Розповідь морського піхотинця Павла Познанського, який пережив полон і відновив рухливість після травми спинного мозку. 27.05.2025 11:10 Укрінформ. Він дивом вижив у полоні, повернувся додому і, натхненний рішучістю та передовими технологіями, зробив перші самостійні кроки.
Павло Познанський, 31-річний солдат з Миколаєва, отримав тяжкі поранення поблизу Маріуполя під час спроби свого підрозділу прорвати вороже оточення. Його взяли в полон з простреленою легенею та серйозною травмою хребта. Сьогодні він є єдиним ветераном в Україні з травмою спинного мозку, яку він отримав, використовуючи найсучасніші ортези.
ВІН ОТРИМАВ ВАЖКУ ТРАВМУ, АЛЕ ПРОДОВЖУВАВ ЧИНИТИ ОПІР
Павло народився та виріс у приморському місті Очаків Миколаївської області. Там він здобув освіту до 9 класу, а згодом успішно закінчив Миколаївський юридичний ліцей. З раннього віку активно займався спортом, зокрема дзюдо та іншими видами рукопашного бою. Він також цікавився зброєю та військовою технікою. Він вступив до Львівської академії сухопутних військ, яку закінчив на початку 2015 року.
«Це ознаменував перший в Україні прискорений випуск курсантів. Я опинився у 36-й окремій бригаді морської піхоти, і після кількох місяців навчання нас направили до Маріуполя», – розповідає Павло.
Він згадує, що на початку 2022 року вони знали про майбутнє повномасштабне вторгнення Російської Федерації. У ніч на 24 лютого зведений підрозділ під командуванням Павла Познанського отримав завдання просунутися до певного району та підготуватися до ворожого штурму.
«Наш конвой проходив через населені пункти, які вже піддавалися бомбардуванню російськими військами. Місцеві жителі підбадьорювали нас, бажаючи успіху та закликаючи триматися. Було дуже холодно, йшов дощ та сніг. Через кілька годин нас обстріляла ворожа артилерія та авіація, що призвело до запеклого бою», – згадує майор Познанський.
Пізніше його підрозділ перебазували на територію заводу «Азовмаш» та Маріупольського металургійного заводу імені Ілліча. Павло зазначає, що багато хто загинув або був поранений, а також вони зіткнулися з нестачею боєприпасів, води та їжі. Їм доводилося користуватися заводськими резервуарами для технічної води.
Під час одного з перших танкових зіткнень на околиці Маріуполя Познанський отримав важкий струс мозку. Медичний персонал запропонував евакуацію гелікоптером до Дніпра, але він відмовився та продовжив свою місію.
П'ЯТЬ КУЛЬОВИХ ПОРАНЕНЬ
Коли ворог оточив Маріуполь, підрозділ, у якому служив Познанський, отримав наказ прорватися до наших військ у Запоріжжі. Це сталося в ніч на 11 квітня. Бійці просувалися невеликими групами, але потрапили в засідку.
— Мене фактично пронизав кулеметний вогонь, я отримав п’ять кульових поранень. Я не міг рухатися, але коли росіяни підійшли, я залишався притомним. Пам’ятаю, як кричав від болю та благав їх не добивати мене, а дозволити мені померти самому… Вони обшукали мене, знайшли мої документи, зазначили, що я офіцер, і пішли радитися зі своїм командуванням. Я лежав деякий час, втрачаючи значну кількість крові. Товариші, що були поруч, перев’язали мене як могли. Я їм дуже вдячний, бо це трохи стабілізувало мій стан… Тим часом росіяни зв’язали мені руки скотчем, заткнули кляп, незважаючи на утруднене дихання, і кинули в автобус, тягнучи по різних підвалах до настання темряви. Зрештою, мене відвезли до Новоазовська, де я знепритомнів», — згадує досвідчений морський піхотинець.
Пізніше він дізнався, що студенти-медики з Санкт-Петербурга приїхали практикуватися з пораненими. Вони зашивали його рани, як могли. Після цього він терпів допити, психологічні тортури та погрози прострелити собі ноги, чого він все одно не відчував.
Павло страждав від високої температури, йому було важко рухатися, а його тіло ледве приймало їжу. Йому давали зелену, солону воду, яку він мусив пити через соломинку через нестерпну спрагу. Він згадує, що деякі лікарі підходили до нього, але відпускали, стверджуючи, що в нього немає жодних шансів…
ВОНИ ТРИЧІ СПРОБУВАЛИ ОБМІН І ПОВЕРНУЛИ ЙОГО НАЗАД
Він згадує, що раніше цікавився історією та багато читав про війни, але ніколи не міг уявити, що росіяни так поводяться з нашими полоненими: катуватимуть, знущатимуться та моритимуть їх голодом. До поранення він важив 85 кг, а за весь час полону схуд на 30 кг.
Павло додає, що досі не може зрозуміти, як вижив у тих умовах, наголошуючи, що молився.
– Незважаючи на все, що відбувалося, я відчував, що скоро повернуся додому. Хоча протягом трьох з половиною місяців полону я не отримував жодних звісток від родини. Наш конвой був розрізнений, і мене вважали зниклим безвісти. Лише пізніше мене помітили в російських ЗМІ. Мене тричі брали на обмін, а потім повертали. Останнього разу нас затримали близько чотирьох годин, погрожуючи знову відправити мене назад. Це було психологічно виснажливо. Ти лежиш у муках, сподіваючись… – розмірковує він.
Павло визнає, що йому пощастило з обміном, оскільки багато його товаришів перебувають у полоні вже три роки.
Я ТРЕНУВАВСЯ ПО 6–7 ГОДИН ЩОДНЯ
Медичні працівники в Україні не були оптимістично налаштовані щодо прогнозу Павла. Вони у відчаї підняли руки та заявили, що найкращим результатом для нього було б просто сидіти.
Источник: www.ukrinform.ua
