Пам’яті старшого лейтенанта НГУ Максима Кагала (позивний «Пістон»)

Пам’яті старшого лейтенанта НГУ Максима Кагала (позивний «Пістон») Хвилина мовчання 20.05.2024 09:00 Укрінформ Хлопець мав блискучу спортивну кар'єру, але обрав шлях військового

Нацгвардієць Максим Кагал (позивний «Пістон») загинув 25 березня 2022 року, обороняючи Маріуполь. 

Максим народився 5 липня 1991 року у Кременчуці Полтавської області, там і виріс. Навчався у місцевій гімназії №3. У 2010 році закінчив Кременчуцький технікум залізничного транспорту, а у 2014 – Кременчуцький університет імені Михайла Остроградського.

Мама воїна Тетяна зазначила, що Максим у дитинстві був позитивним і добрим хлопцем. Вже тоді він мав веселу вдачу і щиру посмішку.

«Він за всіх заступався і був дуже справедливим, тобто, справедливо до всіх ставився. Завжди намагався бути першим, любив перемагати, але ніколи нікого не ображав. Максим був вимогливим хлопчиком і перш за все – до себе. Коли він ставив перед собою якусь мету, то завжди намагався її виконати, хоч як тяжко було», – розповіла пані Тетяна.

Змалечку хлопець захоплювався спортом. Спочатку він був активним уболівальником місцевої футбольної команди «Кремінь», яку супроводжував навіть на виїздах. Після цього Максим захопився регбі. Але найбільшу любов він мав до єдиноборств — кікбоксингу і тайського боксу муай-тай.

У спортивній сфері юнаку вдалося досягти значних успіхів – він став чемпіоном світу і бронзовим призером з кікбоксингу за версією ISKA 2014 (Міжнародна асоціація спортивного карате), виступивши в Іспанії у ваговій категорії до 60 кг у найжорсткіших рингових розділах: лоу-кік (круговий удар) і К-1 (японський кікбоксинг).

У тому ж 2014 році Максим зміг не лише стати чемпіоном світу з кікбоксингу, а й виграв срібло відкритого чемпіонату рідного Кременчука Регбі-7. Хлопець здобув і багато інших нагород на різних змаганнях та увійшов до складу національної збірної з кікбоксингу.

Він буквально жив спортом. Максим мав блискучу кар'єру і перед ним відкривалися великі перспективи у цій сфері. Натомість він обрав шлях військового.

«Я йому завжди казав, що він точно впише своє ім'я у світову історію кікбоксингу. Але тоді саме почався Майдан і війна на сході. Максим як представник «ультрасу» брав участь у різноманітних патріотичних акціях і перейшов на спілкування українською мовою. Я просив його бути обережним, бо зазвичай такі акції закінчувались травмами, а це – кінець спортивному майбутньому. Але з середини 2014 року Максим став казати мені, що планує захищати Україну», – розповів заслужений тренер із кікбоксингу ІСКА, кандидат наук із фізичного виховання і спорту Олег Скирта.

Він зазначив, що зупиняв Максима і казав йому, що інші покладають на нього великі надії.

«У 2015 році Максима запросили виступити в Китаї на міжнародному турнірі з кікбоксингу. Потрапити туди мріють мільйони… Я набираю хлопця, повідомляю йому радісну новину, а він мені у відповідь: «Я підписав контракт з «Азовом». І я підтримав це рішення, бо кожен має йти своїм шляхом», – заявив Скирта.

Ще до цього, у 2014 році, Максим поїхав на військовий вишкіл до Києва. При цьому сказав мамі, що їде до столиці працювати охоронцем у бізнесмена.

Після цього вишколу він вступив до цивільного корпусу батальйону «Азов» і 1 жовтня 2015 року був приписаний до Маріупольської військової частини 3057.

Коли Максим чергував на блокпостах, то зв’язку з ним не було, бо телефони військові здавали. І коли Тетяна не змогла додзвонитися до сина, то підняла на вуха офіс «Київстару».

