Головне – переконати ветерана хоча б раз відвідати тренування Звіт 02.07.2026 12:05 Укрінформ
Учасники Чемпіонату України з волейболу сидячи поділилися своїм досвідом, як один крок до спортивної зали може призвести до значних змін у житті.
Волейбол сидячи є одним із найпопулярніших адаптивних видів спорту в Україні. Ця командна гра, знайома багатьом зі шкільних часів, пристосована для людей з різними типами порушень опорно-рухового апарату та слугує чудовим засобом реабілітації. Для неї не потрібне дороге спеціалізоване обладнання. Достатньо базових елементів: спортивної зали, м’яча та сітки.
Нещодавно в Тернополі пройшов третій етап чемпіонату України з волейболу сидячи серед ветеранів війни. Протягом двох днів тривали напружені поєдинки між командами з Черкас, Вінниці, Кривого Рогу, Чернігова та Тернополя. Про особливості цього виду спорту, його роль у відновленні військових та специфіку залучення ветеранів до адаптивного спорту – у репортажі Укрінформу.
ЗМЕНШЕНЕ ПОЛЕ ТА НИЖЧА СІТКА
Я прибуваю до зали, де проходить чемпіонат, під час розминки між матчами. Команди тернопільських “Яструбів” та черкаських “Дніпра” готуються до змагань. На трибунах збираються глядачі. Я запитую тренерів, чим адаптивний волейбол відрізняється від класичного варіанту гри.
“Учасники грають, перебуваючи на підлозі. Кожна команда складається з шести гравців. Майданчик удвічі менший: його ширина – 6 метрів, довжина – 10, а висота сітки нижча – 1,15 метра для чоловіків та 1,05 метра для жінок”, – пояснює наставник тернопільської команди “Яструби” Петро Ніколюк.
Петро Ніколюк
Учасниця суддівської колегії чемпіонату зі столиці Сніжана Макаревич додає, що грати у волейбол сидячи складніше, ніж у звичайний.
“Ми з дівчатами та хлопцями пробували, але, чесно кажучи, нам це не дуже вдалося. Потрібна певна фізична міць та витривалість”, – ділиться вона.
Розпочинається матч. Спочатку гравці вітають одне одного рукостисканням, а потім команди стають одна навпроти одної і вигукують “Слава Україні!” та “Героям слава!”. Після цього починається поєдинок. По шість гравців з кожного боку беруть участь у грі, решта спостерігають поблизу та голосно підтримують своїх.
Напруга на майданчику надзвичайна. Видно, що кожна команда прагне здобути перемогу. Після трьох сетів перемогу святкують господарі поля. Гравці обіймаються та щиро радіють. Ця гра приносить багато позитивних емоцій не лише учасникам, а й усім присутнім, адже важко залишатися байдужим, спостерігаючи за таким матчем.
“ПОЗБУВАЄМОСЯ НЕГАТИВНОЇ ЕНЕРГІЇ ЗА ДОПОМОГОЮ М’ЯЧА”
Після завершення гри я спілкуюся з тернопільською командою, яка була сформована понад рік тому.
“До складу “Яструбів” входять мешканці не лише обласного центру; приїжджають також ветерани з сіл регіону, а один хлопець навіть добирається з Хмельниччини. Наразі ми тренуємося двічі на тиждень, але плануємо додати ще один день. Хлопці виявляють зацікавленість та велику ініціативу, і це надзвичайно важливо”, – зазначає тренер Петро Ніколюк.
Волейболісти зізнаються, що гра не лише сприяє покращенню фізичної форми, але й допомагає емоційно розвантажитися.
“Негативна енергія накопичується, а на майданчику ми її просто вивільняємо за допомогою м’яча. Це справді допомагає позбутися поганих емоцій, дає приплив адреналіну і відчуття позитиву”, – говорить капітан “Яструбів” Василь Базюк.
Василь Базюк
Чоловік служив у штурмовій бригаді “Лють”. У 2023 році отримав важке поранення під Бахмутом.
