Сто хлібин із «Мурашки», або Повість бойового медика Оксана Любінець 24.03.2025 12:40 Укрінформ Коли вона подала заяву про мобілізацію, її синові було лише два роки, а доньці – вісім.
Оксана Любінець – доброволець, яка з самого початку повномасштабного конфлікту прийшла до 102 бригади територіальної оборони Збройних Сил України. Її бойовий шлях тривав три роки поспіль, проходила службу в Донецькій та Запорізькій областях.
Ми зустрічаємося з Оксаною на пекарні «Мурашка», яку вона відкрила в місті Тисмениця, що поблизу Івано-Франківська. Жінка ділиться, що на фронті її позивний «Мурашка», і ця затія більше говорить про її рішучість залишатися активною після демобілізації. Зараз вона прагне порадувати співвітчизників своєю випічкою, не забувши при цьому про своїх побратимів. Для них «Мурашка» готує той самий хліб, який нещодавно пекла на фронті.
ХЛОПЦІ ЧАСТО НАЗИВАЛИ МЕНЕ БРАТОМ
– Бізнес для мене на другому місці. В першу чергу це стосується моєї пристрасті до роботи. Я не довго роздумував, бо знав, що треба щось робити після демобілізації. Тому все стало на свої місця досить швидко. Як тільки повернулася додому, одразу знайшла місце для пекарні, – розповідає Оксана Любінець.
Оксана Любінець
По правді кажучи, вона завжди була рішучою. Зокрема в перші дні повномасштабного вторгнення, коли її, медсестру операційної обласної клінічної дитячої лікарні, попросили допомогти бійцям поїсти. І вона не відмовилася.
«Там хлопцям готували обід, а виявилося, що не вистачає працівників. Я вирішив залишитися. Через кілька днів я був у військовій частині і висловив намір подати заяву про мобілізацію. Всі були вражені. Хлопці поставили під сумнів мої міркування. Сказали, щоб я повертався до дітей, що це не моя турбота, але такі зауваження тільки спонукали мене далі призватися», – пригадує медик.
Вона зазначає, що рідні також були вражені її вибором. Єдине, кого вона не змогла повідомити про свою мобілізацію, це її діти, яких вона залишила з дідусем і бабусею.
«На той момент моєму молодшому синові було два, а старшій доньці — вісім. Одного разу я ненадовго повернулася додому у військовому одязі, і дочка все зрозуміла. Я її тоді заспокоїла, що буду працювати лише в госпіталі, бо маю допомагати пораненим», – згадує Оксана.
Проте війна змусила її допомагати людям і поза стінами лікарні. Спочатку пройшла навчання з тактичної медицини, ознайомилася з обов’язками сапера, набула навичок спілкування. Потім була передислокована в Донецьку область і Гуляйполе. Саме там Оксана Любінець стала бойовим медиком свого взводу.
– Спочатку було складно. Пам'ятаю, один мій товариш часто казав: “Як ти будеш служити? Ти такий маленький і худенький. Що ти тут робитимеш?” А я відповів: «Буду з вами і навчатимуся…» Тоді я зустрів свого першого тяжкопораненого. Його та водія ми витягли прямо з-під обстрілу. Після цього хлопці зауважили: «Вау, вона смілива». І ніхто більше ніколи не називав мене «маленькою та стрункою». Хлопці часто називали мене товаришем, потім виправлялися: «О, наша сестричка». Поступово все вчилися і потихеньку адаптувалися до прибулих, поранених, а згодом і до загиблих, – розповідає ветеран.
Я СКУЧАВ ЗА ТИМ РЮЗАКОМ, АЛЕ ДЯКУЮЧИ ЙОМУ Я ЖИВИЙ
Оксана Любінець потрапила на фронт взимку 2022 року в джинсах і синьому пуховику. Згадує, що форму почали видавати буквально через тиждень. На той момент у підрозділі було троє дівчат, і найскладніше було знайти форму бойового медика.
– Я взяв форму найменшого розміру, чоловічу, бо жіночої форми тоді не було. Я пошила штани і туніку. Взуття шукали всією бригадою, адже 37 розміру тоді в армії не було. Зрештою мені дали важкий і громіздкий «Корсар» (модульний військовий бронежилет, – ред.). Коли я одягнув його разом із шоломом і тактичним рюкзаком, хлопці відразу присвоїли мені позивний: «Мурашка». Всі запитували, як я з цим усім бігтиму, – посміхається солдат.
Насправді на фронті «Мурашка» носив не один рюкзак, а два. Перший, легший, який вона використовувала під час виконання бойових завдань, важив приблизно 9 кілограмів. Другий – евакуаційний рюкзак із усім необхідним для порятунку поранених медичним приладдям – був майже нестерпно важким – перевищував 36 кілограмів. Однак саме цей рюкзак зрештою врятував Оксані життя.
– Це був 2023 рік. Ми з водієм мчали за важкопораненим 700–800 метрів, бо не могли під’їхати на машині. Потім почався мінометний обстріл. Я впав, і мій рюкзак зісковзнув зі спини. Його тоді пробили ворожі осколки. Мені було дуже шкода того рюкзака, але завдяки йому я живий, – розповідає «Мурашка».
Пояснює, що встигла евакуювати пораненого товариша, який досі служить на фронті.
– На початку служби я намагався відстежити, скільки хлопців мені вдалося врятувати, але згодом припинив ці підрахунки… Найстрашніші моменти були, коли приїжджали КАБівці. Ви залишаєте свою позицію, а потім лунають несамовиті крики: “
Источник: www.ukrinform.ua
