Окупанти вистрілили в обличчя з автоматичної зброї Оксані Сергієнко, педагогині з Київської області, коли в перші дні масштабної війни вона намагалася евакуювати своїх двох наймолодших дітей на територію, контрольовану урядом України. Куля влучила їй у щоку та вийшла через рот. Оксана дивом вижила та зберегла здатність говорити. Наразі вона здобуває другу вищу освіту, вивчаючи психологію. «Я не планую працювати психологом», – поділилася вчителька з «ФАКТАМИ». «Моя мета – використовувати свій досвід, щоб допомогти сусідам, колегам та дітям у моїй школі, які постраждали від війни».
«На той час моїй доньці було 15, а наймолодшому синові – шість».
«Які були обставини вашої травми?» — запитую я в Оксани Сергієнко.
ВІДЕО ДНЯ
— На початку повномасштабного вторгнення наше село Ясногородка у Вишгородському районі Київської області було захоплене. Мій старший син, Ростислав, на той час служив у війську. На жаль, мушу зазначити, що він загинув на фронті у січні 2024 року. Коли ворог захопив Ясногородку, почали поширюватися чутки, що окупанти зроблять усе можливе, щоб мучити родини українських солдатів. Тому ми з чоловіком вирішили, що мені слід швидко евакуювати наших молодших дітей — доньку та сина — а чоловік залишиться захищати наш дім. Крім того, важливо було зазначити, що мости навколо села були зруйновані, що фактично перекрило постачання їжі. Дітей потрібно було годувати.
Оксана Сергієнко до травми РЕКЛАМА
2 березня я виїхав з дітьми на машині. Нас зупинили на російському блокпосту. Солдати оглянули мій телефон і машину, не пустивши мене в центр села Казаровичі, заявивши, що там «небезпечно».
Я їхав у напрямку села Демидів. Посеред дороги, біля будівель, де розміщувалися магазини, з обох боків почали з'являтися російські солдати азійського походження — низькорослих та з розкосими очима. Пізніше люди згадали, що це буряти.
Я зупинив машину, вийшов, не вимикаючи двигуна, і запитав бурятів, чи можемо ми продовжити рух. Вони мовчали. Я сказав доньці, що оскільки вони не реагують, ми можемо просунутися вперед. Я обережно почав їхати до них. Раптом пролунала стрілянина. «Мабуть, вони стріляють по нас!» — вигукнув я. Я не міг до кінця зрозуміти ситуацію зовні, оскільки моя машина була стара, а двигун досить гучно працював, заглушаючи інші звуки. Однак було зрозуміло: нам потрібно було тікати якомога швидше.
РЕКЛАМА
Я швидко зманеврував, щоб розвернути машину, глянувши в дзеркало заднього виду, коли рухався заднім ходом. У цей момент куля пробила лобове скло, влучила мені в щелепу (з лівого боку обличчя) і вийшла через рот.
Отвір від кулі на лобовому склі автомобіля
«Ви відчули біль одразу чи пізніше? Ви залишалися притомними?»
— Я залишався притомним. У той момент болю не було, бо куля зачепила нерв. Я просто відчув, що щось не так у роті. Я глянув на себе в дзеркало над лобовим склом і побачив значну кількість крові та дірку в щоці. Язиком відчув, що в мене в роті повно вибитих зубів. Я виплюнув їх у руку та викинув у вікно, і все це під час їзди.
РЕКЛАМА
— Тож ви не зупинили машину?
— Правильно, я не зупинилася. Я поспішила назад, але замість того, щоб додому, поїхала до лікарні, що розташована в сусідньому селі Демидів. Мені надали медичну допомогу: видалили деякі видимі фрагменти кісток та зуби (більшість з них були вибиті) та зашили рану. Я залишалася в лікарні до 6 березня. Я наполягала на поверненні додому до дітей, і лікар відвіз мене до села Глібівка. Звідти я пішки пройшла через ліс до свого будинку.
Рентгенівський знімок чітко показує зруйновану щелепу
— Скільки років було вашим найменшим дітям на той час?
— Моїй доньці було 15, а синові шість.
«Польські лікарі витягли гільзу з моєї губи. Я навіть знайшов саму кулю в капюшоні моєї куртки».
— Як відреагували діти, коли ви отримали травму? Вони плакали чи кричали?
— Вони заціпеніли від шоку та мовчали. Мені вдалося набратися сил сказати доньці: «Подзвони комусь!» Однак через шок, який охопив її та її брата, вона не змогла набрати номер. Мій чоловік (який забрав дітей з лікарні) згадав, що наш син мовчав цілий день. У молодшого була лампа у формі кулі, спочатку біла, яку він тоді пофарбував у чорний колір. Коли я повернулася з лікарні, він змив чорну фарбу. Мій молодший син досі бореться з наслідками цієї травми: щоразу, коли виникають стресові ситуації, він плаче. Ці епізоди надмірного плачу ще не вщухли. Однак моїй доньці здебільшого вдалося впоратися з цим сильним стресом.
Також хочу згадати свого старшого сина, Ростислава. Він хоробро боровся і загинув 30 січня.