“Моє лікування тривало дуже довго, близько року. Було дві операції, потім реабілітація. У нозі досі залишився осколок. У цей період надзвичайно важлива підтримка. Саме рідні та друзі допомагають не здаватися і боротися. Я хочу, щоб кожен ветеран знав: не слід залишатися наодинці зі своїми труднощами. У нашій команді ми підтримуємо один одного і власним прикладом доводимо, що життя не зупиняється після поранення. Наше гасло: “Немає меж – є лише цілі”, – ділиться Василь.
Величезною підтримкою для ветерана під час відновлення та повернення до мирного життя стала його кохана Вікторія, яка переїхала до Тернополя з Бахмута. Вона завжди відвідує матчі “Яструбів”.
Василь Базюк з коханою Вікторією
“Я завжди вболіваю за нашу команду, відвідую всі змагання. Присутність близьких на грі додає нашим хлопцям натхнення та сил”, – розповідає жінка.
За її словами, відколи Василь почав займатися спортом, він значно змінився, став активнішим і позитивнішим.
“Змагання та тренування приносять йому задоволення. Я відчуваю, що це його стихія, і дуже радію, що після всього пережитого він знайшов справу до душі”, – додає Вікторія.
Ще один гравець “Яструбів”, Володимир Шанайда, через важке поранення, отримане на Запорізькому напрямку, втратив дві ноги. Він почав займатися волейболом ще під час реабілітації у Вінницькому військово-медичному центрі. Після повернення до Тернополя долучився до новоствореної міської команди.
“Для мене волейбол – це джерело позитивних емоцій, командний дух та новий досвід”, – говорить захисник.
Володимир також займається плаванням. Нещодавно він брав участь у міжнародному запливі OCEANMAN на озері Лаго-д’Орта в Італії та успішно подолав двокілометрову дистанцію.
“НАЙВАЖЧЕ БУЛО УСВІДОМИТИ, ЩО НЕ ЗМОЖУ ПОВЕРНУТИСЯ ДО ПОБРАТИМІВ”
Під час змагань я знайомлюся з учасниками, які приїхали до Тернополя з різних куточків України. 37-річний Дмитро Скляренко прибув із Черкас. Він займається волейболом сидячи приблизно два роки. Спочатку спробував ампу футбол, але цей вид спорту йому не сподобався.
“А от на тренуваннях з волейболу я отримую задоволення. У нас дуже чудова команда”, – з усмішкою розповідає Дмитро.
Він став на захист України ще у 2014-2015 роках у складі 28-ї бригади. Після початку повномасштабного вторгнення приєднався до 115-ї ОМБр. У травні отримав важке поранення, потім було лікування та реабілітація.
“Найважче було змиритися з думкою, що я не зможу повернутися до своїх побратимів. Я проходив протезування у США і сподівався, що мені встановлять сучасний протез, і я повернуся до ЗСУ. Але коли я зробив перші кроки на протезі, зрозумів: яким би сучасним він не був, я вже не зможу повернутися. Цей період був складним. Але допомогли друзі та, звісно, спорт. Зараз я всім знайомим ветеранам раджу займатися, знайти той вид діяльності, який сподобається і приноситиме задоволення”, – радить Дмитро.
Сергій Амірагов та Володимир Шанайда
Сергій Амірагов походить з Дніпропетровщини, але зараз мешкає на Тернопільщині та грає за місцеву команду.
“Я почав займатися кілька місяців тому. Мені розповіли про таку можливість у нашому “Ветеранському просторі”. До війни я грав у волейбол, хоч і не професійно, але досить успішно”, – розповідає чоловік.
Сергій пішов на фронт добровольцем у 2022 році. Служив штурмовиком у 93-й бригаді. Пройшов через бої в Бахмуті, Соледарі, Часовому Яру, Роботиному, а потім у Мар’їнці. У січні 2024 року отримав осколкове поранення поблизу Новомихайлівки на Донеччині. Одну ногу ампутували, інша сильно постраждала. Він проходив лікування протягом двох років, потім було протезування.
Сергію також було найважче прийняти той факт, що він не може повернутися до своїх побратимів, які стали для нього другою родиною. Чоловік продовжує допомагати їм усіма можливими способами.
