Пам’яті бійця 93-ї ОМБр Олексія Соколовського, позивний «Сокіл» Хвилина мовчання 23.10.2023 09:00 Укрінформ Після поранення йому загрожувала ампутація ноги, але перенісши понад 70 операцій, він повернувся в ЗСУ.
Смертельна ворожа куля наздогнала бійця під Бахмутом на Донеччині 8 лютого 2023 року у бою, який тривав більше доби. Олексій загинув в так званій «сірій зоні». Знадобився майже місяць, щоб його побратими, ризикуючи власним життям, витягли тіла 7 з 13 тоді полеглих і передали рідним для поховання з усіма військовими почестями.
У Фейсбуці дружини Олексія, Олени, залишився запис: «Вклоняюся доземно кожному з побратимів, хто здійснив цей Великий Подвиг, хто повернув на щиті сімох героїв і дав щастя їхнім родинам гідно попрощатися».
Про Олексія кажуть, що він був людиною честі, мріяв про Україну, яку будуть всі поважати. В 2014 році, попри цілком мирну професію (працював меблярем) добровольцем пішов на Донбас захищати країну. 17 січня 2015 року в бою неподалік Донецького аеропорту отримав важке поранення обох ніг і живота. Довго лікувався, але не втрачав оптимізму і сподівався повернутися до побратимів.
Чоловік розумів, що бігати і стрибати, як раніше, він уже не зможе, адже рухливість однієї ноги була втрачена, але казав: «Буду рвати шаблони». Щоправда, на фронт він вже не потрапив, але на військовій службі залишився. Крім того, допомагав побратимам, брав участь у відтворенні музею Сухопутних військ.
«Після поранення йому мали ампутувати ногу. Але він не здався, щоб зберегти кінцівку, переніс 76 операцій. Лікувався кілька років. На момент повномасштабного вторгнення служив у ЗСУ. На передову міг не йти, бо мав для цього усі підстави, але пішов», – розповів його друг Олег Твердохліб.
Друзі згадують, як Олексій увесь час казав, що у 2014-2015 роках не довоював, бо через поранення швидко вийшов зі строю. Тому коли прийшла велика війна, попри проблеми з ногою, став на захист рідної землі.
Народився Олексій Соколовський у Херсоні, потім родина переїхала на Первомайщину Миколаївської області.
«Льоша з дитинства був дуже самостійним. Навіть у школу пішов записуватися сам, хоча тоді йому не було ще й 7 років. До садочку не ходив, але вмів читати, рахувати. З 5 років самостійно користувався програвачем та грамплатівками, яких у нас тоді було дуже багато. Любив казки, чимало з яких знав на пам'ять. У старшому шкільному віці слухав музику на магнітофоні, полюбляв пісні Висоцького і сам грав на гітарі. Займався велоспортом, карате, мав грамоти за призові місця», – розповідає кореспонденту Укрінформу його мама – Надія Миколаївна.
Вона каже, що навчання синові давалося легко. Олексій багато читав різної літератури, самостійно вивчав історію українського війська. Мріяв бути військовим.
Після закінчення школи два роки поспіль намагався вступити до Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького, але не склалося. Тому пішов в армію, але його комісували за станом здоров’я. Оскільки мав неабиякий талант до майстрування, то почав працювати меблярем. Займався дизайном та виготовленням меблів.
А ще він любив спорт, вболівав за українських боксерів. За словами Надії Миколаївни, Льошу неймовірно вразила ситуація, коли у 2012 році Олександр Усик з козацьким чубом на голові станцював гопака, ставши переможцем олімпійських ігор у Лондоні. Син вирішив і собі зробити схожу зачіску, за якою відрізнявся від інших.
«Олексій завжди був дуже чуйним. Його батькові, Миколі Васильовичу, який тривалий час хворіє цукровим діабетом, ампутували ногу. Почалися ускладнення. Син тоді служив у Києві. Але взяв відпустку на місяць і приїхав додому, щоб доглядати за батьком, разом нам вдалося повернути чоловіка до життя, бо сама б я не впоралася», – пригадує мама.
Жінка каже, що коли почалася велика війна, то вона подзвонила Олексію. Той відповів, щоб не хвилювалися, бо, мовляв, він служить в тиловій частині. Казав, лишень, що виїздять періодично на навчання. В минулому році двічі приїздив додому в коротку відпустку. Останній раз це було 28-29 грудня. Тоді рідні бачили його живим востаннє.
«Я йому казала, бережи себе, синку. А він: та все нормально, мамо, я ж не на фронті. Приховував, щоб ми з батьком не хвилювалися. А через деякий час написав, щоб не дзвонили, бо їх перекидають в інше місце і тимчасово не буде зв’язку. Останній раз зателефонував 6 лютого пізно ввечері. Було погано чути. Сказав, що все нормально, не хвилюйтесь. Через день його не стало, але ми ще цього не знали. Я дзвонила йому, писала… І лише 13 лютого його дружина Олена повідомила по телефону, що Льоша загинув», – ділиться наболілим мама. Тоді на своїй сторінці в соцмережах вона залишила напис: «Синку, рідненький, як без тебе жити?»
Похоронили воїна 8 березня у Києві, де він жив останнім часом, згідно з його заповітом. Йому назавжди залишилося 44 роки.
Його дружина досі не може повірити, що коханого вже немає. 21 серпня в Олексія був день народження. Жінка привітала його словами: «З Днем народження, коханий. Кажуть, не можна вітати, але я ще не звикла до цієї страшної реальності. Запали там свою люльку з улюбленим запашним тютюном. Пригости побратимів, що поруч з тобою. Кохаю понад усе. Ти знаєш…».
Олексій нагороджений орденом «За мужність» Ш ступеню, у нього залишилися два сини Максим та Богдан, дружина, батьки та молодша сестра.
Вічна шана Герою!
Фото з Фейсбук-сторінок Надії Соколовської та Олени Соколовської
Источник: www.ukrinform.ua
