Довга подорож з окупації 20.05.2025 11:30 Укрінформ Маршрут, який у мирний час можна було подолати за три-чотири години, зайняв у українського правоохоронця півтора дня.
Чонгар – Генічеськ – Мелітополь – Василівка – Токмак – Пологи – Оріхів – Запоріжжя. Для нашого сьогоднішнього героя це не просто назви міст, а тернистий шлях додому.
Це розповідь людини, яка була свідком вторгнення російської армії в Україну. Вона чула перші вибухи та була знайома з тими, хто першими вступив у бій, намагаючись перешкодити ворогу навіть ціною власного життя.
Це історія заступника командира батальйону міліції спеціального призначення, відомого за позивним «Соломон». Його звати Олег, і зараз він виконує бойові дії на запорізькій ділянці фронту у складі підрозділу безпілотників. Він розповідає про свої переживання, свідка яких він був, і про те, що він волів би стерти з пам'яті.
“НАВЧАННЯ” НА КОРДОНІ
Я працюю в правоохоронних органах з 2006 року. Служив у «Беркуті» – тоді ще був підрозділом міліції спеціального призначення. У 2012 році, через сімейні обставини, мене перевели до Оріхова, де я працював оперативним слідчим. Пізніше я вступив до добровольчого батальйону «Скіф» і брав участь в АТО. У 2021 році, знову ж таки, через сімейні обставини, мені довелося звільнитися зі служби. Я знайшов роботу на фермі в приватній службі безпеки. Працював на Чонгарі, де була база, техніка та поля. Поруч був блокпост і дорога, що вела до Криму. Наша база була буквально за кілометр від блокпосту.
Коли росіяни оголосили про масштабні навчання поблизу наших національних кордонів, ми з колегами розмірковували: чи не наближається наступ? Ми почули перші вибухи, хоча вони сталися в Криму 22 лютого 2022 року, коли ми розкидали селітру на полях поблизу села Атамани. Тоді ми зрозуміли, що росіяни тривожно близько підійшли до кордону. Вибух, який ми чули, був навчальними навчаннями – згідно з повідомленнями, навчання вже тривали.
Але 24 лютого я прокинувся вночі від вибуху. Це був перший постріл, зроблений Росією по Чонгару. Вони цілили в прикордонний пост. Наскільки я зараз розумію, працювала ворожа артилерія. Постріли були неточними; вони промахнулися повз пост і влучили в житловий будинок поруч. Я схопив сумку з речами. У мене є звичка тримати речі упакованими, коли я на службі чи у відрядженні. Тому моя сумка завжди була напоготові. Коли я біг, я бачив, як падають снаряди. У ці перші моменти я був дезорієнтований, не знав, куди йти.
ЗАЯВКА ПРИКОРДОННИКА
Я зрозумів, що ми у стані війни, що стався прорив. Час мав вирішальне значення. На контрольно-пропускному пункті відбувалися сутички, прикордонники намагалися відкрити вогонь у відповідь з великокаліберного кулемета. Вони були під інтенсивним вогнем, артилерія цілилася по них.
Я кинувся до службової машини, завантажив туди свої речі та робочі документи. Зі мною на базі був охоронець на ім'я Михайло, і я запитав його, куди він хоче поїхати. Він відповів: до отамана, оскільки його мати була прикута до ліжка, і він не міг її залишити. Нам довелося, фактично, рухатися назустріч ворогу. У роти була ще одна база в Генічеську, і мій колега Денис, який там працював, зателефонував мені, щоб повідомити, що росіяни швидко просуваються морем. Ми домовилися, що як тільки я висаджу Михайла, я вирушаю до нього, і разом ми вирушимо до Запоріжжя.
Я був знайомий з дорогами там. Ворог намагався обстріляти мою машину, снаряди падали поруч. Я пригнувся за кермо та натиснув на газ. У той момент я не думав про себе; всі мої думки були про дітей. Я дуже хвилювався за них. Моя дружина працювала оператором на лінії 102. Я був у Запоріжжі з дітьми. Я зателефонував їй і повідомив, що почалася війна і ворог швидко наступає. Я закликав її подбати про дітей. Відвезши Михайла, я попрямував у напрямку Генічеська до свого колеги, звідки ми мали вирушити до Запоріжжя.
ПЕРШІ ВТРАТИ СЕРЕД ЦИВІЛЬНОГО СЕРЕДСТВА
Я в'їхав у Чонгар, звідки мав виїхати на шосе. Дорогою я бачив, як ворожий снаряд влучив у будинок. Там жила літня пара. Чоловік стояв на дорозі, чекаючи на дружину, яка забула документи вдома і повернулася. Її вбили. Я бачив це на власні очі. Я запропонував чоловікові піти разом, але він був у шоці і вирішив залишитися, щоб забрати тіло дружини.
Я продовжив рух у напрямку села Сальково. Тим часом Денис знову подзвонив мені, щоб попередити, що ситуація погіршується. Я проїхав ще кілька сотень метрів, і попереду вибухнула дамба. Наші солдати підірвали її, щоб перешкодити просуванню ворога. Вибухова хвиля розвернула мою машину. Я бачив, як наші солдати стрибнули на бронетранспортер, а через мить ворог вдарив по них. Потім я помітив російський «Солнцепок», що виїжджав на дорогу. Ворожа колона вже наближалася до Генічеська.
У мене не було вибору – мені довелося повертатися до Чонгара. Я зателефонував Денису і сказав йому не чекати на мене та їхати без мене, давши йому номер дружини та попросивши допомоги щодо того, що сталося. Я зателефонував дружині, щоб пояснити ситуацію.
Дорогою я зустрічав танки, бойові машини піхоти та іншу техніку в супроводі гелікоптерів та літаків. Це нагадувало сцену з фільму, але це була реальність. Я їхав по обидва боки дороги, фактично назустріч цій колоні, що наступала.
АВТОМОБІЛЬ ПОШКОДЖЕНИЙ ВОРОЖИМ БТР
Коли я прямував до Чонгара, я помітив двох маленьких дітей, приблизно чотирьох років, які ховалися в кущах на узбіччі дороги, поруч із перекинутою машиною та трьома…
Источник: www.ukrinform.ua