Жінка звернулася до менеджера цієї компанії з проханням знайти свою дитину і сказала, що її син у Києві. Той у відповідь зазначив, що останнього разу телефон Максима було зафіксовано у Чонгарі. «Невдовзі Максим зв’язався зі мною, сказав, що скоро приїде і усе пояснить», – зазначила Тетяна.

Коли вона дізналася, що син пішов служити, їй залишилося тільки прийняти його рішення. За її словами, відтоді «Азов» став душею і серцем її сина. Максим дуже пишався тим, що є «азовцем».

Після того, як почалася військова служба, спорт із життя «Пістона» не пішов – у лавах «Азову» Максим брав участь у спортивних змаганнях, які проводили ЗСУ та Нацгвардія. Він представляв полк на всіх можливих змаганнях: бокс, кросфіт, біг, змагання з перешкодами. Він був гордістю для усіх.

Подруга Ольга зазначила, що усі в полку знали, що якщо її друг брав участь у якихось змаганнях, то він їх вигравав.

Коли вона сказала йому про те, що деякі військові не хотіли брати участь у змаганнях, якщо дізнавалися, що на них буде він, бо його виграш був очевидним, хлопець їй відповів, що перемагає не тому, що він народився таким, а тому, що докладає до цього максимум зусиль, у тому числі до підготовки.

І саме під час цих змагань між представниками усіх родів військ він першим у «Азові» здобув іміджевий краповий берет.

Окрім участі у змаганнях, поміж службою, військовий на базі полку вчив інших хлопців кікбоксингу і кросфіту. «Не завжди хороший спортсмен – це хороший тренер. Однак у Максима і тут був успіх. Йому вдавалось класно тренувати інших», – сказала Ольга.

Він чесно служив і воював  – зокрема, у 2015 році брав участь у жорстоких боях за село Широкине, був на Світлодарській дузі, а потім у Маріуполі. Під час цієї служби отримав кульове поранення – куля пройшла біля шиї. Після цього у Максима залишився шрам.

«Пістон» був старшим лейтенантом, командиром взводу вогневої підтримки 1-ї роти оперативного призначення 1-го батальйону оперативного призначення окремого загону спецпризначення «Азов» військової частини 3057 НГУ.

За словами друзів, він був людиною, за якою йшли, до якої дослухались, був гідним командиром свого підрозділу. Побратими «Пістона» не боялися йти з ним у бій, бо він увесь час був попереду та надихав інших власним прикладом. Серед іншого, він у складі «Азову» займався розвідкою.

У травні 2022 року у Максима мав закінчитися строк дії контракту і він планував іти у відставку. Але почалася повномасштабна війна з РФ, і разом із побратимами Максим долучився до оборони Маріуполя. Він особисто та підрозділи під його командуванням знищили значну кількість живої сили та кілька одиниць військової техніки росіян.

Зокрема, 5 березня 2022 року він очолив зведений підрозділ, який отримав завдання стримати просування росіян. Попри майже годинний артобстріл з суші і моря та 5-кратну перевагу ворога у живій силі, його підрозділ вщент розбив російську батальйонну тактичну групу і змусив рашистів ганебно тікати. При цьому було «демілітаризовано» щонайменше 2 танки, 4 бронетранспортери, 2 САУ та близько роти піхоти.

Потім старший лейтенант НГУ очолив групу «азовців», яка знищила командний пункт, який росіяни облаштували в одній із маріупольських п’ятиповерхівок. Під час «зачистки» офіцер особисто знищував противників вогнем та гранатами і одного з них захопив у полон (вороги виявилися спецпризначенцями російської військової розвідки). Окрім цього, він швидко надав меддопомогу і організував евакуацію двох тяжко поранених у бою бійців «Азову».

