Жіночий сектор терору: розповіді жінок, страчених радянським режимом терору 26.05.2025 20:34 Укрінформ У День пам'яті жертв політичних репресій: три історії українських жінок, страчених у Биківні – одному з найбільших місць поховання жертв сталінського терору
…Їхні наративи не просто історичні; вони резонують з нашою сучасною реальністю.
Повернення останків української журналістки Вікторії Рощиної до України, на жаль, є аномалією. Її тіло було вилучено з російської в'язниці під псевдонімом, з підробленими документами та спотворене. Це жахлива правда, проте вона не є несподіванкою. Це відображає діяльність радянського репресивного апарату, який продовжується в подібному ключі і за нинішнього російського режиму.
Протягом 1930-х років, під час Великого терору, родинам закатованих видавали підроблені свідоцтва про смерть, в яких неправдиво стверджувалося, що смерть настала від «пневмонії» або «серцевої недостатності». Насправді це були страти, тортури та смертельні випадки, що відбувалися у підвалах НКВС та на лісових полігонах, таких як Биківна під Києвом.
Сьогодні, разом із науковцями із заповідника Биківнянські Могили, ми розповідаємо про досвід жінок, які пережили цю жорстоку систему. Їхні історії відображають стійкість, мовчання навколо досвіду жінок у місцях позбавлення волі та сексуальне насильство, яке дослідники лише починають досліджувати.
Зокрема, Тетяна Шептицька, заступниця генерального директора з наукової роботи заповідника «Биківнянські могили», розповідає про цілеспрямовані зусилля з документування злочинів проти жінок у радянських в'язницях. Жінки стикалися не лише з фізичними та психологічними тортурами, а й зазнавали сексуального насильства з боку слідчих — їх поміщали до чоловічих камер, де шанси на виживання були майже нульовими. Сьогодні Росія повторює цю практику у своїх в'язницях та місцях тортур на окупованих територіях.
Ось чому вкрай важливо, щоб безглузда «ностальгія» за тією епохою зникла з публічного дискурсу. Комуністичний режим був за своєю суттю злочинним. Його методи геноцидні, а його ідеологія фундаментально мізантропічна. Комунізм, як і нинішній російський уряд, має бути засуджений у всьому світі разом із нацизмом як один із найжорстокіших інструментів масового знищення та геноциду у 20-му та 21-му століттях. Доки це не стане частиною нашої колективної пам'яті, історія приречена повторюватися.
Проєкт «Жінки під прицілом НКВС» зібрав історії 12 українських жінок різного походження, професій та віку. Серед них ми згадуємо трьох сьогодні. Для винних стать, вік чи професія не мали значення. У жіночому секторі терору лежить глибокий біль і, на жаль, глибока тиша.
«Ми прагнули, щоб Биківнянський ліс, подібно до Сандармоху чи Катині, був пов’язаний з конкретними іменами тих, хто там вічно спочиває», – зазначає Тетяна Шептицька.
Репресії як «закон» – з чого все почалося
Початковим «каталізатором» репресій історики називають оперативний наказ 1937 року, який фактично започаткував Великий терор. «Це називається «куркульською операцією» (оперативний наказ НКВС СРСР № 00447 «Про репресії проти колишніх куркулів, кримінальних елементів та інших антирадянських осіб». Ця директива була ратифікована Політбюро Центрального Комітету ВКП(б) 31 липня 1937 року та започаткувала масштабні репресії проти фактичних та уявних супротивників Сталіна, – ред.). Вона містила преамбулу, в якій дотепно сформульовано, що родини страчених за так званою першою категорією «загалом не репресуються», – уточнює Шептицька.
Перша категорія стосується страт. На практиці виявилося, що «загалом» означало, що родини так званих «ворогів народу» справді були захоплені цією репресивною хвилею. Найщасливішим результатом для жінок репресованих було опинитися без даху над головою (оскільки їх конфіскували), безробітними (оскільки їх звільняли), без засобів до існування (оскільки їх конфісковували) і часто розлученими зі своїми дітьми (яких відправляли до інтернатів для «перевиховання»). Часто дружини заарештованих, особливо тих, кого звинувачували у троцькізмі або зв'язках з контрреволюційними групами, отримували терміни від 8 до 10 років ув'язнення в таборах ГУЛАГу. Вони терпіли жорстоке поводження, брак предметів першої необхідності та розлуку зі своїми сім'ями, включаючи дітей…
Жінок також залучали до операцій НКВС, що проводилися за «національним колом», зокрема, спрямованих проти німецького, польського, латиського та харбінського населення. Чітких меж щодо страт та арештів не було, що дозволяло завищувати кількість осіб, які потрапили в такі справи.
Єдиною директивою, яка безпосередньо стосувалась жінок, був Наказ № 00486 від 5 серпня 1937 року щодо подружжя «зрадників батьківщини» та членів «шпигунських організацій». У ньому детально викладалися всі аспекти репресій проти жінок, єдиним правопорушенням яких був шлюб з репресованими чоловіками.
«Жінки, яких утримували в установах НКВС, зазнавали тортур, жорстокого фізичного та психологічного тиску, а також морального приниження. Випадки зґвалтування задокументовані в певних документах НКВС, деякі з яких вже частково оприлюднені нашими колегами з Інституту історії України», – уточнює Тетяна Шептицька.
«…Нам допомагають свідчення тих жінок, які вижили». Однією з таких людей є письменниця Зінаїда Тулуб. «Вона яскраво розповіла про свій час у штрафному ізоляторі, описуючи неможливість нормально спати чи їсти, постійне терпіння холоду та голоду. У цьому листі вона висловила почуття, яке ми часто зустрічаємо у свідченнях тих, хто вижив – вони мовляв, я б підписала все, аби цей жах припинився», – каже співрозмовниця. «Це свідчить про те, що чекістські методи були безсоромними, жорстокими та нелюдськими, спрямованими на те, щоб зламати людину та вибити зізнання. Цього було достатньо для формулювання вироків, зокрема смертних».
Источник: www.ukrinform.ua