“Ми також разом з хлопцями робимо все можливе, щоб підтримати дітей наших полеглих побратимів. Це наш обов’язок. Ми завжди вітаємо їх з днями народження та з важливими подіями. Намагаємося бути поруч і надавати всебічну підтримку”, – з болем у голосі каже Сергій.
СПОРТ СПРИЯЄ ШВИДШОМУ ПРИСТОСУВАННЮ ДО ЦИВІЛЬНОГО ЖИТТЯ
Сьогодні в Україні активно розвиваються адаптивні види спорту. Однак проблемою залишається залучення ветеранів до цієї сфери. Учасник вінницької команди з волейболу сидячи Олександр Говоруха зазначає, що дуже важливо переконати людину прийти на тренування і спробувати хоча б раз.
Олександр Говоруха з родичкою Іриною Декайло-Смакулою і її донькою Міланою, які прийшли його підтримати
“Дозвольте поділитися своїм досвідом. Я створив амп футбольну команду у Вінниці, яка бере участь у Чемпіонаті України. Мені вдалося залучити близько 70 ветеранів за півтора року, зараз грають приблизно 30. Кількість тих, з ким я спілкувався, намагаючись переконати їх відвідати тренування, перевищує 300 осіб. Переконати дуже складно. Навіть мені, хоча я сам пройшов через подібне. Головне – вмовити прийти хоча б один раз. Як тільки хлопці починають займатися, вони входять у певний ритм: ігри, змагання, поїздки. Статистика показує, що у всіх, хто займається будь-якими адаптивними видами спорту, відбувається прискорення соціалізації, вони знаходять себе в житті, створюють громадські організації, розпочинають бізнес або знаходять роботу. Тобто спорт сприяє швидшій адаптації до повсякденного життя. Сьогодні на змаганнях я зустрів хлопця з Чернігова, якому пропонував займатися амп футболом, коли він проходив реабілітацію у Вінниці. Тоді він відмовився, але згодом таки прийшов у спорт і зараз грає у волейбол”, – розповідає Олександр.
Чоловік став на захист України в перші дні повномасштабного вторгнення. Служив у складі 57-ї мотопіхотної бригади. Отримав важке поранення в передмісті Вовчанська у травні 2024 року.
“У нас був ближній бій із диверсійно-розвідувальною групою росіян. Я був головним сержантом роти і координував дії суміжних підрозділів. Переміщувався, щоб організувати засідку для ворога, коли мене підстрелив снайпер, і ще 400 метрів мене переслідували. Мені вдалося врятуватися завдяки тому, що я добре знав місцевість. Наклав турнікет, але втратив багато крові. Евакуація тривала 11 годин, а в госпіталь я потрапив через 16. Я вже тоді розумів, що втрачу кінцівку”, – поділився Олександр.
Далі було 10 операцій, реабілітація, протезування та повернення до цивільного життя.
“Спочатку я почав займатися волейболом сидячи, оскільки в університеті грав у волейбол. Але потім у Львові під час реабілітації спробував амп футбол. Тепер я професійно займаюся цим видом спорту. Граю за команду “Покрова АМП” – володаря Кубка України. Представляю свою команду на міжнародній арені. Також викладаю в Харківському національному університеті внутрішніх справ, який було релоковано до Вінниці, і працюю помічником ректора з питань ветеранської політики”, – розповідає співрозмовник.
Олександр Говоруха зазначає, що адаптивний спорт – це не лише фізична активність, це ще й спільнота, яка завжди готова допомогти.
“Це може стосуватися будь-яких питань – пошук роботи, житла, допомога з документами. Якщо ми самі не можемо вирішити проблему, то знаємо, до кого звернутися. Також це спільні поїздки, відпочинок, нові знайомства та друзі. У нас сформувалася потужна мережа ветеранів по всій Україні, яка завжди готова надати підтримку”, – додає він.
І тренери, і захисники, з якими мені вдалося поспілкуватися, закликають ветеранів, які ще не спробували свої сили в адаптивному спорті, повірити у власні можливості та прийти на тренування. Адже інколи один крок до спортивної зали може стати початком значних змін у житті.
Фото авторки
Реабілітація Спорт Волейбол Ветерани війни Тернопіль Чемпіонат
Джерело: www.ukrinform.ua