Максим не розповідав мамі про завдання, які виконував – навпаки, заспокоював і казав, що все буде добре і що з ним усе гаразд. Зв’язку з ним майже не було, лише зрідка надсилав смс. Востаннє він спілкувався з мамою 23 березня 2022 року – сказав їй, що «не голодний і в шапці».

І вже через два дні – 25 березня 2022 року – мужній захисник загинув. Під час штурму українських позицій на околиці Маріуполя «азовці» вчергове відкинули росіян за рубежі, і у тому бою Максим отримав численні поранення, від яких помер на місці. Шансів вижити не було — поряд впала авіабомба.

Тіло бійця тривалий час перебувало на «Азовсталі». Повернути його додому вдалося під час одного з обмінів. Максима вдалося ідентифікувати за допомогою експертизи ДНК.

5 січня 2023 року на Байковому кладовищі у Києві пройшла церемонія прощання з «Пістоном». Після кремації прах воїна привезли до Кременчука, і через 11 днів – 16 січня 2023 року – його поховали на Алеї Героїв Свіштовського кладовища.

Указом Президента Володимира Зеленського №201/2022 від 2 квітня 2022 року Максиму Кагалу було посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». А 7 березня 2024 року глава української держави вручив сертифікат на квартиру рідним «Пістона».

Найріднішу людину втратили батьки, старший брат Олександр і кохана дівчина Марія.

Максим був дуже різносторонньою людиною. Окрім зайнять спортом, любив зустрічатися з друзями, ходити у гори і взагалі подорожувати, у тому числі Європою на велосипедах.

«Раніше у нас була мрія – побачити Північне сяйво, і ми її втілили з іншими трьома бійцями у 2020 році. Ще ми з ним збиралися їхати дивитися на китів (у інші країни) – але не встигли», – сказала подруга Ольга.

За словами друзів, попри численні нагороди Максим був звичайним хлопцем і любив життя,  жив з вогнем у серці.

«Це була людина-сонце. Він ці свої 30 років прожив як 90» – заявила Ольга.

Товариш Артем Свергун сказав, що Максим був чоловіком зі стержнем.

«Коли вони вперше з тренером Скиртою поїхали на змагання (у 2014 році), то у Кременчуці всі друзі та знайомі спали зі схрещеними пальцями. Я навіть не сумнівався, що він приїде із золотом. Іншого варіанту не було. Перемога або смерть. Так він і прожив своє життя, борючись до останнього», – зазначив Артем.

Пані Тетяна каже, що її син дуже любив Україну і своїх рідних і що вона пишається ним.

Ім’я військового залишиться в історії його рідного Кременчука – 14 жовтня 2022 року частину вулиці Університетської у цьому місті було перейменовано на вулицю лейтенанта Кагала. А 2 лютого 2024 року на фасаді рідної гімназії №3 відкрили меморіальну дошку на його честь.

За словами Ольги, її друг загинув так, як і хотів – зі зброєю в руках. «Це для нього – дуже гідна смерть. А для нас це – болюча втрата. Дуже велика втрата, тому що таких людей – один на мільйон», – зазначила дівчина.

Вона заявила, що раніше, на похороні одного з їхніх друзів, який загинув на Світлодарській дузі, Максим почав співати сумних пісень.

«Я йому кажу: «Пістон, ти навіть не думай загинути. Я буду плакати дуже сильно». А він відповів: «Якщо я загину, то так і буде. Не потрібно плакати, коли я загину. Зараз мене цінуйте, поки живий. Потім вже не треба плакати». Тому ми стараємося триматися і не плакати», – сказала подруга нацгвардійця.

Вічна пам'ять Герою!

Фото: Нацгвардія, Телеграф, azov.org.ua, «24 канал», Офіс Президента, Суспільне. Полтава

Азов Пам'ять Війна Кременчук Війна з Росією #stoprussia

Источник: www.ukrinform.ua

No votes yet.
Please wait...
Поділіться своєю знахідкою

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *