У публікаціях про жахачку Кремля про “плазмовий стелс” та радянську гіперзвукову ракету – Х-90 Defense Express згадував про ще одну розробку – стратегічну крилату ракету 3М-25 “Метеорит”, яка також відома під назвою П-750 та “Гром”. Враховуючи те, що на відміну від Х-90 вона точно літала, а закладені у неї характеристики та рішення і досі є доволі цікавими, саме цю ракету можливо справедливо вважати останнім аналоговнєтом СРСР.
Історія розробки цієї ракети почалась ще у 1976 році із задачі створити універсальну далекобійну ракету із дальністю 5000 км. Її носіями мали стати атомні підводні човни, стратегічні бомбардувальники та наземні комплекси, а роботи були покладені на тодішнє Центральне КБ машинобудування (колишнє ОКБ-52), у майбутньому “НПО Машиностроения”.
Читайте також: Що це за А-222 “Берег”, ультимативна перевага наших дронів, виробництво САУ “Богдана” та інші новини тижня
Для прориву ППО було обрано доволі цікаве поєднання високошвидкісного висотного польоту із використанням технологій малопомітності. Ракета мала розганятися до 3500 км/год та летіти на висоті у 22-24 км.
Роботи велись у напряму, який вже відпрацював ОКБ-52 створивши протикорабельні ракети П-35 та П-500 “Базальт”. Це була велика за розмірами ракета зі стартовою масою у 12 650 кг з яких половина – прискорювач, а 1 000 кг – бойова частина, довжина була 13 метрів, а розмах крила у 5 метрів.
Чому для П-750 “Метеорит” знадобився настільки великий прискорювач, який сам по собі важив 6270 кг, пояснюється дуже просто. Саме він мав підняти та розігнати ракету не просто з “нуля”, а зробити це з позначки -40 метрів, бо в одному з варіантів ракета мала запускатися з підводних човнів. У ролі прискорювача виступала фактично окрема ракета з рідиннопаливними двигунами, що працювали на токсичному гептилі та мали поворотні сопла.
Цей прискорювач працював 32 секунди та мав за задумом розганяти П-750 одразу до надзвукової швидкості, але виявилось, що під час відокремлення він тоді загрожував самій ракеті. Тому спеціально створений турбореактивний маршовий двигун КР-23 був адаптований під багаторежимність – від дозвукової до 3 Махів. Враховуючи дальність, яку мав подолати П-750 “Метеорит”, об’єм паливних баків складав 2800 літрів.
Водночас всі ці складності з прискорювачем були необхідні лише для підводного та наземного старту. З літака, а це мав бути Ту-95МА, вона мала стартувати зі звичайним твердопаливним прискорювачем у хвостовій частині. Але з огляду на фото його могло і не бути.
Момент скидання П-750 з Ту-95МА
А ось з підводним пуском все одразу почало йти не за планом. Виявилось, що встановити П-750 “Метеорит” у підводний човен проєкту 949 “Антей” (найбільш відомий представник – “Курск”) не вийде. П-750 “Метеорит” був значно більшим за П-700 “Гранит”, а на додачу потребував окремих систем передстартової підготовки.
В результаті у СРСР вирішили повністю переобладнати один з підводних човнів проєкту 667 “Навага” К-420. Для нього були створені окремі пускові під нову ракету, що встановлювались на місце вертикальних шахт міжконтинентальних ракет. Для цього знадобилось кардинально збільшити ширину корпусу.
Звичайна 667 “Навага” та К-420
Роботи йшли дійсно величезними темпами, перший пуск був здійснений 20 травня 1980 року, але він та три наступні були невдалі. Лише 16 грудня 1981 року ракета здійснила свій перший повноцінний політ, пролетівши 50 км.
Але далі почався процес, який показав, що СРСР вже не витягує проєкти такої складності. Бо для П-750 “Метеорит” вперше відпрацьовувався “мокрий” підводний старт. Створювалась нова система наведення СНРК “Кадр”, яка концептуальна схожа на DSMAC, але робить радіолокаційні знімки.
А для подолання ППО відпрацьовувались одразу три рішення. П-750 “Метеорит” мав мати власний комплекс РЕБ для створення активних завад на ворожих РЛС. Також він тягнув на швидкості у 3 Маха на 100 метровому тросі хибні цілі. Але головним мав стати комплекс зменшення радіолокаційної помітності. Його суть полягала у “плазмовій гарматі” яка у районі повітрозабірників створювала хмару іонізованого газу. Це не було радянське ноу-хау, а рішення, яке у США у 60-х намагались встановити у Lockheed A-12 (попереднику SR-71 Blackbird).
Враховуючи те, що повітрозабірник найбільш демаскуюча частина реактивного летального апарата, то декларувалось зниження помітності у передній полусфері одразу на 70-80%. Паралельно з тим використовувались плавні обводи та радіопоглинальні матеріали.
В результаті погано вийшло одразу з усім. Перші повітряні старти з Ту-95МА проведені у 1983-1984 роках показали, що П-750 “Метеорит” постійно збивається з курсу. А коли ракету навчили літати за маршрутом, то комплекси протидії ППО, включно з генератором плазми, показали свою безпорадність, – П-750 перехопили з вже архаїчного на той час С-200.
Загалом до 1987 року зі стендів було проведено понад 30 пусків, лише два з підводного човна та 20 з Ту-95МС. У 1988 році до державних випробувань наблизилась лише морська версія П-750 “Метеорит”. Було зроблено чотири стендових пуски та ще три з К-420. Загалом, на всіх етапах, лише близько половини з них були успішними. А СРСР вже починав сипатись, а економіка мала становитися економічною.
На фоні цього у 1989 році програму П-750 “Метеорит”, яка вже тривала 13 років, вирішили закрити. Зрештою це було логічним рішенням, бо ракета не могла виконати своє завдання з прориву ППО, а також потребувала окремих підводних човнів. А єдиною стратегічною ракетою у СРСР для літаків залишилась Х-55, а для кораблів та неземних пускових вже існував С-10 “Гранат”, варіації якого тепер відомі під назвою “Калибр” для кораблів та Р-500 для ОТРК “Искандер”.
Читайте також: Який є аналог Patriot окрім SAMP/T і чому від цього не легше
