анімаційну стрічку «Союзмультфільму» 1945 року російською мовою, де головним героєм є пародійний, огрядний козак, до якого скаче скелет коня. А натомість отримали яскравий фільм, знятий переважно на Полтавщині, насичений мемами, де лунає Запорізький марш, а козаки-красені перемагають нечисту силу та ще й дають ляпаса цариці в Петербурзі (інтерпретуючи це так, ніби він дістався не колонізаторці України).
Іван Миколайчук у ролі філософа Фабіяна. Кадр з фільму «Вавілон ХХ»
Оприлюднено багато конкретики щодо того, до чого саме чіплялися цензори. Проте «Пропала грамота» не мала жодних шансів вийти на екрани в Україні відразу після здачі. Бо 1972 рік розпочався з операції КДБ «Блок», під час якої за кілька днів заарештували 14 активістів у Києві та Львові. А до 1974 року кількість репресованих сягнула 193 осіб. Під грифом «таємно» 23 квітня 1973 року на восьми аркушах була відправлена інформація ЦК КПУ Центральному комітету КПРС про ідеологічну роботу, яка починалася з констатації «заметное оживление националистических элементов» у 1967–1971 роках.
Портрет Івана Миколайчука в музеї «Хата-гражда» у Криворівні, де знімали «Тіні забутих предків». Фото Володимира Тарасова
Іван Миколайчук, однак, продовжував прокладати україноцентричні шляхи, коли знову випадала нагода. У «Вавилоні ХХ» (1979) його герой Фабіан кілька разів наголошує з екрану, що потрібно думати: починаючи з фрази «Cogito ergo sum» («мислю, отже існую»). А ще зауважує: «Маю честь». У вуста священника вкладено конкретну програму дій: «Очищайтеся від комуністичної скверни!» Цей фільм – перша режисерська робота актора; Іван Миколайчук також був його сценаристом та укладачем музики. Його добірка, зокрема народних пісень, завжди заслуговує на окреме захоплення.
«Актор, який – починаючи від головної ролі у «Тінях забутих предків» – став іконою національного стилю і мислення, наважився продовжити пошуки в напрямі, означеному ще Миколою Гоголем, Тарасом Шевченком, Олександром Довженком. І вітчизняним кіно 1960-х – початку 1970-х», – резюмує кінознавець Сергій Тримбач про Івана Миколайчука.
Валентина Самченко, м. Київ
Фото Олександра Клименка та Володимира Тарасова
Головне фото – з фондів ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного
Іван Миколайчук Культура Актор Режисер
Джерело: www.ukrinform.ua